Я сказав, що це найдивовижніші споруди з усіх, які мені пощастило бачити взагалі.
– О, так! – відповів Теодор. – Вони справді дивовижні. Але от що мене завжди спантеличує: як самиця дізнається про наближення самця?
Я розгублено мовчав, а Теодор, швидко зиркнувши на мене, вів далі:
– Павук, звісно, сидить всередині нірки й чигає на здобич... мух, коників тощо. Певне, павуки якось відчувають близькість інших комах. Якщо відстань невелика, павук... е-е... вистрибує зненацька зі схованки й хапає горопашну жертву. Ну от, а коли самець розшукує самицю, він також пробирається до потайника крізь моховиння, і я часто думаю, чому ж його ніколи... е-е... не проковтне помилково самиця. Звичайно, можемо припустити, що кроки його звучать специфічно. Або ж він уміє подавати... ну, знаєш... якийсь сигнал, і самиця впізнає його.
На зворотному шляху ми обидва мовчали, а коли дійшли до роздоріжжя, я сказав, що тут мушу попрощатися з ним.
– О, так, до побачення, – зронив Теодор, уважно розглядаючи свої черевики. – Мені було дуже приємно познайомитись з тобою.
Ми трохи постояли мовчки. Теодор, як я зрозумів пізніше, завжди ніяковів, коли знайомився або прощався з людьми. Ще з хвилину він пильно розглядав черевики, тоді простягнув мені руку.
– На все добре, – серйозно сказав він. – Я... е-е... сподіваюсь, що ми ще зустрінемося.
Він обернувся і, розмахуючи патерицею, попрямував униз, кидаючи довкола спостережливі погляди. Я дивився йому навздогін, потім неквапно рушив додому. Теодор збентежив і водночас причарував мене. По-перше, я вважав його непересічною особистістю: без сумніву, він був видатним ученим (про це свідчила його борода). Власне, Теодор був єдиною людиною, котра поділяла мою любов до зоології. По-друге, мене до краю тішило, що він поводився і розмовляв зі мною так, наче ми були однолітками. У нас в родині всі говорили зі мною, як з рівним, і я не любив тих людей, хто намагався виявити мені свою поблажливість. А Теодор звертався до мене, як до рівного не лише за віком, але й за знаннями.
Весь час я думав про те, що він розповів мені про земляних павуків. Уявляв собі, як павук причаївся в своєму шовковому тунелі, як тримає ляду скривленими кігтиками, прислухаючись до метушні комах нагорі. Цікаво, як все це звучить для земляного павука? Мабуть, равлик, що повзе по моховому килимі, шурхотить, мов липучий пластир, а багатоніжка цокотить, наче загін кінноти. Муха дріботить різко, уривчасто, спиняючись на секунду, щоб помити передні лапки, – деренчливий тупий звук, схожий на скреготіння точила. Великі жуки, думав я, гуркочуть, ніби парові котки, а менші комашки – сонечка, наприклад, – шелестять, як дитячі накрутці іграшки.
Ці думи заполонили мене, я прошкував вечірніми полями додому, щоб швидше розповісти про своє нове відкриття та про знайомство з Теодором. Мені хотілося зустрітися з ним знову, задати йому безліч запитань, проте хтозна? Чи захоче він гаяти на мене час? Непокоївся я даремно, бо за два дні Леслі, повернувшись із міста, вручив мені невеликий пакет.
– Стрів бородатого денді, – лаконічно повідомив він. – Ну, знаєш, того вченого. Сказав, що це для тебе.
Я не вірив власним очам. Невже для мене? Ні, тут щось не так. Хіба ж такий відомий учений завдаватиме собі клопоту й посилатиме мені посилки? Я перевернув пакет і на зворотному боці побачив своє ім'я, виведене акуратним письмом. Блискавично я розірвав папір. Всередині виявилась невеличка коробка і лист.
Дорогий Джеррі Даррелл,
після нашої нещодавньої розмови я подумав, що тобі для дослідження природи острова знадобиться який-небудь збільшувальний прилад. Посилаючи цей кишеньковий мікроскоп, я сподіваюсь, що він стане тобі в пригоді. У нього, звичайно, несильне збільшення, але ти побачиш, що для роботи в полі воно цілком достатнє.
З найкращими побажаннями щиро Тео Стефанідес
Р. S. Якщо в четвер ти матимеш вільну часину, заходь до мене на чашку чаю, і я міг би показати тобі деякі препарати.
6. БЛАГОДАТНА ВЕСНА
Наприкінці літа і впродовж усієї теплої, вологої зими наші чаювання у Теодора відбувалися щотижня. Кожен четвер я набивав кишені сірниковими коробками та пробірками з експонатами, і Спіро відвозив мене до міста. Ці побачення я не проміняв би ні на що на світі.
Теодор приймав мене в своєму кабінеті, який одразу припав мені до серця. Саме такою, на мій погляд, і має бути кімната вченого. Всі стіни заставлено по стелю книжковими стелажами, де зібрано томи з біології прісних водойм, з ботаніки, астрономії, медицини, фольклору та з інших, не менш важливих і захоплюючих наук. Упереміш з ними – розмаїті фантастичні та детективні романи. Шерлок Холмс стояв тут пліч-о-пліч з Дарвіном, а Ле Фаню – з Фабром. Так воно, як на мене, і має бути в порядній, пристойній бібліотеці. Біля одного вікна, задерту в небо носа, ніби пес, що виє, стояв Теодорів телескоп, а на підвіконнях вишикувалися слоїки та колби, де поміж м'яких зелених водоростей роїлася дрібна прісноводна фауна. Один куток кімнати, займав масивний письмовий стіл, завалений альбомами, мікрофотографіями, стосами рентгенівських знімків, календарями! й нотатниками. Навпроти стояв стіл для мікроскопа з потужною лампою, що схилилась, мов лілія, на гнучкій ніжці над пласкими скриньками, де Теодор зберігав препарати. А сам мікроскоп, по-святковому ошатний, було накрито скляними сферичними банями, схожими на вулики.
– Моє шанування, – завжди вітав мене Теодор офіційним тоном, наче ми були зовсім незнайомі, і тиснув мені руку в своїй звичній манері – різко смикав її донизу, немовби перевіряючи міцність вузла на мотузці. Завершивши формальності, ми могли переключити увагу на важливіші речі.
– Я... е-е... розумієш... саме працював з препаратами, – говорив Теодор, – і натрапив серед них на те, що могло б зацікавити тебе. Це ротові частини щурячої блохи... Ceratophyllus fasciatus... ну, ти розумієш. Стривай-но, зараз я наведу мікроскоп... Ось... бачиш? Вельми цікаво. Я маю на увазі, що це скидається на обличчя людини, чи не так? Десь тут іще одне... е-е... предметне скло... досить оригінальне... О! Дивись. Це прядивний орган садового павука, або павука-хрестовика... е-е... Epeira fasciata...