— Я буду щасливою, бо... я буду з Артемом.
— В його тюрмі?
— Еге ж...
— Це добре. Фрад лютуватиме...
Тереса пожвавилась. Фрад лютуватиме... Це теж помста, але більш зрозуміла: відібрати у Фрада його любов, з’єднати Яну з Артемом.
Вони зайшли до кімнати. Яна натисла тільки одну кнопку. Засвітилася стіна. Прошелестіло злякане Тересине: "О-о-о!.."
Артем сидів за три кроки від дівчат за столом і порався біля квантового генератора. Той був з’єднаний коротким кабелем з плескатим ящиком акумулятора на стіні.
В куточках впертих вуст Артема, в зморшках навколо очей, в поставі голови було задоволення — як тоді, коли Яна йшла з ним через ліс з інституту в місто.
— Ти... теж будеш там? — прошепотіла Тереса.
— Ти мені допоможеш...
— А вийти звідти можна?
Тереса не розуміла нічого, і вона розуміла все.
— Можна, — кивнула Яна — У вічність.
— Куди?..
— Туди, звідки ми прийшли в життя...
— О... Що це?
Артем торкнув якийсь невидимий важілець на генераторі, і от з чорної трубки вихопився короткий промінь. З ледве чутним потріскуванням він розгорявся і витягувався в довжину. За секунду став яскравий, наче червоне сонце світило в камері, і виріс майже до самої стіни. Артем вимкнув генератор, промінь згас, засліплені дівчата нічого не бачили, тільки почули Артемів голос:
— Ну от, тепер можна і в дорогу. Де ж це ти, Янко, забарилася? Що ж ти, люба?..
— Підемо, Тересо...
— Чому ти не відповіла?
— Він нас не чує і не бачить. Підемо туди... Яна вимкнула зображення.
Уздрівши устаткування в сусідньому приміщенні, Тереса позеленіла від хвилювання.
— Я не зумію...
— Це дуже просто — не гаймо часу.
У неї трохи тремтіли руки, вона діяла, дивуючись своєму спокою і своїй рішучості, вона боялась, щоб Тереса не злякалась та не втекла, і поспішала, поспішала, щоб нікому не схаменутись.
— Дивись. Коли я буду на оцьому карі, натиснеш кнопку. Ось цю, поглянь, Тересо!..
— Бачу...
— Коли я опинюсь у трубі, натиснеш оці дві кнопки підряд — одну й другу. А як оця стрілка торкнеться червоної риски, переводь важілець. Почуєш, як там щось загуде, зарипить... Ну, тоді... Тоді зайди ще раз до сусідньої кімнати поглянь... Або просто йди додому.
Тереса кивала, потім повторила весь порядок дій. Ні, вона, хоч і налякана, тікати не збиралась. Боягузливе хвилювання дивно з’єдналось з жорстоким піднесенням.
— Яно... Люди простять мені? Ні, ні, не відповідай!
Яна напнула на себе контейнер, мов мішок. Він ледве зійшовся над головою. Розсунула ліктями й коліньми його гнучкі стіни, щоб більше захопити повітря. Тереса допомогла замкнути над головою електричну "блискавку" і вмоститися на слизькій поверхні електрокара.
Яна відчула, як поверхня почала хилитись. Вона не бачила нічого.
Думки розвіялися. Залишилось чекання. А це дивна річ. Коли ним пройнята людина, воно розтягує час до невірогідності й залюбки перетворює коротку мить на довгу годину. Давно відомий жарт: для закоханих вічність — секунда, а посади людину на розпечену піч — для неї секунда стане вічністю.
Поверхня була рівна й слизька.
"Зірвалось!" — майнуло в голові, коли Яна відчула, що відділилась від електрокара.
Вона вже лежала на твердій угнутій поверхні. Тиша. Нерухомість. Вічність тиші й вічність нерухомості. Мабуть, побачивши, що Яна впала на підлогу, Тереса перелякалась і втекла.
Розімкнути "блискавку" й вилізти?
Дівчина почала мацати руками над головою. І тут відчула, як хтось ухопився за залізні стрижні на контейнері й підіймає її вгору. Тереса не могла б цього зробити. Прийшли люди! Може, навіть Фрад. Все пропало...
Вона повисла нерухомо. І тут тільки з страхом і радістю збагнула: все йде як слід. Вона в робочій камері, це вже магніти відірвали її від дна й тримають посередині труби. Розумниця Тереса нічого не наплутала.
Контейнер стає просторіший. Чого б це так? Куди розсуваються його стіни?
Забудько... У камері створюється вакуум, падає зовнішній тиск, і повітря всередині контейнера роздуває його стіни...
Розумниця Тереса...
Важко дихати. Немов її посадили в ракету і, забувши загерметизувати салон, запустили у височінь. Катастрофічно швидко падає повітряний тиск, люди хапаються за груди, роззявляють роти, як риби на піску, потім стискають скроні, щоб не так бухала кров у голові, а ракета невблаганно летить угору... Та правда ж, це вона разом з Тересою і Пуебло летить до Буенос-Айреса, і поруч з нею сидить Олексій, і всі вони страждають, бо їм не вистачає повітря...
Це Макс у всьому винен — замість того, щоб посадити ракету в Буенос-Айресі, він запустив її вгору, і вона тепер летітиме, поки в ній не подушаться всі пасажири... А вони всі міцно стулили вуста, щоб затримати хоч те повітря, що є в легенях, і пальцями позатуляли вуха, щоб не так тиснуло зсередини на барабанні перетинки.
Але як же вона опинилась на Землі? Хлюпоче поруч з нею хвилями лагідний Донець, віти дерев схиляються до неї і, заспокоюючи, шелестять листям, а у вітах про щось запекло сперечається птаство. Тихо й щасливо в природі, Яна все ширше розпростує руки, ніби хоче обійняти увесь світ, і пливуть її руки в різні боки без краю, аж дивно стає дівчині: так, може, й справді світ обіймеш... Сонячні зайчики поплигали з віт на її обличчя і пустують неугавно: то в очі зазирнуть, то перебіжать з щоки на ніс, з носа на вуста і знову на щоку...
Яна знає, що вона зараз зовсім розпростає руки і тоді зітхне на повні груди, і аж у голові запаморочиться від тієї щасливої втіхи — дихати.
Та руки все пливуть і пливуть, ніяк не розпростуючись на всю свою довжину. І раптом Яна розуміє: вона вже ніколи не побачить ні Дінця, ні Дніпра, ніколи вже не почує птахів над цими славними річками, і не злетить у ракеті над Землею...
Вона знепритомніла.
...Коли розплющила очі — побачила обличчя Артема. Знову заплющила, кілька разів, як тільки могла, глибоко зітхнула і ледь-ледь глянула крізь вії.
Він схилився до неї. Потім відчула, що звільняє її плечі і всю її від контейнера, підіймає, і несе, і спиняється...
Він мовчав. Велике його обличчя відбивало відчай. Хто б думав, що таке обличчя може висловлювати безмежний відчай! І в збільшених сірих очах його з потемнілою коронкою, в розширених глибоких зіницях билося, кричало, несамовитіло почуття, якому немає назви в людській мові.