Коли є драбинка — туди лазять люди.
Причепила ліхтарик до пояса, ще раз витерла піт з обличчя і почала спускатися в шахту. Мабуть, десь там, унизу, примушують працювати людей, що провинилися... Чорна прірва дихала жорстокою спекою. Яна спускалась униз.
От так створіння — людина. Витвір природи, вона століттями привчала себе робити те, що противно самій її природі, і особливо цінує в собі та в інших оцю здатність — зробити не так, як підказує невгасиме прагнення жити. Вміння вмерти за велінням розуму, вміння залишити Матір і джерело життя — Землю і кинутися в чорну порожнечу космосу, а в старі часи — вміння згоріти на вогнищі в ім’я істин, які ніколи тебе не нагодують і не зігріють, вміння, вмираючи з голоду, віддати шматок хліба іншому...
Яма була жахливою. Важко Яні спускатися, але ж дертися вгору буде ще важче. Ліхтарик знесиленої дівчини мацнув променем по базальтовій стіні й уперся в нерівну кам’яну підлогу. Все.
Яна відступила від драбинки й прихилилась до стіни — ноги ледь тримали. І знову шарпнулась геть — стіна була гаряча, як піч.
Посвітила перед собою. Праворуч від неї, зовсім близько, з базальтової оплавленої стіни виходило кілька товстих стовбурів з білого металу. Вони вигиналися вгору й зникали в базальтовій стелі. Це були електрошини, що відводили енергію з геоелектростанції. Вона працювала десь багато нижче, де не може бути нічого живого.
Ліворуч височіла машина, схожа на металургійний стан. Це була вона — землепрохідка.
І шини, і механізми огороджував тоненький срібний Шнурок. Він висів у повітрі. Дівчина зробила кілька кроків попід стіною, дістала паличку і, наблизивши її до шнурка, що ніби прилип до стіни, відвела вбік. Ковзнула в прохід, ступила далі. А шнурок повернувся на місце.
Трьома вузькими сходинками піднялась до пульта машини, постояла тут, придивляючись до приладів управління...
З щілин у базальті витікав димний газ. Він сповнював кам’яний мішок неприємним неживим запахом, вився десь до стелі й там зникав. Яна ледве роздивилась довгі ящики хімічних поглиначів.
Рішуче перевела важілець. Машина не виказала ніяких ознак життя. Вона була позбавлена живлення.
Зійшла з операторської площадки й звичним оком промислового оператора оглянула установку. Ясно, он де він, генератор квантового променя, що вміє різати базальт, як гарячий ніж вершкове масло. На самому кінці винесеної вперед металевої стріли прилаштувався невеликий прилад, схожий на старовинну кінокамеру.
Дівчина зробила рвучкий крок до нього і ледве встигла спертись рукою на кожух машини, потім присіла на якийсь виступ, без відпочинку далі не могла.
Хтозна, скільки часу пройшло, поки сиділа в забутті. Опам’яталась, підштовхнута думкою: якщо забариться, то вже не дістанеться поверхні... Підійшла до стріли, вмілими пальцями обмацала пластиковий кожух, знайшла замок — і от перед її очима чорніє невеликий квантовий генератор, стиснутий з двох боків металевими долонями. До його корпусу підходить еластичний кабель.
Звільнивши генератор, Яна зав’язала його в хустку й прикріпила до пояса.
Вийшла за огорожу, примусила себе відразу вхопитися руками за залізні щаблі і занести ногу... Почався підйом.
Кінця він не мав. Яні здавалось, що вона підіймається цілу добу, а може, й дві, а тверді, тонкі, остогидлі щаблі все збігали згори... Руки й ноги тремтіли, клунок зробився двопудовим, дихання не було — яке вже дихання в розпеченому середовищі. В уяві складалися якісь химерні видовища — як червоне розпечене повітря виривається з шахти й виповнює всі будинки на плато, як голий переляканий Фрад вибігає з дому і, мов мавпа, дереться на дерево, а за ним із скаженим сміхом женеться Тереса й жбурляє в мавпу вазами, з яких висипаються орхідеї... А повітря перетворюється в полум’я і охоплює сельву, і всі звірі зчиняють несамовитий галас.
Руки й ноги машинально рухались, і вся сила, що збереглася в тілі, кожен нерв були підкорені одній меті — вилізти.
Вилізла. Вийшла в коридор, сіла на підлогу й прихилилась до стіни...
— Тобі треба йти спочивати, — сказав Артем, коли за годину побачив її.
— Так... — відказала Яна. — Треба. Ось поглянь.
Він глянув на генератор. Потім потер кулаками скроні. Дивився мовчки. Про що думав — не казав. Може, про те, що кохана знайшла і власними руками принесла для нього знаряддя кари й разом з тим самогубства, що вона вже душею погодилась з його смертю. А може, думав, що якщо генератор хоч трохи зіпсований, — важко буде його полагодити. А проте, це була нескладна і, мабуть, добре задубльована машина...
— Ти вже домовилась із Фрадом?
— Ні.
— Яно!..
— Завтра все вирішиться, любий.
— Сьогодні. Вже ранок...
— Хіба?
Дівчина пішла до сусіднього приміщення. Взяла контейнер, заклала туди генератор, потім відбувся звичайний цикл. Коли вщух вереск і ревіння в трубі, — повернулась до Артема. Він саме виймав з чорною віконця перетворений прилад.
Вдоволений, кивнув головою. Щось сказав — Яна не почула. Повторив. Вона напружила увагу.
— Ну, та це нічого... — казав Артем. — Мій акумулятор має досить енергії... Дрібниці... Янко, негайно додому. Негайно додому і — спочивати А потім зробиш усе можливе, щоб сьогодні ж таки або принаймні завтра залишити плато. Чуєш?
— Я піду...
Піднімаючись у ліфті, вона дослухалась до останній його слів і засміялась: "Ех, Артемку... Реаліст, аналітик, а зумів сам себе переконати, ніби Фрад у такі дні погодиться залишити сельву!"
Надворі швидко розвиднювалось. Настав третій день з тих п’яти, що їх відміряло правління концерну нинішній історії людства.
Перш ніж упасти в постіль, Яна вмилась і глянула на себе в дзеркало. Обличчя було бліде, аж зелене, і болісно припухле. Повіки набрякли, білки почервоніли... В такому вигляді вона розмовляла з Артемом. Це жахливо.
Розділ дванадцятий
ГОЛУБА ПЛАНЕТА
Сон був глухий, як смерть, а пробудження — раптове й остаточне. Сонце лежало на кожному листочку, що завмер за вікном. Так бувало, коли день схилявся до вечора.
Дівчина проспала близько десяти годин. І поки що не було куди поспішати.
Потяглась і тихо засміялась від задоволення, яке слухняне й гнучке її тіло.