— Браво, Буча! — вигукнула пані Латурнель.
— Що він сказав? — спитав Каналіс у Лабрієра, неохоче відриваючи погляд від Модести, в чиїх очах та в позі він із насолодою читав милий, наївний захват.
Зневага Модести, яку довелося витерпіти Лабрієрові, а головне, її непоштива відповідь батькові так засмутили бідолашного молодика, що він нічого не відповів Каналісові; його погляд, скорботно прикутий до Модести, виражав глибоку задуму. Доводи клерка із запалом розвинув герцог д'Ерувіль, висловивши припущення, що екстаз святої Терези має більшу цінність, аніж твори лорда Байрона.
— Ви не взяли до уваги, пане герцог,— заперечила Модеста,— що це екстаз — поезія глибоко особиста, а геній Байрона чи Мольєра приносить користь людству.
— Ти ж начебто була однієї думки з бароном де Каналісом,— жваво втрутився Шарль Міньйон.— А тепер запевняєш, що геній має приносити користь, як, скажімо, бавовна. Та може, й логіка тобі здається чимось старосвітським, як і твій бідолашний батько.
Буча, Лабрієр і пані Латурнель обмінялися насмішкуватими поглядами, які ще дужче розсердили Модесту; на мить вона розгубилась і не знайшла, що відповісти.
— Заспокойтеся, мадмуазель! — сказав Каналіс, усміхнувшись їй.— Нас не розбили і не зловили на суперечності. Кожен витвір мистецтва — ідеться про літературу, музику, живопис, скульптуру чи архітектуру — дає суспільству і матеріальну користь, тією самою мірою, що й комерційні товари. Мистецтво сприяє торгівлі, його витвори теж, по суті, товар. Сьогодні книжка приносить авторові в середньому десять тисяч франків прибутку, а щоб її видати, потрібні друкарські верстати, словолитні, книгарні — одне слово, тисячі робочих рук. Виконання симфонії Бетховена або постановку опери Россіні теж обслуговують безліч робітників, машин та цілі галузі виробництва. Вартість якого-небудь пам'ятника ще переконливіше підтверджує мою думку. Отож можна сказати, що витвори генія виникають на дуже дорогій основі, й тому неминуче приносять користь робітнику.
Каналіс ще якийсь час розвивав цю думку, вдаючись до яскравих образів і втішаючись своїми фразами. Але з ним сталося те, що й з більшістю натхненних балакунів: він повернувся до вихідної точки розмови і, сам того не помітивши, став обстоювати погляд Лабрієра.
— Я з радістю переконуюся, любий бароне,— тонко зауважив маленький герцог д'Ерувіль,— що з вас вийде чудовий конституційний міністр.
— О! — вигукнув Каналіс із величним жестом.— Що ми доводимо всіма цими дискусіями? Ту одвічну істину, що все — правда, і все — неправда. Моральні істини, як і живі створіння, змінюються до невпізнання, залежно від середовища, яке їх оточує.
— Суспільство живе загальновизнаними істинами,— зауважив герцог д'Ерувіль.
— Яка легковажність! — тихо сказала пані Латурнель своєму чоловікові.
— Він поет,— відповів Гобенгейм, почувши ці слова.
Каналіс, який вважав, що стоїть незрівнянно вище від своїх слухачів,— правда, у своєму останньому філософському висновку він, мабуть, мав рацію,— прийняв за ознаку невігластва холодність, що відбилася на обличчях присутніх. Та побачивши, що Модеста оцінила його красномовність, він лишився задоволений собою, не здогадуючись, наскільки його монолог образив провінціалів, чия єдина турбота — довести парижанам існування, розум та мудрість провінції.
— Давно ви бачили герцогиню де Шольє? — спитав герцог Каналіса, щоб змінити тему.
— Я розлучився з нею шість днів тому,— відповів поет.
— Як вона себе почуває? — провадив герцог.
— Чудово.
— Будьте ласкаві, передайте їй вітання від мене, коли писатимете.
— Кажуть, вона чарівна,— озвалася Модеста, звертаючись до герцога.
— Барон може відповісти вам з більшим знанням справи, ніж я,— сказав обер-шталмейстер.
— Більше, ніж чарівна,— заявив Каналіс, не відступаючи перед лукавим натяком д'Ерувіля.— Але моя думка небезстороння, мадмуазель: герцогиня де Шольє — мій друг уже десять років. Я завдячую їй усе, що маю в собі доброго, вона уберегла мене від небезпек світського життя. І нарешті, герцог де Шольє допоміг мені ступити на той шлях, яким я нині йду. Без заступництва цієї родини король і принцеси могли б забути про такого незначного поета, як я. Отож моя прихильність до герцогині завжди буде сповнена вдячності.
Все це було сказано із слізьми в голосі.
— Як ми повинні любити ту, яка надихає нас на стільки чудових пісень, жінку, що вселила нам таке високе почуття! — мовила Модеста розчуленим голосом.— Чи можна уявити поета без музи?
— Такий поет не мав би серця, він писав би вірші сухі, як вірші Вольтера, бо Вольтер ніколи нікого не любив, крім Вольтера,— відповів Каналіс.
— А пам'ятаєте, як у Парижі ви зробили мені честь, відверто признавшися, що не переживаєте тих почуттів, які висловлюєте у своїх творах? — спитав бретонець у Каналіса.
— Влучний удар, хоробрий солдате,— відповів поет, усміхаючись.— Але знайте, що людині дозволено вкладати почуття і в творчість, і в реальне життя. Можна висловлювати високі почуття, не переживаючи їх, і переживати їх, не вміючи висловити. Мій друг Лабрієр любить до безтями,— великодушно сказав він, обертаючись до Модести.— Я ж хоч і люблю, безперечно, так само сильно, як і він, але вважаю,— якщо, звісно, не тішу себе ілюзією,— що зміг би виразити свою любов і в літературній формі, яка відповідала б її глибині. Правда, я не обіцяю, мадмуазель,— вів він далі, обертаючись до Модести з дещо робленою грацією,— що завтра не втрачу тями й тоді...
Отак поет долав перешкоди і спалював на честь свого кохання усі палиці, які вставляли йому в колеса. Модеста була приголомшена гнучким розумом парижанина, що оздоблював своїм блиском порожні фрази балакуна.
— Який акробат! — сказав Буча на вухо куцому Латурнелю, вислухавши пречудову тираду про католицьку релігію і про щастя мати за дружину жінку побожну; цей букет пишних словес поет підніс пані Міньйон у відповідь на якесь її зауваження.
На очі Модести начебто була надіта пов'язка. Чари поетових промов і та увага, яку вона заздалегідь вирішила йому приділяти, заважали їй побачити те, що ретельно відзначав Буча: декламаторські прийоми, відсутність простоти, пишномовність, що замінювала почуття і всю ту плутанину в думках, яка навіяла клеркові його трохи різке порівняння. В той час, коли пані Міньйон, Дюме, Буча, Латурнель дивувалися непослідовності балачок Каналіса,— хоча, щиро кажучи, така примхлива непослідовність більш або менш завжди властива французькій бесіді,— Модеста захоплювалася гнучкістю його висловлювань і, ведучи поета за собою звивистими стежками своєї фантазії, думала: "Він кохає мене!"