— Пуебло? Він працює в Інституті зв’язку.
— Ти з ним більше не зустрічаєшся? Не розмовляєш? Як він міг це покинути?
— Я ж кажу: він працює в Інституті зв’язку. Хіба може через нас спинитися життя на планеті!..
— Я розумію. Це пов’язане з його винаходом?
— Він бере участь у підготовці Першої зоряної експедиції.
— О!.. Він так про це мріяв. Ти ще не втратила надію знайти свого Артема?
Тереса нічого не знала.
— Я його знайшла.
— О!.. — Тереса схопилась на ноги. Вона розтулила губи, Наче хотіла щось гукнути, потім вони затремтіли й стулились, потім вигнулися в щасливій усмішці: — Знайшла! Він живий!... Я така рада, сестричко, я така щаслива... Чого ж тоді Фрад сподівається? О, дурний, дурний чоловік... Чуєш, сестричко, він мене цілує й шепоче твоє ім’я... Це страшно! Але ж тепер... — Тереса змовкла, притисла руки до грудей, сіла. Вона знову дивилась сумно й допитливо: — Але ж... Фрад знає, що ти знайшла Артема?
— Знає.
— Давно?
— Він мене сам до нього повів.
Тереса заніміла. Потім взялася руками за голову:
— Я нічого не розумію. Я дуже дурна. — Пішла, озирнулася від дверей: — Ти не хвилюйся. Я ніколи не викажу тебе і Пуебло. Я тільки прошу тебе: якщо будуть новини від брата... то тоді... скажеш мені.
Тереса навіть не насмілювалась переказувати вітання. Яна кивнула: добре, якщо будуть новини...
Розділ восьмий
ІНФОРМАЦІЇ БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ
Барханов і Олексій посувалися один за одним. Мабуть, так само низкою йшли в ці хвилини Гнат Петрович, Веслі і Джон їм назустріч. Часто спинялись, наближалися якомога ближче до кам’яної стіни або нагромаджень брил, — аби не потрапляти в лінію захисту, це могли помітити на плато, — і очима й приладами обстежували кожен виступ, кожен квадратний метр...
Експедиція розбилася на дві групи й вирушила в обхід плато, щоб зійтися по той бік. Це вдвічі прискорило обстеження стіни. Сьогодні опівдні вони повинні зустрітися. Барханов і Олексій викреслювали на карті план плоскогір’я. Раз у раз поглядали на годинники. Вони не знайшли жодного місця, де було б варто хоч затриматися для детального обстеження — з цього боку плато було неприступним. Але ж, може, старий Соболь з хлопцями щось знайшли?
Дві групи жодного разу не розмовляли між собою, зв’язок був умовлений на виключні випадки.
Барханов і Олексій легко і з задоволенням мовчать майже весь час. Мабуть, так само, як ні на хвилину не змовкають балачки в групі Гната Петровича. Поділилися вдало, за характерами. Від друзів тут лишилась тільки пісенька — вже не тільки Барханов, а й Олекса час від часу починав:
Тримайтесь, друзі, в час важкий! Хай лине день за днем.
Олексій ніяк не впорається з думками про свою недосконалість. От і зараз влізло в душу питання: "Чому я такий? Чому Барханов, і Гнат Петрович, і Яна, і Пуебло, і Веслі з Джоном, не кажучи вже про Артема, — не такі, а я — такий? Чи я народився з вадами, чи вже потім таким став?"
Під шелест посіченої рослинності добре думалося.
Олексій був у школі улюбленцем. Вихователь ставив його за приклад іншим учням, бо все робилося в Олексія так гаразд, так ладненько, а сам він був меткий та розумний хлопчина. Батьки, чуючи про це, вихваляли Олексія перед братами й сестрами.
Зараз він розуміє, що це було непедагогічно. А тоді тішився славою. Чи то були причини, чи наслідки більш глибоких причин?
Далі — переїзд батьків і новий інтернат. Олексій з першого дня поліз, сказати б, на перші ролі, але зустрів відсіч дітей і спокійну стриманість учителів. Це був, мабуть, перший удар по розпаленому честолюбству. Вже третього чи четвертого дня він почав заздрити кращому учневі Петьку. То був визнаний ватажок, хоч ніхто ніколи про це не згадував.
Олексій вирішив боротись. Він наздогнав Петька в навчанні. Переганяти було нікуди. Почав чіплятися до суперника. Відмовлявся гратись, коли той у грі був за старшого, насміхався, підстерігав кожен невдалий крок. Це не допомагало. Тоді Олекса почав погрожувати Петькові, що наб’є.
Петько терпляче дивувався. Згодом його почала дратувати злість і настирливість Олексія... І от сталося. Під час останнього уроку домовились, що битимуться після занять у садку.
Їх обох оточує щільна юрба товаришів. Діти поглядають на борців заклопотано й серйозно. Підганяють:
— Ну, починайте, а то надійде хтось із дорослих!..
Олексій дивиться пильно на Петька, здригаючись від ненависті й бажання щосили затопити кулаком у кругле кирпате обличчя. Але Петько не хоче починати перший.
Тоді хтось штовхає Олексу ззаду, він ненароком налітає на Петька і той недбало відштовхує його руками. Олекса розмахнувся і вдарив Петька в обличчя. І відразу ж відлетів під цілим градом болючих влучних ударів. Намагався відповісти — де там, Петько не давав перевести подих, аж поки Олексій не заревів і показав спину.
Перемогу Петька торжествував весь клас. Тільки тепер Олекса зрозумів, як його не люблять. Замкнувся, став мовчазним і уникав товариства.
Це схвилювало вихователів. Вони почали звертати на Олексія особливу увагу, а це принижувало ще більше — наче він був неповноцінний.
Потроху все забувалось, і в старших класах Олексій став свій серед своїх. Вони з Петьком були найкращими учнями, ними пишалася школа, на них покладали надії... Але друга він не мав.
До інституту прийшов переконаний у тім, що незабаром вразить світ науковими подвигами. Перший місяць навчання приніс розчарування. Олексій уже був дорослим, він умів аналізувати й дуже швидко переконався, що на його курсі багато розумніших за нього. Вони були такі розумні, такі всебічні, такі розвинені, вони весь час сперечалися про що завгодно, і так складно це в хлопців виходило, що Олексій боявся втручатися. А якось наважився: між лекціями підійшов до однієї з групок, влучив момент і вставив своє слово. Хлопці здивувались, перезирнулись, почекали, чи не скаже Олексій ще чого, а потім продовжували розмову, наче його тут і не було.
Зрозумів, що безнадійно дурний. Відтепер розтуляв рота тільки після того, як усі слова були повторені й відредаговані в голові. Звичка вимучувати фрази, аби не сказати чогось невдало, робила його нестерпним співбесідником.