Вони полюбили дальній шлях до колгоспних ланів, пісні на весь голос проти вітру з вантажних машин у степу; полюбили жнива серед неозорих пшениць, які знемагають під вагою зерна, щирі розмови та несподіваний сміх у нічній тиші, де-небудь у вівсяній полові; полюбили довгі безсонні ночі на даху, коли гаряча долоня дівчини, не ворухнувшись, і годину, і дві, і три лежить у шорсткій руці юнака, і ранкова зоря займається над блідими горбами, і роса блищить на сірувато-рожевих дахах, капле із скручених осінніх листочків акацій просто на землю в присадку, і пахне загпи-ваючим у сирій землі корінням прив'ялих квітів та димом далеких пожарищ, і півень кричить, мовби нічого пе сталося...
І от цієї весни вони закінчили школу, попрощалися з учителями й організаціями, і війна, ніби вона їх дожидала, глянула їм просто в очі.
23 червня наші війська відійшли на Харківськім напрямі. 2 липня зав'язались бої на Білгородськім та Вовчанськім напрямах із противником, що перейшов у наступ. А 3 липня, як грім, грянуло повідомлення по радіо, що наші війська після восьмимісячної оборони залишили місто Севастополь.
Старий Оскол, Россош, Кантемирівка, бої на захід од Воронежа, бої на підступах до Воронежа, 12 липня — Ли-сичанськ. І раптом, відступаючи, посунули через Краснодон наші частини.
Лисичанськ — це було вже зовсім поряд. Лисичанськ — це означало, що завтра у Ворошиловград, а післязавтра сюди, в Краснодон і Первомайку, на знайомі до кожної билини вулички з закуреними жасминами та бузками, що стирчать із палісадників, до дідового садочка з яблунями, в прохолодну, з причиненими віконницями хату, де ще висить на гвіздку батькова шахтарська куртка, як він сам її повісив, прийшовши з роботи, перед тим як іти до військкомату,— в ту саму хату, де материнські теплі, в жилочках руки вимили до блиску кожну мостину, й полили китайську троянду на підвіконні, і накинули на стіл квітчасту скатертину, що пахне свіжістю сирового полотна,— може ввійти, ввійде фашист-німець!
За час передишки в місті так міцно, немов на все життя, влаштувались дуже статечні, розсудливі, голені майори-інтенданти, які завжди все знали. Сиплючи веселими примовками, вони перекидалися з господарями в карти, купували на базарі солоні кавуни, охоче пояснювали становище на фронтах і при нагоді навіть не жаліли консервів для хазяйського борщу. В клубі імені Горького при шахті № 1-біс та в клубі імені Леніна в міському парку завжди було чимало лейтенантів, любителів потанцювати, веселих і чи то ввічливих, чи бешкетливих,— не розбереш. Лейтенанти то з'являлися в місті, то зникали, але завжди наїздило багато нових, і дівчата так звикли до їхніх щораз нових засмаглих мужніх облич, що всі вони здавалися вже однаково своїми.
І раптом їх зразу нікого не стало.
На станції Верхньодуванна, цьому мирному полустанку, де, повертаючися з відрядження або з поїздки до родичів чи на літні канікули після року навчання в вузі, кожен красно-донець уже вважав, що він дома,— на цій Верхньодуванній і по всіх інших станційках залізниці на Лиху — Морозовсь-ку — Сталінград громадилися верстати, люди, снаряди, машини, хліб.
З вікон будиночків, затінених акаціями, кленочками, тополями, чути було плач дітей, жінок. Там мати споряджала дитину, що від'їздила з дитячим будинком чи школою, там проводжали дочку або сина, там чоловік чи батько, поки-даючи із своєю організацією місто, прощався з родиною. А в деяких будиночках з наглухо зачиненими віконницями стояла така тиша, яка ще страшніша за материнський плач,— будинок або зовсім спорожнів, або, може, одна стара мати, вирядивши всю сім'ю, опустивши чорні руки, нерухомо сиділа в горниці, не в силі вже й плакати, з залізною тугою в серці.
Дівчата прокидались райком від далеких гарматних пострілів, сварилися з батьками,— дівчата умовляли батьків г.иїздити негайно і покинути їх самих, а батьки твердили, що життя їхнє вже минуло, а от дівчатам-комсомолкам треба тікати від гріха та біди,— дівчата нашвидку снідали її бігли одна до одної по новини. І так, збившися зграйкою, як птиці, знемагаючи від спеки й неприкаяності, вони то годинами сиділи в напівтемній світличці в одної з подруг або під яблунею в садочку, то тікали в тіняву лісову балку біля річки, в потаємнім передчутті нещастя, яке вони навіть неспроможні були осягти ні серцем, ні розумом.
І от воно прийшло.
— Ворошиловград уже, певно, здали, а нам не кажуть,— різким голосом мовила маленька широколиця дівчина з гостреньким носом, з блискучим, гладеньким, немовби приклеєним, волоссям та двома короткими кісками, що задерикувато стирчали наперед.
Прізвище цієї дівчини було Вирікова, а звали її Зіною, але з самого дитинства ніхто в школі не звав її на ймення, а тільки на прізвище: Вирікова та й Вирікова.
— Як ти можеш так міркувати, Вирікова? Не кажуть — значить, іще не здали,— заперечила Майя Пегліванова, з природи смаглява, як циганка, гарна чорноока дівчина, і гонористо підібрала нижню повну свавільну губку.
В школі, до випуску цієї весни, Майя була секретарем комсомольської організації, звикла всіх поправляти і всіх виховувати, і їй взагалі хотілося, щоб завжди все було правильно.
— Ми давно знаємо все, що ти можеш сказати: "Дівчата, ви не знаєте діалектики!" — передражнила Вирікова так схоже на Майю, що всі дівчата засміялися.— Скажуть нам правду, сподівайтесь! Вірили, вірили й віру втратили! — говорила Вирікова, поблискуючи близько зведеними очима і, як жучок — ріжки, войовниче виставляючи вперед гострі косиці.— Мабуть, знову Ростов здали, нам і тікати нікуди.
А самі драпають! — кепкувала Вирікова, видимо повторюючи слово, яке вона часто чула.
— Дивно ти міркуєш, Вирікова,— намагаючись не підносити голосу, сказала Майя.— Як можеш ти так говорити? Адже ти комсомолка, ти ж була піонервожатою!
— Не зв'язуйся ти з нею,— тихо сказала Шура Дуброві-на, мовчазна дівчина, старша за інших, коротко, по-чоловічому, підстрижена, безброва, з дикуватими світлими очима, що надавали її обличчю дивного виразу.
Шура Дубровіна, студентка Харківського університету, в минулому році, перед тим як німці взяли Харків, повернулась у Краснодон до батька — шевця й лимаря. Вона була років на чотири старша від інших дівчат, але завжди трималась їхньої компанії: вона була таємно, по-дівочому, закохана в Майю Пегліванову й завжди і всюди ходила за Маєю,— "як нитка за голкою", казали дівчата.