— В такому разі, добродію,— сказала вона,— можна буде назвати генієм і того, хто винайде машину, яка жатиме жито за десятьох женців, не псуючи соломи?
— Звичайно, доню! — втрутилася пані Міньйон.— Його благословлятимуть бідняки, бо хліб буде тоді дешевшим, а того кого благословляють бідні, благословляє Бог.
— Це означало б віддавати перевагу корисному над прекрасним,— сказала Модеста, хитаючи головою.
— А без корисного не було б і прекрасного, не було б і мистецтва,— сказав Шарль Міньйон.— На що міг би спертися поет, з чого він став би жити, де прихилив би голову і хто йому платив би?
— Ох любий тату, такий погляд пасує капітанові далекого плавання, крамарю, міщанинові! Не дивно, що його підтримують Гобенгейм і пан доповідач палати контролю,— вела Модеста далі, показуючи на Лабрієра,— я розумію, вони зацікавлені у розв'язанні цієї суспільної проблеми. Але ви, чиє життя було чистою поезією нашого століття і не дало ніякої користі, бо ваша кров, пролита по всій Європі, ваші зусилля, яких від вас вимагав титан, не завадили Франції втратити десять департаментів, приєднаних у часи Республіки,— як можете ви бути прихильником цього "старосвітського", за висловом романтиків, міркування? Воно й видно, що ви повернулися з Китаю.
Нешанобливість цих слів тільки підкреслив гордий і зневажливий тон, до якого свідомо вдалася Модеста і який однаковою мірою здивував пані Латурнель, пані Міньйон і Дюме. Нотарева дружина мало що зрозуміла з цієї балачки, хоч не пропустила повз вуха жодного слова. Буча, чию увагу можна було порівняти з увагою шпига, кинув на пана Міньйона промовистий погляд, помітивши, що на його обличчі промайнув вираз обурення.
— Ще б трохи, мадмуазель, і ви образили б свого батька,— сказав полковник з усмішкою.— Ось що означає розпещувати дітей!
— Я єдина дочка! — зухвало відповіла Модеста.
— Та вже ж, єдина! — відгукнувся нотар.
— Добродію, мій батько повинен радіти, що я виступаю в ролі його навчителя,— сухо мовила Модеста.— Він дав мені життя, а я йому даю знання — він завдячуватиме мені хоч чим-небудь.
— Всьому свій час, а головне, місце,— сказала пані Міньйон.
— Але ж панна Модеста має рацію,— втрутився Каналіс, підводячись і спираючись на камін у одній з найефектніших поз своєї колекції.— Бог, у своїй завбачливості, дав людині вміння знаходити собі харч та одяг, але не дарував їй безпосередньо мистецтва. Він тільки сказав нашому першому предкові: "Щоб жити, ти гнутимеш спину, низько схиляючись до землі; щоб мислити, ти піднесешся до мене!" Отож ми не менше потребуємо поживу для душі, ніж для тіла. Звідси два уявлення про корисність. Звичайно, книжку не взуєш на ноги, замість чобіт. З погляду практичної вигоди, натхненна епопея не зрівняється з мисочкою ріденького супу, який видають біднякам у благодійницькому закладі. Найпрекрасніша ідея не замінить корабельного вітрила. Звичайно, казан автоклава, що двигтить під тиском пари, здешевлює метр коленкору на тридцять су, але ні ця машина, ні інші вдосконалення в промисловості не вдихнуть живого струменя в душу народу і не розкажуть нащадкам про його життя; єгипетське, мексіканське, грецьке, римське мистецтво з їхніми шедеврами, що начебто не дають ніякої користі, протягом тисячоліть свідчать про існування народів — своїх творців, тоді як великі нації, позбавлені геніїв, зникли з лиця землі, не лишивши на ній навіть, так би мовити, візитної картки! У геніальних творіннях зосереджена сутність цивілізації — і в цьому їхня ні з чим не зрівнянна корисність. Думаю, що й у ваших очах пара чобіт не буде ціннішою за театральну п'єсу, і ви не віддасте перевагу якомусь вітрякові перед церквою Сент-Уан. Так от, і народи надихаються тими самими почуттями, що й окрема людина, а заповітна мрія кожної людини — і після смерті духовно жити в якихось своїх творіннях, як фізично вона відтворює себе в дітях. А народ досягає безсмертя через творіння своїх геніїв. У наші часи Франція переконливо підтверджує слушність моїх міркувань. Безперечно, вона поступається Англії в промисловості, торгівлі та в судноплавстві, і все ж, я думаю, вона стоїть на чолі світу завдяки своїм митцям, своїм талантам, витонченості своїх виробів. Нема такого художника чи мислителя, який не поривався б у Париж, щоб там здобути визнання свого таланту. Тільки у Франції нині існує істинна школа живопису, а завдяки своїм книгам ми царюватимемо надійніше й довше, ніж завдяки мечу. Якщо погодитися з Ернестом, то слід знищити квіти розкоші, жіночу красу, живопис і поезію; звичайно, від цього суспільство не загинуло б, але, запитую, хто примирився б із таким життям? Усе, що приносить користь,— бридке і потворне. Кухня необхідна в домі, але ви уникаєте сидіти в кухні, ви надаєте перевагу вітальні, прикрашаючи її, як і ось цю вітальню, зовсім непотрібними речами. Ну для чого годяться оці чарівні розписи, оці різьблені панелі? Красу можна знайти лише в тому, що, як ми вважаємо, не дає ніякої користі. Шістнадцяте сторіччя ми назвали добою Відродження — і цілком справедливо. Це сторіччя стало світанком нової історії. Люди згадуватимуть про нього і тоді, коли забудуть про кілька попередніх століть, уся заслуга яких тільки в тому, що вони колись були, як і мільйони смертних, котрі не мали ніякої ваги в житті того або того покоління.
— Лахміття хай! Мені моє лахміття любе!113 — жартівливо кинув герцог д'Ерувіль, порушивши мовчанку, яка запанувала після пишномовної тиради Каналіса.
— А чи існує оте мистецтво, яке, по-вашому — єдина сфера, де може проявити себе геній? — напав на Каналіса Буча.— А що як це просто красива брехня, в яку прагне вірити суспільна людина? Навіщо мені вішати у себе в кімнаті мальований нормандський пейзаж, коли я можу піти подивитися пейзаж у природі, що чудово вдався Господові Богу? У мріях ми переживаємо поеми прекрасніші, ніж "Іліада". За помірковану ціну я можу знайти у Валоньї, в Карантані, а також у Провансі або в Арле живих Венер, не гірших від Тіціанових. "Судова газета" друкує романи з жахливою розв'язкою і зі справжньою кров'ю — а не чорнильною, як у романах Вальтера Скотта. Щастя і доброчесність стоять вище, ніж мистецтво й геніальність.