— Ні, не виникало, — твердо відказав негр. — А з вами це бува?
Макс не відповів.
— От ви казали, — задумливо вів історик, — що на кожну відповідь є своє "навіщо"...
— Це ви казали, а не я.
— Хіба?
— Безперечно. Проте я з вами згоден. Це мене якраз і бентежить — як не мудруй, а попереду однаково залишиться невблаганне "навіщо?"
— Ваша правда, юначе... — негр зітхнув. — Ваша правда. І люди відповідають на це запитання. Вони відповідають на одне, а попереду, як ви резонно зазначили, виникає інше, і так далі, і так завжди. І люди безперервно йдуть уперед. І моя історія допомагає відповісти на якесь чергове "навіщо", а зусилля моєї дружини зберігають людям життя, щоб вони могли більше часу й сили віддати шуканням і радощам.
— Але ж є якесь первісне, головне "навіщо?" і якась кінцева, остаточна відповідь! Ми боїмося її...
— Хтозна, хтозна... Знання не має меж. Ніяка відповідь не буде остаточною, бо кожен новий крок уперед принесе нові істини й нові подробиці. Розумієте, головний недолік сучасних лайнерів — неможливість погуляти по палубі, подихати не кондиційованим, а справжнім солоним океанським повітрям. Разом з тим ми не можемо рухатися з колишніми швидкостями... Протиріччя!
Макс здивовано глянув. Негр був цілком спокійний. Він, певно, вважав, що філософії досить, і невимушено перейшов до побуту.
— Ви чули про Максима Свирида, який викрав Артема Соболя і двох прекрасних дівчат? — голосно спитав Макс.
Історик і його дружина дружно повернули обличчя:
— Хіба є новини?
— Є новини. Перша з них: Макс Свирид — це я. Мовчання. Потім негр несміливо сказав:
— Поясніть, будь ласка.
— Що ж тут пояснювати, Максим Свирид — я, от і все.
Поллі якимось дивним тремтливим голосом спитала:
— А навіщо ж ви їдете в Африку?..
Серце Макса підкотилось кудись аж під горлянку, потім упало на шлунок, під сонячне сплетіння, похололо і стало замлівати... "Що я роблю?" — з жахом подумав він. І інший голос відповідав: "Нехай! Немає більше сили ходити загнузданим, нехай буде все!.."
Макс почав говорити. Голосно, так, щоб його чув весь салон. Він повернувся обличчям до салону, і люди дивились на нього уважно й здивовано.
Він говорив про подробиці викрадення Артема й дівчат, потім почав розповідати про історію концерну "Сельвас" і головний задум його засновників і правителів. А свідомість відбивала якісь поверхові враження: ось дивляться просто йому в обличчя очі молодої негритянки — великі, по-дитячому зацікавлені. Он у кутку бовваніє кругле гладке лице метушливого товстуна в сірому костюмі. Ця людина скидалася на європейського горобця, що взимку нахорохорився від морозу і став схожий на сіру кульку. Схилилася на бік лиса, мов більярдна кулька, голова старого-старого діда. Дід не дивиться на Макса і нічого не каже, і голова його час від часу здригається на слабкій тонкій шиї, але Макс знає: дід слухає.
І знову крижаними поштовхами в груди — запитання: "Що ти твориш, божевільний! Що ти наробив! Оберни все на жарт, перепросись, тікай із салону!.." І відповідь: "Нехай! Однаково вже нічого не поправиш! Залишилось тільки чотири дні — і кінець історії, і отой негр, якщо виживе, почне писати зовсім інше, ніж писав досі..."
Хлопчик років восьми аж рота роззявив від цікавості. Його захопила розповідь Макса, як цікава казка. Ніс у хлопця біленький, а щоки й лоб густо обсіяні ластовинням.
Закохані кубинець і мулатка дивляться на Макса з подивом, потім із незрозумілим йому роздратуванням. Коли він почав розповідати про план нападу й перелічив міста, які підлягали знищенню під час першої атаки, закохані вийшли до маленького тамбура, що відділяв салон від виходу на палубу...
Макс скінчив. Він стояв посеред салону. Люди дивились на нього. Внутрішня суперечка вщухла, бо вже не було про що сперечатись, і всю істоту пройняло чекання: що ж таки буде далі?
Залягло мертве мовчання. Свідомість відзначала гудіння повітря за герметичними вікнами, синя лінія обрію то піднімалась, то спадала вниз, ніби здіймалися груди планети. То лайнер стрімко краяв океан води й повітря, і його підводні крила то підіймалися до самої поверхні, то занурювались.
На Макса дивилися люди. Навіть лисий старий підвів свою голову і уп’яв у Макса прозорі очиці з жовтими білками. На нього дивилися без страху й ненависті — із допитливим здивуванням, паче він був не людина, а незрозуміле безглузде явище... З людьми, які так дивляться, немає про що розмовляти.
Макс зрозумів: його запитання: "Що буде далі?" — ніколи не матиме відповіді, бо далі не буде нічого. Позад нього — мертва пустка, попереду — порожнеча.
Він тихо пішов через салон. Йому мовчки давали дорогу. За вікнами гув вітер, розсічений величезним корпусом "Африки". Макс відчинив двері в тамбур. Кубинець і мулатка навіть не помітили його: вони заклякли в поцілунку — Макс тільки побачив довгі темні пальці дівчини, що тремтіли на спині хлопця.
Він намацав ручку зовнішніх дверей, нетерпляче відхилив важілець герметизації й натиснув на двері. Вони відчинились ривком, підштовхнуті внутрішнім тиском.
Макс тільки в цю мить збагнув, що він чинить непоправне. Та було пізно. Закохані зойкнули. М’яка й невблаганна рука повітря виштовхнула Макса з тамбура, і тут на нього з могутньою силою навалився тугий, мов гума, зустрічний вітер, підхопив, поніс уздовж скляної стіни салону, вдарив головою об поруччя надуби і жбурнув в океан.
За сигналом "Людина за бортом!" лайнер збавив швидкість і сів у воду всім корпусом. Поки він робив велике коло навколо місця події, рятівний вертоліт висів над хвилями і проглядав локатором океанські глибини, щоб визначити, чи можна виловити труп.
Радіо "Африки" передавало Всесвітній Надзвичайній Раді термінове повідомлення про сповідь людини, яку знали за вигаданим ім’ям — Максим Свирид.
Розділ одинадцятий
НАСТАВ ТРЕТІЙ ДЕНЬ
Розмова з Тересою, на подив Яни, вийшла короткою й діловою.
— Мені потрібна твоя допомога.
Тереса стрепенулась і сіла (останніми днями вона весь час лежала).
— Я зроблю все, що ти скажеш.
— Треба привести в дію складні механізми.
— Це... проти них?
— Це для всіх людей. І для мене з Артемом.