— Ти покажеш, що треба робити?
— Звичайно.
— Коли це буде?
— Може, завтра...
— Я чекатиму. Я нікуди звідси не вийду.
Мінливі душі людські. Тереса здавалась Яні безнадійною, а на Джона вони разом з Артемом покладали чималі сподівання. І от вони вчора зустрілись на узліссі віддалік корпусів, і Яна попросила в колишнього вченого допомоги. Він округлив вицвілі очиці, притиснув руки до грудей — ну чисто перелякана жінка! — і прошепотів:
— Ні-за-що! Ні-ко-ли!..
— Коли ви не здатні хоч що-небудь зробити для людей, для мене, то згадайте про Уїльяма Уїльямсона.
— Вілл мертвий. Віллу однаково. А я не хочу втратити ті крихти, що маю. Я не хочу виснажувати свою душу боротьбою. Я не хочу нічого вирішувати. Я не герой, я хочу жити. І все. І більше ні слова, міс Яно, ви ж знаєте, як я вас люблю і поважаю.
— Де устаткування, що ним різали надра, коли будували геостанцію?
— Навіщо вам?
— Скажіть, Осленко, любий, тільки це скажіть!..
Джон подумав.
— Вами керує Соболь. Ви задумали щось недобре... А проте... А як вас спіймають?
— Вашого імені не почує ніхто.
Джон зітхнув, зірвав листок папороті і почав лоскотати собі під носом. Зморщився, нервово хихикнув, потер ніс рукавом. Яна дивилася на нього з жалісним презирством.
— Геостанція діє під корпусом "Б", до ви буваєте щодня. У Соболя. А устаткування... Де ж йому бути, як не внизу?
— Ліфт спускається до кінця?
— Ліфт, потім ще один ліфт, а там ще й східці... Там жахлива температура!.. — Раптом зойкнув, підхопився, немов би пеньок, на якому сидів, обернувся їжаком. — Що я дозволяю!.. Що я творю!.. Даруйте, міс Яно, я побіг, а ви все забули!.. Ні, я таки вижив з розуму...
Джон у розпачі махнув рукою і подався геть.
Від Тереси Яна повернулася до своєї кімнати й вимкнула світло. Надворі була глуха темрява. Плато укладалося спати. Нерідко о цій порі спалахували екрани відеофонів і до кімнат заглядав Джон, щоб потім доповісти Фраду, що все гаразд. Заглянув він і сьогодні. Побачивши Яну, пробурмотів "на добраніч" і зник.
Треба було ще трохи почекати. Дівчина напружила пам’ять. От сидять вони з Тересою біля Фрада, на екрані — жива схема наукового центру... Глибоко в землі в розпечену породу вкраплені теплоприймачі і електрогенератори. Від них угору біжить кілька металевих жил. Вище вони входять у приміщення... А от план його, хоч плач, не затримався в пам’яті. Знає Яна, що там стоять машини, схожі на ті, якими командував її батько, але де, як вони стоять...
Опівночі вийшла з кімнати. Було тихо й порожньо. Швидко пройшла до дверей. Вони слухняно розчинилися і зсунулися за її спиною.
Місяця в небі не було. Налиті світлом зорі ледве вихоплювали з темряви доріжку. Яна цю дорогу пройшла б із заплющеними очима.
Двері. Шарудіння стулок — Яна в коридорі — стулки позад неї зімкнулися, як пастка.
Яскраве денне світло. Ані душі. Дівчина йшла коридором, намагаючись не робити шуму, але рухатися крадькома вона не вміла. Тихі, ледь чутні звуки її кроків здавалися громом.
Виявляється, ліфт ніколи не був безшумним. Він тихо співав. Та не так уже й тихо — ніби хтось торкнув струну контрабаса, і вона бринить — довго, нескінченно... Блимають ліхтарики, відлічуючи поверхи. Десятий... П’ятнадцятий... Двадцятий...
Ще нижче? Ще...
Двадцять п’ятий. Двадцять восьмий —— останній.
Перейшла коридор і опинилася в другому ліфті. Цей не лічив поверхів — довго стрімголов падав униз.
Стоп! Розсунулися двері. Яна опинилася в довжелезному коридорі. Те саме яскраве освітлення. Де-не-де двері вздовж обох стін. Кінці коридору зникають десь вдалині. Повітря сповнене грізною вібрацією. Яна згадала: десь невимовно далеко звідси, аж на поверхні, ця вібрація сприймається, як тихе гудіння, що йде з-під землі.
Навмання пішла праворуч. Кроків не було чути, через це коридор не так лякав, як на поверхні.
Біля кожних дверей — маленький пульт із кнопками й цифрами. Шифри. Жодна з цих кімнат не розчиниться перед Яною. А може, якраз у них ховається те, за чим вона сюди прийшла...
Вібрує повітря. Здається, наче воно сумно реве, потім — що мовчить, як космічна порожнеча. Від духоти чоло рясніє потом. Але Яні холодно. Вона щільніше стягує на плечах прозору хустку. А в пальцях — гаряча й слизька від поту паличка-ключик, що її давно знайшла над урвищем.
Не витримали нерви — озирнулась. Таки було чого: далеко-далеко по коридору йшла людина в білому комбінезоні. Звідси було не розібрати, чи постать віддаляється, чи рухається сюди.
Першим рухом було — притиснутись до стіни й перечекати. Але інтуїція підказала відвернутися і йти своєю дорогою. Йшла жваво, але не поспішаючи. Напружено прислухалась. Та хіба що почуєш, коли посилилась вібрація і разом з нею посилилися слухові омани: то ревіння виповнювало довге приміщення, то лісовий гомін, то раптом чарівні жіночі хори починали виводити популярні мелодії... Яні кілька разів чулося, що ззаду їй кричать: "Заждіть! Спиніться!"
Вона йшла вперед і вперед і не бачила кінця коридору.
Потім вчулося таке:
— Якщо ви зараз не спинитесь, дістанете в спину електричний розряд. Востаннє вам кажу: стійте!
Яна озирнулася. В коридорі нікого не було. Біла людська постать уже давно завернула десь у двері.
Пішла швидше. Раптом зрозуміла й зле розсміялася з себе: голос, який вона чула, звертався до неї українською мовою!
Коридор став похилим. Яна прискорила крок. Як не моторошно у цій глибоченній підземній щілині, яку мало не розриває зловісна вібрація, та має ж вона свій кінець!
Хотілося бігти. Яна знала: якщо побігти — захочеться кричати. А якщо побігти й закричати — залишиться тільки збожеволіти...
Дівчина йшла рівною ходою, тільки раз по раз притискала край хустини до чола, щоб піт не застилав очі.
Коридор кінчився білими дверима без кнопок. Яна підійшла близько, стримуючи крик розпачу, але... дворі чемно розсунулись. За ними була глуха темрява. Дівчина переступила її межу й увімкнула ліхтарик.
Угорі ледь виднілися грати. Отвір вентиляції. За кілька кроків — яма. Широка, кругла, з рівними кам’яними краями. Вона пашіла нестерпним жаром. Яна збагнула: це те, чого шукала. Зазирнула через край, спрямувала промінь униз — залізна драбинка прямовисно збігала вниз і губилась у темряві.