Шалено заздрив кращим студентам. Тим, хто так невимушено готувався увійти в життя. Хто так мимохідь зав’язував знайомства з дівчатами, кого дівчата так легко відзначали серед усіх інших, на кого з прихильністю дивилися викладачі... Одного разу курсова робота такого щасливця зазнала розгрому на виробництві. Фахівці прислали до інституту вбивчу характеристику знань і самої системи мислення майбутнього інженера. Зчинився скандал. До справи втрутилась Академія наук. Кілька днів засідала Вчена рада. Інститутська громадськість ламала голову: в чому полягала основна хиба наукової підготовки майбутніх спеціалістів?
А Олексій з жахом відчував, що він щасливий. Він був щасливий, як давно не бував, як хіба тільки в пору дитинства, коли ще не знав суперників у своїй першості. Він торжествував падіння товариша, конфуз, що стався з шановними викладачами, з насолодою бачив, як зів’яв учорашній герой...
Раніше й не гадав, що зловтіха може давати таке щастя... Проте інститут кінчав переможно — з найкращими сподіваннями професорів, здібний, самотній, як ніхто, з солідним для своїх літ запасом знань і навиків. Його взяв до себе Артем Соболь — такої честі не був удостоєний жоден з випускників.
А там — Макс...
Барханов вимкнув промінь і спинився.
— Тут щось нове.
Олексій наблизився. За стовбурами дерев виднілася не глуха стіна, як бувало досі, а широка вертикальна щілина. Її краї вкриті зеленими пагонами, вони стелилися й по дну, яке величезними природними сходами піднімалось угору.
— Невже знайшли?.. — прошепотів Олекса.
Налаштували прилади. Схилились до маленького екрана. Барханов поволі повертав коліщатко регулятора. Промінь обмацував брилу за брилою, і на екрані повзли величезні скелясті східці. Ось уже й зелене пагіння лишилось унизу, а брили зводились далі...
— Не дуже комфортабельно, — зауважив Барханов, — та рухатись можна навіть без альпіністського знаряддя.
З несподіваного жартівливого тону начальника Олекса зрозумів, що той дуже схвильований.
Брили, брили й брили... Вони недоладно купчаться одна на одній, і по них можна підійматись угору, на плато. Стоп! Далі ущелина завернула вбік.
І в цю мить під шоломом Барханова ніжно озвався сигнал: наближалась зустрічна група. Це був оперативний зв’язок, що діяв не далі, як на сто метрів. Барханов вимкнув генератор.
— Як справи? — спитав неголосно.
Олексій не чув відповіді. Барханов озирнувся до нього:
— Вони не знайшли нічого. — І в невидимий мікрофон: — Ми відступимо, ідіть сюди.
Відійшли в глиб зеленого коридору, щоб ті могли спокійно діяти променем. За кілька хвилин зустрілись.
Гнат Петрович був стомлений і зажурений. Веслі й Джон — серйозні. Вигляд мали невтішний: у крислатих шоломах, у комбінезонах, мало не по шию заляпані багнюкою, зеленим, коричневим і чорним соком, зігнуті під вагою вантажу.
Загалом група Соболя бачила не більше, як група Барханова. Почувши про несподівану ущелину, хлопці пожвавились, а Гнат Петрович підхопився:
— Пішли, люди, не гаймо часу.
— Спочиньте трохи, — заперечив Барханов. — Підготуємось, продумаємо, як діяти. Перетинати іонну зону небезпечно — можливо, що вони, — кивнув головою в бік плато, — фіксують кожне порушення.
— Навряд, — пробурчав Гнат Петрович. — Скільки ми бачили трупів тварин, що несподівано потрапляли в зону...
— Не трупів, Гнате Петровичу, — Барханов пильно дивився крізь хащу, наче бачив, як смертельне проміння пронизує повітря. — Залишків трупів... Тварини давно звикли, що наближатись сюди не можна.
Експедиція переходила з місця на місце, намагаючись промацати ущелину радіопроменем. Але заворот був надто крутий.
Олексій і хлопці переносили на загальну карту обриси і рельєф плато. Гнат Петрович похнюплено мовчав.
— Що ж, товариші! — сказав Барханов. — Якщо ми не вивчимо ущелини, — завдання експедиції буде виконане не повністю.
Старий звівся на ноги:
— Я піду.
— Підете не ви. Не Олексій — у нього зв’язок з нашими.
— І не ви, — перебив Джон, — бо ви очолюєте експедицію. Піду я.
Веслі скептично скривив губи: його дивувала зухвалість цього Джона.
— Піде Джон Джессеп, — сказав Барханов.
Чому він назвав ще й прізвище? Щоб підкреслити, що справа небезпечна? Олексій з цікавістю поглядав на начальника експедиції.
— Ми всі відступимо в хащу, розсіємось, перейдемо на оперативний зв’язок. Розмовляти через скерований промінь із Джоном буду тільки я. Джессеп, мене викликати у виняткових випадках. Я вас — за годину після того, як розійдемось. Ваше завдання — візуально або, у найбезвихіднішому разі, за допомогою радіопроменя визначити, чи можна по ущелині дістатись на плато. Більш нічого. Якщо помітите якісь ознаки небезпеки — відходьте якомога швидше в північно-східному напрямку. Ми відійдемо на північ... Оце і все.
Гнат Петрович був дуже збуджений. Він походжав навколо Барханова й хлопців, пильно поглядав угору, на крони дерев, зчіпляв перед собою пальці, то раптом ховав їх за спину. Не витримав:
— Мать, таки можна буде піднятися. Бо не мусить такого бути, люди добрі, щоб на отаке здоровенне плато та не було жодного підйому. Не може того бути, хоч ви мене вбийте!.. А тоді, — він поспішав говорити, щоб йому не заперечили, — а тоді ми вже не матимемо часу повертатись та споряджати новий загін, бо ці гади скоро накинуться на людей, як скажені пси. Тоді нам доведеться самим підійматися на плато. Хіба що хтось лишиться внизу для зв’язку, а ми всі — туди, в лігво, хай їм грець, та просто до Яни. А вона підкаже нам, як і куди прийти та де зустрітись. А тоді...
Старий обвів поглядом усіх. Барханов дивився на щойно складену карту. Олексій опустив очі, тільки в поглядах американців старий уловив співчуття.
— А тоді робимо, як воно й думалось: беремо тихесенько Фрада, а за ним усю верхівку, та й по біді... А тоді вже вчені заходяться визволяти Артема, і радощів буде на всю землю...
— Поки що підемо, Гнате Петровичу, — м’яко увірвав Барханов.
— Еге ж, підемо, — метушився, піднімаючи вантаж. Олексій у цю мить збагнув, як постарів і змарнів Гнат
Петрович за ці кілька днів, коли з кожним кроком, як вода повесні, сходила надія піднятись до сина.