Момо

Сторінка 41 з 56

Міхаель Енде

А щоб вас там! — люто ревнув хтось іззаду.— Чи тут ресторан швидкого обслуговування, чи зал чекання? Що У вас там попереду: зустріч родичів, чи що?

— Та наче й так! — благально вигукнув Ніно. Він і досі там? — спитала Момо.

— Не думаю,— відповів Ніно. — Кажуть, ніби його випустили, бо він смирний.

— Так, але де ж він тепер?

— Не маю уявлення, їй-богу, Момо. Але тепер, будь ласка, проходь!

І знов потік людей просто підштовхнув Момо вперед. Знову вона рушила до грибів-столиків, почекала, поки знайшлося місце, і проковтнула цей другий обід. Цього разу їжа смакувала їй куди менше. А просто залишити все на столі їй, звісно, й на думку не спало.

Та їй ще треба було довідатись, що скоїлося з дітьми, які ходили до неї. Іншої ради не було, як тільки втретє стати в чергу, пройти повз скляні ящики й наставити на тацю їжі, щоб тільки люди не сердилися.

Аж ось вона знов опинилась біля каси.

— А діти? — спитала вона. — Що трапилося з дітьми?

— Та тепер усе йде як по-писаному, — став пояснювати Ніно, в якого аж чоло спітніло, коли він утретє побачив перед собою дівчинку. — Я зараз не можу тобі цього розтлумачити, ти ж бачиш, що тут діється!

— Але чому вони більше не ходять? — не відступалася Момо.

— Всі діти, яких нема кому доглядати, тепер живуть у Дитячих депо. їх тепер не кидають самих на себе, тому що… ну, одне слово, про них подбали.

— Ворушіться там попереду, ви, черепахи! — знову закричали в черзі. — Ми теж хочемо нарешті попоїсти!

— А мої друзі? — недовірливо запитала Момо. — Вони справді самі туди захотіли?

— їх про це не питали,— відповів Ніно і неспокійно затарабанив пальцями по клавішах каси. — Діти ж таких питань не вирішують. Про них подбали — прибрали їх з вулиці. Зрештою, це найголовніше, хіба ні?

Момо нічого на те не сказала, тільки допитливо подивилася на Ніно.

І це його вкрай присоромило.

— До лиха цих базік! — розлючено гукнув хтось іззаду. — Просто терпцю не стає на те, що тут сьогодні коїться! Що вам, немає іншого часу теревенити, як тільки зараз?

— Що ж мені тепер робити? — тихо спитала Момо. — Без моїх друзів?

Ніно стенув плечима і став розминати пальці.

— Момо,— сказав він і глибоко вдихнув, як той, хто твердо вирішив обстоювати власну думку. — Будь розумницею і приходь колись іншим разом, зараз я зовсім-таки не маю часу поміркувати з тобою, що тобі робити. Ти завжди можеш тут попоїсти, це ж ти знаєш. Але я, бувши тобою, пішов би й собі в Дитяче депо, де ти матимеш що робити, й будеш розвиватись, навіть зможеш чогось навчитися. Однаково ж тебе туди заберуть, коли ти сама-одна тинятимешся по світі.

Момо знов нічого не сказала, тільки все дивилася на Ніно. Натовп наліг і проштовхнув її далі. Машинально підійшла вона до столика й так само машинально проковтнула третій обід цього дня — на превелику силу, наче їла тирсу. їй стало недобре.

Вона взяла Кассіопею під пахву і, не оглядаючись, тихо пішла до виходу.

— Слухай, Момо,— гукнув їй навздогін Ніно, кинувши на неї погляд наостанку. — Постривай, ти ж мені навіть не розповіла, де це ти була ділася!

Та потім на нього знов насунула черга, і він знов застукотів по клавішах, беручи в клієнтів гроші й даючи їм решту. Усмішка на його обличчі незабаром згасла…

— Я переїла,— сказала Момо Кассіопеї, коли вони вернулися до амфітеатру. — Дуже переїла, дуже. І все ж таки мені здається, наче я голодна.

І, помовчавши трохи, вона додала:

— Я так і не розповіла Ніно про квіти й про музику. Через якусь хвилину вона озвалася знов:

— Та завтра ми підемо шукати Джіджі. Він тобі напевне сподобається, Кассіопеє. Ось побачиш.

На панцері в черепахи проступив великий знак запитання.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

ЗНАЙДЕНО І ВТРАЧЕНО

Другого дня рано-порану Момо вирушила шукати Джіджі. Черепаху вона, звісно, взяла з собою.

Де Зелений Шпиль, вона знала. То був район багатих вілл, що лежав далеко від амфітеатру, поблизу одноманітних нових будов, тобто на іншому кінці великого міста.

Дорога була далека. Хоч Момо й звикла ходити босоніж, проте, коли вона нарешті дісталася до Зеленого Шпиля, у неї зболіли ноги.

Вона сіла на край тротуару, щоб трохи перепочити.

Тут справді була прегарна місцевість. Вулиці тяглися широкі, чисті і майже безлюдні. У садах за високими мурами й залізними ґратами здіймали до неба свої верхів'я старезні дерева. Будинки в садах були здебільшого довгасті, зі скла й бетону, з пласкими дахами. Рівненько підстрижені соковиті моріжки перед будинками просто-таки кликали поперекидатись на їхній траві. Та ні в садках, ні на моріжках не видно було, щоб хто прогулювався чи бавився. Мабуть, господарі не мали на те часу.

— Аби я тільки знала,— сказала Момо до черепахи,— як мені знайти, де живе Джіджі.

"ЗАРАЗ ДІЗНАЄШСЯ",— проступило на спині в Кассіопеї.

— Ти так гадаєш? — з надією спитала Момо.

— Гей ти, нечупаро,— почулося раптом позад неї,— чого ти тут шукаєш?

Момо обернулася. Перед нею стояв чоловік у якійсь химерній смугастій камізельці. Момо не знала, що в такі камізельки вдягаються слуги багачів. Вона підвелася й промовила:

— Добрий день! Я шукаю будинок Джіджі, Ніно сказав мені, що він тепер тут живе.

— Чий ти шукаєш будинок?

— Джіджі-Гіда. Він мій друг.

Чоловік у смугастій камізельці недовірливо поглянув на дівчинку. Брама позад нього залишилась прочинена, і Момо зазирнула за неї. Вона побачила просторий моріжок, де гралися хорти і плюскотів водограй. А на одному дереві, всипаному цвітом, сиділи пава і павич.

— Ох! — захоплено скрикнула Момо. — Які ж гарні пташки!

Вона хотіла увійти в браму й роздивитися їх зблизька, але чоловік у камізельці схопив її за в'язи.

— Не смій! — сказав він. — Що це на тебе найшло, посмітюхо?

Він пустив Момо й витер хусточкою руку, ніби взявся за щось дуже неприємне.

— Це все ваше?— спитала Момо й показала за браму.

— Ні,— сказав чоловік у камізельці ще неласкавіше. — А тепер забирайся! Тобі тут нема чого шукати.

— Ні, є,— вперто сказала Момо. — Мені треба знайти Джіджі-Гіда. Він мене чекає. Хіба ж ви його не знаєте?

— Тут нема ніяких гідів,— відповів чоловік у камізельці й відвернувся.

Він зайшов у сад і хотів був замкнути браму. Та в останню мить йому ніби щось навернулося на думку.