— Не зв'язуйся ти з нею. Коли вона вже такий ковпак наділа, ти її не перековпачиш,— сказала Шура Дубровіна Майї.
— Ціле літо ганяли окопи рити, скільки на це сили поклали, я так місяць хворіла, а хто тепер у цих окопах сидить? — не слухаючи Майю, просторікувала маленька Вирікова.— В окопах трава росте! Хіба не правда?
Тоненька Саша з удаваним дивуванням підняла гострі плечі і, блимнувши на Вирікову округленими очима, протяжно свиснула.
Але, видно, не стільки те, що казала Вирікова, як загальний стан непевності примушував дівчат з болісною увагою прислухатись до її слів.
— Ні, таки справді, становище жахливе ж? — несміливо поглядаючи то на Вирікову, то на Майю, сказала Тоня Іва-ніхіна, наймолодша з дівчат, майже дівчинка, довгонога, з великим носом і товстими, закладеними за великі вуха пасмами темно-каштанового волосся. В очах у неї заблищали сльози.
Відколи в боях на Харківському напрямі пропала безвісти її улюблена старша сестра Ліля, яка з початку війни пішла на фронт військовим фельдшером, все, все на свігі здавалось Тоні Іваніхіній непоправним і жахливим, і її сумовиті очі завжди були на мокрииі.
І тільки Уля не встрявала в розмову дівчат і, здавалось, не поділяла їхнього збудження. Вона розплела намоклий в ріці кінчик довгої чорної коси, викрутила волосся, заплела косу, потім, виставляючи проти сонця то одну, ю другу мокрі ноги, який час постояла так, нагнувши голову з цією білою лілеєю, що так личила їй до чорних очей та волосся, немов прислухаючись до себе самої. Коли ноги обсохли, Уля довгастою долонькою обтерла підошви засмаглих по високому сухуватому підйому і немов обведених світлим обідком по низу ступнів, обтерла пальці и п'яти і спритним, звичним рухом сунула ноги в туфлі.
— Ех, дурна я, дурна! І чому я не пішла до спецшколи, коли мені пропонували? — говорила тоненька Саша.— Мені пропонували до спецшколи енкавеес,— наївно пояснила вона, поглядаючи на всіх з хлоп'ячою безтурботністю,— лишилась би я тут, в тилу в німців, ви навіть нічого й не знали б. Ви б отут усі якраз зажурились, а мені й голова не болить. "Чого б ото Сашка така спокійна?" А я, виявляється, тут лишаюсь від енкавеес! Я б цими дурниками з гестапо,— раптом пирхнула вона, з лукавою глумливістю глянувши на Вирікову,— я цими дурниками крутила б, як хотіла!
Уля підвела голову і серйозно та уважно подивилась на Сашу, і щось ледь помітно здригнулося в неї в обличчі, чи то губи, чи то дивного вирізу тонкі ніздрі.
— Я без усякого енкавеес лишуся. А що? — сердито виставляючи свої ріжки-косиці, сказала Вирікова.— Коли нікому нема діла до мене, лишусь та й буду жити, як жила. А що? Я учениця, за німецькими поняттями, немовби гімназистка: все ж таки вони культурні люди, що вони мені зроблять?
— Немовби гімназистка?! — раптом спаленівши, вигукнула Майя.
— Тільки що з гімназії, здрастє!
І Саша так схоже передражнила Вирікову, що дівчата знову розсміялись.
І в цю мить важкий страшний удар, струсонувши землю й повітря, оглушив їх. З дерев посипалось прив'яле листя, порох з кори, і навіть по воді пройшли жмури.
Дівчата сполотніли, вони кілька секунд мовчки дивились одна на одну.
— Невже скинув десь? — спитала Майя.
— Вони ж давно пролетіли, а нових не чути було! — широко розплющивши очі, сказала Тоня Іваніхіна, яка завжди перша відчувала нещастя.
В цю мить два вибухи, що майже злилися разом,— один зовсім близький, а другий трохи припізнілий, дальший,— потрясли околиці.
Наче змовившись, не зронивши ні звуку, дівчата кинулись до селища, мелькаючи в кущах засмаглими литками.
Розділ другий
Дівчата бігли по донецькому стену, до того випаленому сонцем і витолоченому вівцями та козами, що аж курява здіймалася з-під ніг. Здавалось неймовірним, що їх тільки-но пестила свіжа лісова зелень. Балка, де протікала річка, по берегах якої тяглась вузенька смуга лісу, була така глибока, що, відбігши триста-чотириста кроків, дівчата не могли вже бачити ні балки, ні ріки, ні лісу,— степ поглинув усе.
Це не був рівний степ, як астраханський чи сальський,— він був увесь у горбах та балках, а далеко на півдні й на півночі здіймався високими валами по обрію, цими виходами на поверхню землі крил велетенської синкліналі, що всередині її, мов на голубій тарелі, плавало розпечене, аж біле повітря.
То там, то тут по зритому зморшками обличчю цього випаленого голубого степу, на горбах і в низинах, видно було рудничні селища, хутори серед яскраво— і темно-зелених та жовтих прямокутників пшеничних, кукурудзяних, соняшникових, бурякових полів, поодинокі копри шахт, а поряд — високі, вищі за копри, темно-голубі конуси териконів, утворених викинутою з шахт породою.
По всіх дорогах, що зв'язують селища й рудники, сунули біженці, які намагались вийти на дороги до Каменська і а до Лихої.
Відгомони далекого запеклого бою, власне — багатьох великих та малих боїв, що точились на заході й північному заході й десь уже зовсім далеко на півночі, було добре чути тут, у чистому степу. Дими далеких пожеж поволі здіймались до неба або окремими купчастими хмарами лежали то там, то тут по обрію.
Дівчатам, тільки-но вибігли вони з лісової балки, насамперед упали в око три нові джерела диму — два близькі й одне далеке — в районі самого міста, ще не видного за горбами. Це були сірі негусті димки, що поволі розвіювались у повітрі, і, може, дівчата навіть не звернули б на них уваги, коли б не ці вибухи та не терпкий, немовби часниковий дух, котрий ставав дедалі відчутнішим у міру того, як дівчата наближались до міста.
Вони вибігли на круглий пагорб перед селищем Перво-майським, і перед очима їх постало й саме селище, розкидане по буграх та низинах, і шосе з Ворошиловграда, що пролягає тут по гребеню довгастого горба, який відділяв селище од міста Краснодона. По всьому шосе, скільки було видно, густо йшли військові частини й колони біженців і, випереджаючи їх, несамовито ревучи клаксонами, мчали машини — звичайні цивільні та військові, розмальовані під зелень, побиті й запорошені, машини вантажні, легкові, санітарні. І руда курява, знову й знову збивана цією безліччю ніг та коліс, крученим валом стояла в повітрі на всьому шосе.