І тут сталось неможливе, незбагненне: залізобетонний копер шахти № 1-біс, могутній корпус якого один з усіх міських будівель виднів по той бік шосе, раптом похитнувся. Товсте віяло підкинутої вгору породи на мить закрило його, і новий страшний підземний удар, що гуркотом розкотився в повітрі й десь попід ногами, примусив дівчат здригнутись. А коли все розвіялось, ніякого копра вже не було. Поблискуючи проти сонця, темний конус велетенського терикона нерухомо стояв на своєму місці, а на місці копра клубами здіймався брудний жовто-сірий дим. І над шосе, і над збаламученим селищем Первомайським, і над невидним звідси містом, над усім довколишнім світом стояв якийсь суцільний протяжний звук, ніби стогін, у якому ледве схлюпували далекі людські голоси,— чи то вони плакали, чи то проклинали, чи то стогнали від муки.
Усе це: машини, що мчали по шосе, і люди, що йшли потоком, і цей вибух, що струсонув небо й землю, і зненацька зниклий копер,— усе це вмить суцільним і страшним враженням спало на дівчат. І всі почуття, які згнітилися в їхніх душах, раптом пройняло одне невимовне почуття, глибше й сильніше, як страх за себе,— почуття безодні, що розверзлась перед ними, безодні кінця всьому.
— Шахти рвуть!.. Дівчатка!..
Чий це був зойк? Здається, Тоні Іваніхіної, але він наче вирвався з душі кожної з них:
— Шахти рвуть!.. Дівчатка!..
Вони більше нічого не сказали, не встигли, не змогли сказати одна одній. Група їхня сама собою розпалась: більшість дівчат поспішала до селища, по домівках, а Майя, Уля і Саша побігли ближньою стежкою через шосе до міста, в райком комсомолу.
Але в ту мить, як вони, не змовляючись, розпались на дві групи, Валя Філатова раптом схопила улюблену подругу за руку.
— Улечко! — сказала вона, благаючи, несміливим, приниженим голосом.— Улечко! Куди ти? Ходім додому...— Вона затнулась.— Ще трапиться щось...
А Уля круто, чсім корпусом обернулась і мовчки глянула на неї,— ні, навг. ь не на неї, а немовби крізь неї, в далеку-далеку далечінь, і в чорних її очах був такий стрімливий вираз, ніби вона летіла,— мабуть, такий вираз очей буває в польоті у птиці.
— Підожди, Улечко...— попросила Валя і притягла її за руку, а другою, вільною рукою хутко вихопила лілею з чорного кучерявого волосся Улі й кинула на землю.
Все це сталося так швидко, що Уля не тільки не встигла подумати, навіщо Валя зробила це, але просто не помітила цього. І от вони, самі того не постерігши, за весь час їхньої довголітньої дружби вперше побігли в різні боки.
Так, трудно було повірити, що все це правда, та, коли три дівчини на чолі з Майєю Пеглівановою перейшли шосе, вони побачили це на власні очі: поряд з велетенським, схожим на конус териконом шахти № 1-біс уже не було стрункого красеня копра з усіма його дужими підіймальними пристроями, тільки жовто-сірий дим летів клубами в небо, сповнюючи все довкола нестерпним часниковим смородом.
Нові вибухи, то ближчі, то дальші, стрясали землю й повітря.
Квартали, що прилягають до шахти № 1-біс, були відмежовані од центру міста глибокою балкою з брудним, зарослим осокою струмком, що протікав по її дну. Весь цей район, крім балки з глиняними мазанками, що тулились по її схилах уздовж струмка, був, як і центр міста, забудований одноповерховими кам'яними будиночками на дві-три сім'ї. Будиночки були криті черепицею або етернітом, перед кожним був палісадник — частково оброблений під город, частково з клумбами квітів. Деякі господарі розвели вже вишні, чи бузок, чи жасмин, інші насадили рядком, усередині, перед акуратним фарбованим парканчиком, молоді акації, клени. І от серед цих охайних будиночків та палісадників, поміж вантажними машинами з майном підприємств і установ Краснодона, тепер поволі текли колони робітників, службовців, чоловіків і жінок.
Усі так звані "неорганізовані жителі" повисипали із своїх будиночків. З виразом страждання, а то й цікавості одні дивилися з палісадників на тих, що відходили, інші сунули вулицями уздовж колон, з клунками та мішками, з тачками, де поміж домашнім добром сиділи малі діти, деякі жінки несли немовлят на руках. Підлітки, зацікавлені вибухом, поспішали до шахти № 1-біс, але там стояв цеп міліціонерів і не пускав. А назустріч ринув потік людей, що тікала від шахти, і в цей потік вливалися з вулички, від бавару, жіпки-иолгоспниці, що розбігалися з кошиками й тачками, повними городини й продуктів, вози, запряжені кіньми, і вози, запряжені волами.
Люди в колонах ішли мовчки, з похмурими обличчями, зосереджені на одній думі, яка так завладала ними, що здавалось, люди в колонах навіть не помічають того, що діється довкола. І лише керівники колон, які йшли обіч, то спинялись, то забігали вперед, щоб допомогти пішим та кінним міліціонерам навести лад серед біженців, що загатили вулицю й заважали рухові колон.
Жінка в натовпі перехопила Майю за руку, і Саша Бондарева теж зупинилась біля них, а Уля, прагнучи тільки якнайшвидше потрапити до райкому, бігла далі вздовж парканів, грудьми налітаючи на стрічних, як птиця.
Зелена вантажна машина, що ревучи виповзла з-за повороту, з балки, відкинула Улю разом з іншими людьми до палісадника одного із стандартних будиночків. Якби не хвіртка, Уля збила б з ніг невисоку на зріст, біляву, дуже граціозну, немов виточену, дівчину з кирпатим носиком і примруженими голубими очима, що стояла біля самої хвіртки, між двох звислих над нею, припалих порохом кущів бузку.
Хоч як дивно це було в такий момент, але, наскочивши на хвіртку й мало не збивши цю дівчину, Уля в якомусь миттєвому осяянні побачила цю дівчину, як вона кружляє у вальсі. Уля почула навіть музику вальсу, виконувану духовим оркестром, і це видиво раптом боляче й солодко пройняло серце Улі, як видиво щастя.
Дівчина кружляла на сцені й співала, кружляла в залі й співала, вона кружляла до ранку з усіма без розбору, вона ніколи не стомлювалась і нікому не відмовляла покружляти з нею, і її голубі очі, її дрібні рівні білі зуби блищали від щастя. Коли це було? Це було, мабуть, перед війною, це було в тому житті, це було вві сні.
Уля не знала прізвища цієї дівчини, всі звали її Люба, а ще частіше — Любка. Так, це була Любка, "Любка-арти-стка", як іноді називали її хлопчаки.