Полегшено зітхнув: проект був розрахований точно. Підвели механічні помічники, які досліджували поверхню Місяця. Від змін температури кам’яна поверхня тріснула якраз там, де в неї влили залізобетонну тумбу-фундамент.
Стомлений і задоволений Леонід Пилипович повернувся до танкетки. З екрана на нього дивився вкрай розгніваний голова ради будівництва.
— Ви усвідомлювали, — спитав він, — що ризикували життям? Що, якби ви спізнились хоч на півсекунди, конструкція б вас розчавила?
— Так... — відповів Леонід Пилипович. Коли рятував своє дітище, не думав про наслідки. А зараз зрозумів: добра не жди.
— Ви сьогодні ж, зараз же, з’явитесь на засідання ради. Рішення ради було одноголосне: усунути від робіт на Місяці і відправити на Землю.
Після цієї історії й з’явився Леонід Пилипович на Яниному заводі. Представник економічної ради розповів колективу про провину інженера, оператори висловили припущення, що на їх заводі Леонід Пилипович не дозволить собі таких дурниць, і його обрали начальником відділення.
Яна й досі не могла зрозуміти, як міг розумний і добрий Леонід Пилипович таке вчинити. Звідки могло взятись у цієї обдарованої сучасної людини поганське схиляння перед витвором своїх рук! Але факт залишився фактом: він наражав на небезпеку людське життя задля того, щоб кілька десятків тонн металу не втратили своєї форми...
Людська історія багата героями, мучениками, подвижниками. Хворим маренням відійшли в минуле криваві оргії невігластва й жорстокості, а люди й досі в шані, в трепетному схилянні згадують тих, хто кидав свій літак у гущину ворожих лав, хто йшов на вогнище і хто посилав на смертний бій свою дитину — задля того, щоб настала доба розуму й творчості.
Але зрозуміти героїзм іншого ґатунку — заради речей, заради матеріальних цінностей — Яна не вміла. Вона знала, що язичеське ставлення до речі породжене довгою і злиденною історією. Знала, що на трудних поворотах історії бували обставини, коли врятувати для щойно створеного колгоспу всього лише трактор було однаково, що врятувати найдорожче в житті десятків людей — надію. Але пізніше... Вона читала в газетах минулого сторіччя... Взимку в річку, що не замерзала через бистру течію, вскочило дурне теля. За ним слідом у воду кинувся хлопець — рятувати людське добро. Наздогнав у воді те нещасне теля, викинув його на кригу, а сам утопився... Заради чого?
Щоб згодом кільканадцять чоловік якось пообідали біфштексами з яловичини.
Вчинок Леоніда Пилиповича так і зостався для Яни незбагненним.
Артем — не такий. Він повелитель багатств, що їх творить разом з людьми, він знає, що будь-яку річ можна зробити знов і знов, а людина — єдиний витвір природи.
Всміхнулась Яна: єдиний. Та вже такий своєрідний та норовливий, що двоє, бува, як зійдуться, як засперечаються, то коли вже дійдуть тієї згоди!.. Кілька днів тривала в редакції запекла, до криків і грюкання дверима, суперечка з приводу однієї статті. Яна сказала на нараді:
— Я вважаю, що це стаття реакційна, друкувати її можна лише втративши почуття часу й перспективи.
Автор — лисий, жвавий, напористий — підхопився з місця й зареготав.
— Каравул, тримайте мене, добрі люди! — волав він. — Шановна Яна Шевченко, здасться, натякнула, що я позбавлений почуття... чого там, ге?.. Здається, часу? Чи тієї, бодай їй було недобре, пириспиктиви!.. Ге?
Він блазнював. Яна скривилась:
— А таки позбавлені, ге!..
Річ у тому, що в пресі з’явилися нові вірші молодого поета. Він здивував цілковитою новизною форми, за допомогою якої висловлювались своєрідні почуття й незвичні думки. Хлопець був дуже здібний, та часом його формальні шукання затьмарювали думку. Він пропагував "внутрішній ритм" і "заховану риму". Автор статті, запропонованої "Вістям", нападав на хлопця за ці шукання, і, хоч і зберігав прийнятий у пресі доброзичливий тон, все-таки ледве-ледве приховував своє безмежне роздратування тим, що якийсь од горшка два вершка ("хто він такий, га?") зазіхає на устої...
Майже половина працівників редакції поділяли його думку. Шукання, мовляв, шуканнями, але ж хіба це поезія?
Після важких суперечок статтю все ж таки відхилили. Через два дні її з охотою надрукувала одна молодіжна газета. Тоді Яна, не вдаючись в оцінку творчості експериментатора, зав’язала полеміку з молодіжною про те, що не можна стримувати кроки нового. Її підтримав літературний альманах "Літера", який друкує взагалі все, аби воно було не схоже на загальновизнане. "Вісті" всипали "Літері" — не кидайся, мовляв, на протилежний край!
Посипались читацькі відгуки. Одні писали: "Вірно! Досить "Літері" дурити людей і замість літератури підсовувати абракадабру!" А інші писали: "Це неподобство — нападати на "Літеру"! Нашій літературній молоді потрібна творча лабораторія, де б вона перевіряла свої шукання на читачеві!" І треті: "Хіба читач дослідний кролик, щоб на ньому щось перевіряти!"
Була потіха з цим поетом... А він потроху здобув визнання, і в нього з’явились свої послідовники.
Часом редакція втомлювала. Тоді Яна подовгу не заглядала туди, а після заводу шукала спортивних розваг або фізичної праці. Якось після першої зміни кілька тисяч людей вийшли засаджувати зеленню територію промислового комбінату, звідки напередодні виїхали будівельні машини.
На жовто-бурих осінніх горбах звелися корпуси. Повітряні й шосейні дороги павутинням обплутували всю територію. Підприємство ще було тихим і безлюдним — затамувало подих, чекаючи, коли люди зроблять для нього останню справу.
Всі учасники походу їхали з міста на робочих машинах. Яна була в колоні землерийок, позаду витяглась ще довша колона деревосаджалок, а всіх їх невпинно переганяли вантажівки з дорослими каштанами й липами в кузовах. Вони йшли просто з розсадника.
Першою хвилею через територію комбінату прокотились землерийки, другою деревосаджалки. Вони встромляли дерево в ямку, загортали землю і котилися далі, а їм на зміну набігали універсальні садові машини, що ущільнювали землю, поливали ямку і в той самий час вводили в ґрунт поживні речовини. Дороги й доріжки обростали щетинкою чагарників.
Після цього був веселий обід на свіжонасланому дерні. Досхочу побалакали, поспівали. Як не кажіть, а гурт у кілька сот чоловік — веселий гурт.