Скалочками перекочуються спогади, уривки недавніх снів і роздумів... Як у дитячій іграшці — калейдоскопі. Росте, радіє, живе й мучить себе творчістю невгамовне людське плем’я. Арктична волога, народжена штучним потеплінням Льодовитого океану, переганяється з півночі в зони колишніх афроазіатських пустель. Поволі прогріваються полярні широти північної півкулі, а тим часом не на жарт збирається в далеку дорогу — доведеться лічити парсеками — Перша зоряна експедиція. І Пуебло Альмейда, метушливий і трохи закоханий у Яну хлопчина з очима, мов мокрі сливи, налагоджує для неї зв’язок. Фізики й біологи висувають нові гіпотези, від яких у першу мить злякано відвертається здоровий глузд, а фантазія умліває від невимовних передчуттів. Холодно блищить у сонячному промінні сліпуча шапка Антарктиди, кричать папуги й мавпи в щільній сельві, співають солов’ї в гаях, а соняшники витріщають на сонце кумедні жовті очі...
Вперше і востаннє Яна бачила Землю збоку під час своєї місячної подорожі. В безмежній чорноті й тиші пливе й пливе своїм шляхом у безвість віків рідна планета, закутана в блискучий голубий серпанок. Пливе наша Мати, колиска дивного життя, чудодійної волі.
Хтось із літераторів, кокетуючи з читачем, назвав Землю — "наша стара маленька планета". Казна-що! Не така вже вона маленька, навіть ракетою за годину не облетиш, а якраз підходяща для людей. Стань вона більшою — і люди б пригнулися додолу від власної ваги... А коли на планету нашу кажуть, що вона стара, Яні пригадується один восьмирічний винахідник, якого бачила в інтернаті. Він довго щось малював на папері, потім знайшов у себе помилку, ляснув долонею по чолу й вигукнув: "Ах я ж старий осел!.."
Насправді тільки в минулому сторіччі вийшла планета з дитинства і вступила в пору романтично-схвильованої юності. А до зрілого віку ще багато сотень тисячоліть. Точно кажучи, історія голубої планети Земля, населеної розумними істотами — гомо сапієнс, тільки почалася.
Земля, Всесвіт, мільярди людей, все життя з його роботою, сонцем, сміхом і тінями — неосяжне все вміщується в розумі й серці людини. Кожна смерть — це кінець Всесвіту. А скільки людей пішло на смерть заради того, щоб у кожному майбутньому житті Всесвіт знайшов нове, краще, повніше втілення. Важко сперечатись з арифметикою: краще, щоб згасло одне життя, ніж десять. Але що скаже на це той один, кому належить вмерти... Які там десять, який там Всесвіт, яке там майбутнє, коли разом зі мною назавжди кінчається все.
Люди вміють переступати і через це.
Яна всміхалась, дивлячись, як почервоніло й почало на очах згасати листя за вікном, всміхалась до своїх думок: що б не було, а вона зробить задумане й переступить Всесвіт.
Пружно підхопилась. Стояла під душем і, сміючись і силкуючись вирівняти дихання, що його сполохали біг і холодна вода, співала:
Тримайтесь, друзі, в час важкий!
Хай лине день за днем.
Ще тільки крок,
Ще тільки сто —
І ми до вас прийдем!
Перед вечерею уважно глянула на себе в дзеркало і лишилась цілком задоволена. Свіжа, сильна і гарна. Це таке щастя, що природа створила її красивою!
Розділ тринадцятий
МИТЬ І ВІЧНІСТЬ
Спочатку Фрад мовчки дивився на дівчину. Яна знала: він милується, і вперше це їй було приємно. Потім він сказав:
— Я б охоче зустрівся з вами в салоні й поговорив би якусь годинку, але зараз такий час...
Дівчина з цікавістю роздивлялась на екрані цю жилаву, немов наелектризовану людину з блискучим кістлявим черепом, з високими залисинами й розумними очима. Цікаво, яким стане це обличчя хоч би... завтра?
— Ви ж не забули: до атаки залишилось трохи більше двох діб. Післязавтра ви востаннє в житті ляжете спати за старої ери.
Ні Фрад, ні Яна не могли знати, що в цей час, мов луна на останні слова, прозвучало в Москві, у відеофоні Івана Антоновича Кардашова:
— Так що, Рудий, до атаки залишилось трохи більше двох діб. Я зараз перевіряв дублюючу установку: монтаж закінчено повністю, заряд встановлюватимуть сьогодні.
Кардашов схилив голову.
— Я тебе рано збудив? — стривожено спитав Таві Лансана.
— Який сон о цій порі в моєму віці! — махнув кволою рукою.
— Ех, старенький мій любий... — Таві наче скам’янів на мить. — Барханов з своїми вже повернувся додому. Краще б нам з тобою бути в сельві...
— Ти молодий, Таві. Ти ще он яку справу підняв на своїх плечах.
— Мені п’ятдесят.
— Ти ще шмаркач, Таві... Нехай би сьогодні Надзвичайна Рада винесла остаточне рішення: стріляти по своїх чи...
— Чи?..
— Ждати... поки стрілятимуть ті...
— Питання ясне. Але як врятувати наших?..
Як тільки Фрад, чемно побажавши доброї ночі, зник з екрана, дівчина перебігла коридор і опинилась у Тереси. Та стояла нерухомо біля вікна й навіть на стукіт дверей озирнулась не відразу.
— Це ти? — кинула стомлено.
В неї був дуже поганий вигляд. На фоні чорного вечірнього вікна обличчя її здавалось білою неживою плямою. Вуста — наче розкушений зів’ялий пелюсток піона.
— Ти готова? — з тривогою спитала Яна.
— Так-так...
— Підемо?
— Так...
— Ну?
— Що таке?
Тереса ще не вирвалась із полону якихось гірких дум і нічого не розуміла. Яна спохватилась: вона забула про горе Тереси, про її розтоптану й запльовану жіночу гідність. Простягла руку і, як бувало, ніжно ледь-ледь торкалася своїх вуст, аби спонукати слово, так ковзнула пальцями по чорному волоссю Тереси:
— Ти обіцяла мені допомогти.
— Підемо.
Яна була спокійна. Тереса дихала переривчасто, розуміючи, що зараз має заподіяти Фраду якесь лихо. Дівчина не знала — що саме зробить, та відчувала підсвідомо: страшне.
— Я їм помщуся...
— Еге ж...
— Чому ж я не відчуваю радості? Чому так дивно... так недосконало влаштована людина?..
— Про що ти?
— Коли я думала про помсту, мені здавалось, що це буде найщасливіша мить у моєму житті. А зараз... втома і... байдужість...
— Ні, тобі не байдуже.
— Справді, мені не байдуже... Але... помста не може дати щастя, от що.
— Ти не думай про помсту. Думай про людей.
— Про всіх людей? Як? Я не знаю всіх людей...
— Пуебло.
— Він повинен мене зневажати.
— Ти зробиш щасливою мене.
— Ти будеш щасливою, бо помстишся? Ти досконаліша за мене...