А щоб вас там! — люто ревнув хтось іззаду.— Чи тут ресторан швидкого обслуговування, чи зал чекання? Що У вас там попереду: зустріч родичів, чи що?
— Та наче й так! — благально вигукнув Ніно. Він і досі там? — спитала Момо.
— Не думаю,— відповів Ніно. — Кажуть, ніби його випустили, бо він смирний.
— Так, але де ж він тепер?
— Не маю уявлення, їй-богу, Момо. Але тепер, будь ласка, проходь!
І знов потік людей просто підштовхнув Момо вперед. Знову вона рушила до грибів-столиків, почекала, поки знайшлося місце, і проковтнула цей другий обід. Цього разу їжа смакувала їй куди менше. А просто залишити все на столі їй, звісно, й на думку не спало.
Та їй ще треба було довідатись, що скоїлося з дітьми, які ходили до неї. Іншої ради не було, як тільки втретє стати в чергу, пройти повз скляні ящики й наставити на тацю їжі, щоб тільки люди не сердилися.
Аж ось вона знов опинилась біля каси.
— А діти? — спитала вона. — Що трапилося з дітьми?
— Та тепер усе йде як по-писаному, — став пояснювати Ніно, в якого аж чоло спітніло, коли він утретє побачив перед собою дівчинку. — Я зараз не можу тобі цього розтлумачити, ти ж бачиш, що тут діється!
— Але чому вони більше не ходять? — не відступалася Момо.
— Всі діти, яких нема кому доглядати, тепер живуть у Дитячих депо. їх тепер не кидають самих на себе, тому що… ну, одне слово, про них подбали.
— Ворушіться там попереду, ви, черепахи! — знову закричали в черзі. — Ми теж хочемо нарешті попоїсти!
— А мої друзі? — недовірливо запитала Момо. — Вони справді самі туди захотіли?
— їх про це не питали,— відповів Ніно і неспокійно затарабанив пальцями по клавішах каси. — Діти ж таких питань не вирішують. Про них подбали — прибрали їх з вулиці. Зрештою, це найголовніше, хіба ні?
Момо нічого на те не сказала, тільки допитливо подивилася на Ніно.
І це його вкрай присоромило.
— До лиха цих базік! — розлючено гукнув хтось іззаду. — Просто терпцю не стає на те, що тут сьогодні коїться! Що вам, немає іншого часу теревенити, як тільки зараз?
— Що ж мені тепер робити? — тихо спитала Момо. — Без моїх друзів?
Ніно стенув плечима і став розминати пальці.
— Момо,— сказав він і глибоко вдихнув, як той, хто твердо вирішив обстоювати власну думку. — Будь розумницею і приходь колись іншим разом, зараз я зовсім-таки не маю часу поміркувати з тобою, що тобі робити. Ти завжди можеш тут попоїсти, це ж ти знаєш. Але я, бувши тобою, пішов би й собі в Дитяче депо, де ти матимеш що робити, й будеш розвиватись, навіть зможеш чогось навчитися. Однаково ж тебе туди заберуть, коли ти сама-одна тинятимешся по світі.
Момо знов нічого не сказала, тільки все дивилася на Ніно. Натовп наліг і проштовхнув її далі. Машинально підійшла вона до столика й так само машинально проковтнула третій обід цього дня — на превелику силу, наче їла тирсу. їй стало недобре.
Вона взяла Кассіопею під пахву і, не оглядаючись, тихо пішла до виходу.
— Слухай, Момо,— гукнув їй навздогін Ніно, кинувши на неї погляд наостанку. — Постривай, ти ж мені навіть не розповіла, де це ти була ділася!
Та потім на нього знов насунула черга, і він знов застукотів по клавішах, беручи в клієнтів гроші й даючи їм решту. Усмішка на його обличчі незабаром згасла…
— Я переїла,— сказала Момо Кассіопеї, коли вони вернулися до амфітеатру. — Дуже переїла, дуже. І все ж таки мені здається, наче я голодна.
І, помовчавши трохи, вона додала:
— Я так і не розповіла Ніно про квіти й про музику. Через якусь хвилину вона озвалася знов:
— Та завтра ми підемо шукати Джіджі. Він тобі напевне сподобається, Кассіопеє. Ось побачиш.
На панцері в черепахи проступив великий знак запитання.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
ЗНАЙДЕНО І ВТРАЧЕНО
Другого дня рано-порану Момо вирушила шукати Джіджі. Черепаху вона, звісно, взяла з собою.
Де Зелений Шпиль, вона знала. То був район багатих вілл, що лежав далеко від амфітеатру, поблизу одноманітних нових будов, тобто на іншому кінці великого міста.
Дорога була далека. Хоч Момо й звикла ходити босоніж, проте, коли вона нарешті дісталася до Зеленого Шпиля, у неї зболіли ноги.
Вона сіла на край тротуару, щоб трохи перепочити.
Тут справді була прегарна місцевість. Вулиці тяглися широкі, чисті і майже безлюдні. У садах за високими мурами й залізними ґратами здіймали до неба свої верхів'я старезні дерева. Будинки в садах були здебільшого довгасті, зі скла й бетону, з пласкими дахами. Рівненько підстрижені соковиті моріжки перед будинками просто-таки кликали поперекидатись на їхній траві. Та ні в садках, ні на моріжках не видно було, щоб хто прогулювався чи бавився. Мабуть, господарі не мали на те часу.
— Аби я тільки знала,— сказала Момо до черепахи,— як мені знайти, де живе Джіджі.
"ЗАРАЗ ДІЗНАЄШСЯ",— проступило на спині в Кассіопеї.
— Ти так гадаєш? — з надією спитала Момо.
— Гей ти, нечупаро,— почулося раптом позад неї,— чого ти тут шукаєш?
Момо обернулася. Перед нею стояв чоловік у якійсь химерній смугастій камізельці. Момо не знала, що в такі камізельки вдягаються слуги багачів. Вона підвелася й промовила:
— Добрий день! Я шукаю будинок Джіджі, Ніно сказав мені, що він тепер тут живе.
— Чий ти шукаєш будинок?
— Джіджі-Гіда. Він мій друг.
Чоловік у смугастій камізельці недовірливо поглянув на дівчинку. Брама позад нього залишилась прочинена, і Момо зазирнула за неї. Вона побачила просторий моріжок, де гралися хорти і плюскотів водограй. А на одному дереві, всипаному цвітом, сиділи пава і павич.
— Ох! — захоплено скрикнула Момо. — Які ж гарні пташки!
Вона хотіла увійти в браму й роздивитися їх зблизька, але чоловік у камізельці схопив її за в'язи.
— Не смій! — сказав він. — Що це на тебе найшло, посмітюхо?
Він пустив Момо й витер хусточкою руку, ніби взявся за щось дуже неприємне.
— Це все ваше?— спитала Момо й показала за браму.
— Ні,— сказав чоловік у камізельці ще неласкавіше. — А тепер забирайся! Тобі тут нема чого шукати.
— Ні, є,— вперто сказала Момо. — Мені треба знайти Джіджі-Гіда. Він мене чекає. Хіба ж ви його не знаєте?
— Тут нема ніяких гідів,— відповів чоловік у камізельці й відвернувся.
Він зайшов у сад і хотів був замкнути браму. Та в останню мить йому ніби щось навернулося на думку.