РЕСТОРАН НІНО. ШВИДКІСНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ
Момо увійшла і спершу просто розгубилася. Попід вікнами тяглася довга низка столиків — невеличкі круглі стільниці на високих ніжках — немов якісь чудернацькі гриби. Вони були такі високі, що дорослий міг їсти біля них навстоячки. Стільців не було й близько.. По другий бік тягся довгий бар'єр з блискучих металевих трубок — так ніби паркан. За бар'єром, з невеликими проміжками, були розміщені довгі скляні ящики, в яких стояли тарілки з салатом, ковбасами, шинкою, сирками, пудингом і тістечками та всілякими іншими наїдками, яких Момо ніколи ще не бачила.
Але все це вона осягала не відразу, бо в залі було повно людей, яким вона чогось раз у раз опинялася на дорозі: куди б не ступила, скрізь її штовхали й підпихали далі. У більшості людей хилиталися в руках таці з тарілками й пляшками, і кожне зирило, де б примостити свою тацю на столику. За спиною в тих, що вже стояли й поквапливо їли, інші чекали, поки перші звільнять місце. Ті, що їли, і ті, що чекали, раз у раз перекидались неласкавими словами. Взагалі, в усіх були незадоволені обличчя.
Поміж металевим парканом і скляними ящиками поволі сунулася довга вервечка людей. Раз у раз кожне брало собі з скляного ящика тарілку з їжею, чи пляшку, чи паперове відеречко.
Момо здивувалася. То тут усяк може собі що хоче брати! Вона не бачила, щоб хтось цьому перешкоджав чи бодай вимагав з клієнтів гроші. Може, тут харчують безплатно! Тому тут такий натовп.
Трохи згодом Момо пощастило наглядіти Ніно. Він сидів, схований за людськими спинами, аж ген у кінці низки скляних ящиків, за касою, без угаву вибивав чеки, брав гроші й давав решту. То це треба платити йому! І металевий паркан пролягав так, що ніхто не міг пройти до столиків, поминувши Ніно.
— Ніно! — гукнула Момо і спробувала пробитися до нього крізь натовп. Вона помахала йому листом Джіджі, та Ніно не побачив і не почув її. Касовий апарат стукотів занадто гучно, та й так до нього була прикута вся увага Ніно.
Момо набралася відваги, перелізла через паркан і пробралася крізь людський потік упритул до Ніно. Той підвів очі, бо кілька людей почали голосно сваритися.
Коли він побачив Момо, невдоволений вираз миттю зник з його обличчя.
— Момо! — вигукнув він і весь засяяв, як колись. — Ти повернулася! Оце-то несподіванка!
— Посувайтеся! — загукали в черзі. — Нехай дівча стане в чергу, як усі. Пролізла собі, й годі! Отака мала безсоромниця!
— Хвилиночку! — крикнув Ніно, заспокійливо підвівши руки. — Хвилиночку терпіння, будь ласка!
— Це кожен так схоче пролізти!— вигукував хтось у черзі тих, що чекали. — У дівчати більше часу, як у нас!
— Джіджі все оплатить за тебе, Момо,— похапцем прошепотів Ніно дівчинці.,— Бери собі, що хочеш. Тільки стань у чергу. Ти ж бо чуєш!
Перше ніж Момо встигла спитати ще щось, її просто відштовхнули набік. Отож не було іншої ради, як і собі стати в чергу. Вона пішла на край довженного хвоста, взяла з полички тацю, а з ящика ніж, виделку й ложку. І тоді поволі, ступінь по ступеню почала просуватись разом з-чергою вперед. А що їй доводилось тримати тацю обома руками, то вона просто посадовила Кассіопею зверху. Посуваючись біля скляних ящиків, вона брала собі з них то те, то інше й ставила на тацю кругом черепахи.
Момо була трохи спантеличена, і в неї вийшов химерний добір страв: шматок смаженої риби, бутерброд з мармеладом, ковбаска. Кассіопея посеред того всього визнала за краще не виказувати про це своєї думки, геть сховалася у кістяну хатку.
Коли Момо нарешті підійшла до каси, то швиденько спитала в Ніно:
— Ти знаєш, де Джіджі?
— Знаю,— сказав Ніно. — Наш Джіджі став видатною особою. Ми всі дуже пишаємося ним, бо, що не кажи, а він один із нас! Його можна часто побачити по телевізору, й по радіо він виступає. І в газетах про нього завжди щось написано. Недавно до мене прийшло аж двоє репортерів, щоб я розповів їм щось із колишнього. Я їм розповів, як Джіджі одного разу…
— Посувайтесь там! — гукнуло кілька голосів із черги.
— Але чому він більше не приходить? — спитала Момо.
— Ох, знаєш,— прошепотів Ніно, що вже почав трохи нервуватися, — він тепер зовсім не має часу. У нього тепер важливіші клопоти, а в старому амфітеатрі так чи так нема нічого цікавого.
— Та що там у вас? — почулося кілька сердитих голосів. — Ви що, думаєте, нам хочеться стояти тут довіку?
— Де ж він тепер живе? — вперто допитувалася Момо.
— Десь на Зеленому Шпилі,— відповів Ніно. — У нього, кажуть, чудова вілла з парком. Але тепер, будь ласка, проходь уперед!
Момо, однак, не хотілося проходити, бо вона ж так багато про що мала розпитатися, але її просто попхнули далі. Вона рушила з тацею в руках до одного з грибів-сто-ликів і, на диво, не довго й чекавши, змогла там примоститися. Тільки столик був такий високий, що вона якраз діставала до стільниці носом.
Коли вона поставила на столик тацю, всі інші за ним з огидою поглянули на черепаху.
— Отаке тепер доводиться терпіти! — обізвався один до свого сусіди.
А той пробурчав:
— Що ви хочете — сучасна молодь!
Більше вони нічого не сказали й нібито забули про Момо. Але вона й з їжею мала неабияку мороку: через те, що столик був такий високий, дівчинка ледве могла бачити свої тарілки. Та, бувши дуже голодна, Момо з'їла все до крихти.
Тепер вона була наїдена, але їй конче треба було дізнатися, що сталося з старим Беппо. Отож вона знову стала в чергу. Боячись, щоб люди не сердилися на неї за те, що вона стоїть у черзі просто так, вона знов наставила собі на тацю їжі.
Коли вона нарешті знов підійшла до Ніно, то спитала:
— А де Беппо-Підмітальник?
— Він довго чекав на тебе,— квапливо сказав Ніно, боячись, щоб клієнти часом знову не розгнівались. — Він думав, що з тобою сталося щось жахливе. Все щось говорив про Сірих панів, я вже не згадаю що. Ну, та ти ж його знаєш, він завжди був трохи чудний собі.
— Гей, ви там! — гукнув хтось із черги. — Що, поснули?
— Зараз, зараз, пане! — заспішив Ніно.
— А тоді? — спиталася Момо.
Тоді він наробив переполоху в поліції,— повів далі Ніно, неспокійно провівши рукою по обличчі. — Він страх наполягав, щоб вони тебе шукали. Я чув, що вони кінець кінцем завезли його в якийсь ніби санаторій. Більше я нічого не знаю.