І ми, захоплені й щасливі, схилялися над мікроскопом. Натхненно обговорювали безліч тем, а якщо, траплялося, Теодор не міг відповісти на якесь із моїх нескінченних запитань, то для цього були книги. На полицях з'являлися прогалини, Теодор брав звідти для довідки том за томом, і коло нас поступово виростала гора книжок.
– А ось циклоп... Сусlops viridis... я недавно спіймав його поблизу Говіно. Це самиця... зараз я покладу її в пробірку... е-е... гм... тут є кілька видів циклопів, знайдених на Корфу...
У кільці яскравого білого світла вимальовується чудернацька істота: грушовидне тіло, довгі щупальці тремтять від обурення, хвіст мов пагін вересу, і з кожного боку (ніби перекинуті через спину осла лантухи з цибулею) два великі мішки, повні рожевих намистин.
– ...називаються циклопами тому, що в них, як ти сам бачиш, одне-єдине око в центрі лоба. Себто в центрі того, що могло б слугувати їм лобом, якби циклопи його мали. В грецькій міфології, як відомо, циклоп... е-е... один з тих однооких велетнів, що кували залізо для Гефеста.
За вікном легкий бриз грався рипливими віконницями, а по шибках, немов прозорі пуголовки, скочувались одна по одній дощові краплі.
– Ага! Дивина та й годі, що ти про це згадав. У селян в Салоніках існують подібні... е-е... забобони... Ні, ні, звичайне марновірство. Тут у мене в одній книзі вельми цікаво й змістовно розказано про вампірів у... гм... Боснії. Певно, тамтешні жителі...
Подавали чай, тістечка з пухнастим кремом, грінки, що плавали в гарячому маслі. Чашки виблискували, тоненька струмина пари звивалась над чайником.
– ...хоча, з другого боку, не можна твердити, що на Марсі відсутнє життя. Цілком імовірно, що деякі форми життя люди там знайдуть... е-е... відкриють. Нам би тільки дістатися туди! Але не треба думати, що форми життя, знайдені там, будуть ідентичні...
Теодор сидів за столом у твідовому костюмі, елегантний, коректний, і неквапливо жував грінку. Борода його наїжилась, в очах щоразу спалахував вогонь, коли ми порушували будь-яку нову тему. Ерудиція Теодора здавалася мені безмежною. Він був невичерпним джерелом знань, і я невтомно збагачувався від нього. Про що б не зайшла мова, Теодор завжди міг розповісти щось цікаве.
Час летить швидко, і от я вже чую, як Спіро гучно сигналить мені з вулиці. Неохоче встаю з-за столу.
– До побачення, – прощається Теодор, смикаючи мені руку. – Радий був поспілкуватися з тобою... е-е... ні, ні, анітрохи. Чекаю тебе в четвер. Коли розпогодиться... е-е... буде не так мокро... напровесні, одним словом... може, зробимо кілька екскурсій... пошукаємо дещо... В рівчаках у ВальдеРопа є багато цікавого... гм... так... Ну, до зустрічі... Не варто.
Мугикаючи бравурну пісеньку, Спіро відвозив мене додому по вмитій дощем дорозі, а я сидів поруч і мріяв про весну, снив про тих чудових тварин, що їх ми ловитимемо разом із Теодором.
Теплий вітер та зимові дощі так відполірували небо, що, коли настав січень, воно засяяло чистою, ясною блакиттю... Ночі стояли тихі й прохолодні, місяць світив зовсім тьмаво і кидав на море ледь помітні срібні відблиски. Світанки були бліді й прозорі, а сонце сходило, немов велетенський шовковичний кокон, оповитий імлистим серпанком, випромінюючи на острів хмарки тонкого золотого пилу.
З березнем прийшла весна. Острів розквітнув, наповнився духмяними пахощами, заграв свіжим молодим зелом. Кипариси, що зі свистом гойдалися під зимовими вітрами, виструнчились тепер на виднокраї гладенькі й стрімкі, рясно всіяні зеленаво білими шишечками. Всюди цвів пишними гронами восковий жовтий шафран, пробивався з-поміж коріння дерев, стелився на крутих берегах. Під миртами пуп'янки гіацинтів наливалися, ніби фіолетові льодяники, а галявини дубових лісів уквітчалися сотнями матових лілових ірисів. Тендітні, вразливі анемони розгортали пелюстки кольору слонової кості з винно-червоними полисками. Вика, нагідки, асфоделі та інше різноцвіття буяло в полях та гаях. Навіть тисячолітні оливи, зігнуті, порохняві, прикрасились китицями дрібних кремових квіток, скромних і все ж ошатних, як і годиться в їхньому поважному віці. Так, це була повноправна весна! Острів тремтів, вібрував, оживаючи; всі струни дзвінкоголосо бриніли. Люди й природа почули весну, відгукнулись на її поклик. Пелюстки квітів сяяли, крила птахів яскріли, темні чисті очі сільських дівчат променилися радістю. В залитих водою рівчаках, серед соковитої зелені екзальтовано кумкали жаби, немовби свіжо полаковані. В сільських кав'ярнях вино ніби потемнішало і зробилося хмільнішим. Зашкарублі, спрацьовані пальці торкалися струн гітари з дивною ніжністю, а гучні голоси виспівували бадьору ритмічну пісню.
На нашу сім'ю весна вплинула по-різному. Ларрі купив собі гітару й чимале барило міцного червоного вина. Тепер він раз у раз відривався від роботи, бренькав на гітарі, лагідним тенором виконував єлизаветинські романси про кохання, весь час підливаючи собі в келих. Це навіювало на Ларрі меланхолію, пісні його ставали дедалі журливіші, і після кожної він робив паузу, щоб повідомити, якщо хто-небудь з нас опинявся поблизу: весна для нього, мовляв, означає не початок нового року, а смерть старого. Могилу, виголошував він, і зловісно гримів на інструменті.
Якось увечері ми всі пішли з дому, а Ларрі з мамою лишилися самі. Він цілий вечір співав пісні, чимраз заупокійніші, і зрештою доспівався до того, що викликав у них обох гостру депресію. Вони спробували заглушити її вином, проте, на жаль, сподіваного результату не досягли. Скоріше навпаки, бо ні Ларрі, ні мама не звикли до міцних трунків Греції.
Повернувшись додому, ми з легким подивом побачили, що мама стрічає нас на порозі з ліхтарем"блискавкою" в руках. З вишуканою гідністю вона чітко повідомила нам, що бажає бути похованою під кущами троянд. Новизна цього повідомлення полягала в тому, що мама вибрала для свого останнього пристановища таке доступне місце. Вона й раніше часто замислювалась над тим, де її поховають, але чомусь завжди вибирала найвіддаленіші, глухі місця, а в нашій уяві зринав жалобний кортеж, дощенту виснажений вже на півдорозі, неспроможний дійти до кінця путі.