Я спостерігав за неквапним рухом кліща, а тим часом помітив дивовижну річ. Де-не-де на зеленому плющі моховиння прозирали бліді цятки завбільшки з шилінгову монету. Побачити ці майже невидимі кружальця можна було лише під певним кутом. Вони ніби весь час рухалися, змінювались, нагадуючи повний місяць, що випливає з-за хмар. Знічев'я я став угадувати, звідки взялися ці кружальця. Вони були розкидані надто безладно, аби належати якійсь звірині, та і який це звір розгулюватиме по такому прямовисному стрімчаку? І вони не скидалися на сліди. Я поштрикав билинкою краєчок однієї цятки. Все лишилося нерухомим. Імовірно, що це маловідома властивість самого моху. Я знову поштрикав кружальце билинкою – цього разу сильніше. І раптом серце в мене кудись провалилося від хвилювання: моя травинка наче доторкнулась до потайної пружинки, і все кружальце піднялося, мов ляда. На мій подив, це й справді виявилась ляда з акуратно зрізаними кінчиками, підбита зісподу шовковим павутинням. Ляда щільно прикривала шахточку, також обшиту шовком. Шовковий же клапан слугував стулковими завісами до ляди.
Я втопив очі у цей шедевр мистецтва і дивувався, яка жива істота могла створити його. В глибині шовкового тунелю мені не вдалося нічого розгледіти, і навіть стеблинка тут не допомогла. Довго-довго я споглядав фантастичне житло, гадаючи, хто ж його спорудив. Може, це якийсь вид оси? Але мені не доводилось чути, щоб оси влаштовували собі гнізда з потайними дверцятами. Негайно слід з'ясувати це загадкове явище природи! Зараз же побіжу до Джорджа й запитаю, чи не знає він цього таємничого звіра. Я свиснув Роджерові, який саме заклопотано викопував оливкове деревце, і жвавим клусом помчав уперед.
До будинку Джорджа я прибіг, ледве дихаючи; мене аж розпирало від надзвичайного, хвилюючого відкриття. Сяк-так постукавши, я влетів до кімнати. І тільки тоді до мене дійшло, що у Джорджа гості. Коло нього сидів чоловік, на перший погляд – Джорджів брат, бо в нього теж була борода. Проте, на відміну від Джорджа, одягнутий він був бездоганно: костюм із сірої фланелі, камізелька, білосніжна сорочка, вишукана темна краватка й міцні черевики, начищені до полиску. Я зніяковіло спинився на порозі, а Джордж тим часом оглядав мене насмішкуватим поглядом.
– Добрий вечір, – привітався він. – Судячи з того, як ти влетів сюди, можна дійти висновку: тебе цікавлять аж ніяк не додаткові студії з математики.
Я вибачився за вторгнення і розповів про дивовижні гнізда, на які натрапив.
– Слава богу, що ви тут, Теодоре, – звернувся Джордж до свого бородатого товариша, – і я можу передати це питання фахівцеві.
– Не перебільшуйте... – заперечив чоловік на ймення Теодор.
– Джеррі, це доктор Теодор Стефанідес, – сказав Джордж.
–Він може відповісти практично на будь-яке твоє запитання. Так само, як і ти, він схибнувся на природознавстві. Теодоре; це Джеррі Даррелл.
Я чемно привітався, але, на мій подив, бородань підвівся, швидко перетнув кімнату і простягнув мені велику білу руку.
– Дуже радий познайомитись, – промовив він, явно звертаючись до власної бороди, і збентежено глянув на мене своїми променистими блакитними очима.
Я потиснув йому руку й відповів, що також дуже радий нашому знайомству. Ми стояли в ніяковому мовчанні, а Джордж дивився на нас і усміхався.
– Ну що, Теодоре? – вимовив він нарешті. – Хто, на вашу думку, спорудив ці дивні схованки?
Теодор заклав руки за спину, піднявся кілька разів навшпиньки, аж його черевики невдоволено рипнули, і почав замислено розглядати підлогу.
– Ну... е-е... – старанно добирав він слова. – Схоже на те, що це нірки земляного павука... е-е... вид, цілком звичайний тут, на Корфу... тобто звичайний в тому розумінні, що мені трапилось близько тридцяти... е-е... сорока екземплярів відтоді, як я мешкаю на острові.
– Ага! – сказав Джордж. – Земляні павуки, он воно що!
– Атож, – зронив Теодор. – Гадаю, це саме вони. Втім, я можу помилитися.
Ледь рипнувши черевиками, він знову звівся навшпиньки, опустився й кинув на мене пильний погляд.
– Якщо це не занадто далеко, то ми могли б піти й перевірити, – несміливо запропонував він. – Тобто, якщо в тебе немає нагальніших справ і якщо це не так далеко...
Голос його згас на запитальній ноті. Я сказав, що вони зовсім близько, якраз біля гори.
– Гм, – відповів Теодор.
– Не дозволяйте йому тягати себе по всьому острову, – втрутився Джордж. – Ще не вистачало, щоб вас ганяли по горах і долинах.
– Ні, ні, – заперечив Теодор. – Я саме збирався йти і залюбки пройдусь пішки. Мені це аніскільки не важко... е-е... Я піду навпростець до Каноні через оливкові гаї.
Він одягнув елегантний сірий капелюх і міцно потиснув Джорджеві руку.
– Дякую за чудовий чай, – сказав на прощання і, важко ступаючи, рушив уперед по стежині поруч зі мною.
Дорогою я нишком розглядав Теодора. У нього був прямий, немов виточений ніс, насмішкуваті губи, прикриті попелястою бородою, а з-під густих пухнастих брів на світ дивились розумні очі з веселим вогником та добрими зморшками в куточках. Теодор крокував енергійно, щось мугикаючи про себе. Коли ми минали рівчак із нетечею, він спинився на мить, пильно приглядаючись.
Гм, – поділився він зі мною. – Daphnia magna.
Пригладив великим пальцем розкуйовджену бороду і знову почимчикував уперед.
– На жаль, – повідомив мене Теодор, – я приходив сюди в гостину... е-е... до друзів і через те не взяв із собою колекційну торбину. Шкода, бо в цьому рівчаку може трапитися дещо цікаве.
Коли ми збочили з рівної дороги і пішли по кам'янистій козиній стежці, я чекав нарікань, але Теодор крокував з непослабною енергією і все мугикав собі під ніс. Нарешті ми увійшли в темний оливковий гай, я підвів Теодора до моховиння й показав таємничі схованки.
Теодор роздивлявся їх, примруживши очі.
– Ага-а, – вимовив він. – Авжеж... гм... так.
Витягнувши з кишені камізельки маленького складеного ножика, він злегка підчепив лезом ляду потайника й відкрив її.
– Гм... так, – повторив він. – Cteniza.
Зазирнувши в глиб тунелю, Теодор подув туди і знову прилаштував ляду на місце.
– Так, це нірки земляних павуків, – підтвердив він. – Тільки в цій, здається, ніхто не мешкає. Як правило, павук опирається на ляду... е-е... потайника ногами чи, вірніше, кігтиками і притискує її так міцно, що треба бути надзвичайно обережним, відкриваючи ляду. Інакше можна зруйнувати схованку. Гм... так... ясна річ, це нірки самок. Самець риє таку саму нірку, лише вдвічі меншу.