Цитьте, нерви. Вам уже недовго служити.
Прийшла Яна. Вона дивно впливала на нього: враз заспокоювався, підбирався весь і забував про Всесвіт, що проліг між ними; коли не працював, то з ніжністю роздивлявся кожну рисочку обличчя й постаті, віддавався хвилі благоговійного обожнювання або гарячої жаги.
— Єдина в світі жінка... Яно...
Вона червоніла, але не ховала погляду.
Вона прийшла — він відразу розповів про свій план. Вона слухала, ніби й не чула: дивилась спокійно на нього, поглядала на підвіконня прийомного отвору — чи взяв їжу, чи попоїв.
— І все? — спитала. Отак просто: — Я з Фрадом кудись полечу, а ти тим часом вибухнеш разом із плоскогір’ям?
— Тільки так. Ми сьогодні ж сповістимо про цей план Барханова і хлопців. Що скаже Рада?
— Як можеш ти про це говорити?
— Виходу немає.
— Екепедиція ще не зробила своїх висновків. Може, сьогодні вночі я їх уже зустрічатиму десь на плато, в сельві... Захопимо Фрада...
— Люба моя... — Артем усміхався зверхньо й жалісливо, як батько до нерозумної дитини. — Не треба себе дурити... Завтра чи післязавтра хлопці закінчать обхід плато, і ми дізнаємось, що ця надія зникла.
— А якщо ні?! Артем насупився:
— Нехай це стане щасливою несподіванкою, на яку ми не маємо права розраховувати.
Яна зів’яла:
— Гаразд... Розповімо Раді... Тільки... ти не маєш права позбавити себе життя. От і все.
Вперта кохана дівчинка. Вона усвідомлює, що іншого виходу однаково немає.
— Люба, це вже не так і страшно — вмерти, — сказав Артем. — Іншим разом я задумувався над тим, що кожна людина — це щасливий випадок для себе самої: один із тисяч і тисяч варіантів здійснився так, що народився саме я.
— Не розумію... — зітхнула дівчинка.
— За трішечки інших обставин уже б міг народитися хтось інший, мій брат чи сестра. Це ніби лотерея, в якій розігрується життя і в якій кожен виграш припадає на десятки тисяч програшів. Кожен, хто народився, виграв перед незліченою кількістю, неуявною кількістю ненароджених і незачатих!.. Я щасливий, що мені припав такий виграш, та, може, досить потішився, треба й іншим допомогти?
— Я все ще не розумію. Кому допомогти?
— Ненародженим. Фрад хоче розпорошити мільйони майбутніх матерів і батьків, а я вже своє виграв, я вже спалахнув, — я мушу перешкодити Фрадові. Ось я про що.
— Ти сказав — ти вже спалахнув?
— Ну... можна й так сказати.
— Я думала про це. А ти хочеш і смерть зробити спалахом.
— Смерть — це ніщо. Спалах — це ще життя, це ще буде виявом моєї волі, дарма що вже не стане свідомості!
Яна дивилася мовчки.
— З цим доведеться погодитись, дівчинко. Тобі в житті стане порожньо, я знаю. Та на Землі живе багато людей, а життя попереду довге...
— Я не про себе, Артеме. Я про твоє життя... Артем кивнув:
— Твоя правда, я б міг ще жити! Як добре!.. — він замріяно засміявся. — Наука ще тільки підкрадається до головних комор природи, ще тільки визначає точно, де вони є, ці комори. Справжнє знання почнеться потім, а з ним разом — могутність, про яку ніколи ніхто ще не наважувався мріяти. Є принципово неможливі речі. Скажімо, мандрівки в часі в минуле. Чи одночасна фізична присутність людини відразу в багатьох місцях. Чи швидкість, вища за світлову. Чи прогулянка в віддалену Галактику і повернення на Землю протягом кількох днів. Все це принципово неможливе, бо суперечить основним законам природи. Але далі... але далі принципово неможливих речей ставатиме все менше! Для вченого, який жив два-три сторіччя тому, багато з того, що ми робимо, здалося б нахабним шельмуванням неухильних законів сущого. Як добре можна жити, Яно!..
Яна мовчки дивилась на нього.
— Ну... — Артем соромливо посміхнувся, перепрошуючись. — Ну... а хіба нам було погано до народження? Безглузде запитання, правда ж? Хіба нам було погано в часи Маяковського, Арістотеля, Рамзеса Другого? Отак точно буде й після смерті, точнісінько. Стан небуття нам знайомий. Пусте! — Осміхнувся на свій вираз: — Саме так і сказав, як треба: пусте.
Яна повільно похитала головою:
— Навіщо ти... Скільки існує людство — все воно бореться із смертю. За кожен день життя або й за кожну хвилину. А хто ж, як не люди, знають, що безсмертя не буде ніколи.
— Безсмертя не буде, — відгукнувся Артем. — Ще одна абсолютна принципова неможливість. Та стара легенда про перевтілення душ має деякий сенс, бо перевтілення таки існує — в творчій спадщині.
Помовчали.
— Одного не зробив я: не залишив по собі бодай однієї дитини. Але... — він торкнувся рукою екрана. — Ми з тобою врятуємо мільйони інших дітей — і нехай це будуть наші з тобою діти. Гаразд, Яно?
Вона тихо кивнула головою.
Артем розмовляв з батьком. Батько чув його голос, а він, Артем, не чув — йому все переказувала Яна. Яна дослухалася до своїх сережок, вона говорила своїм звичайним голосом, але — батьковими словами. Це вражало Артема надто глибоко.
Яна казала:
— Мать, синку, за якийсь тиждень чи, мо, за два ми й тебе звільнимо, і твою подружку хорошу Янку та й поїдемо всі разом додому в Прогрес, та й буде там ваш медовий місяць, а ми собі з мамою працюватимемо, вам не заважатимемо, і буде нам усім добре-добре. А отим чортовим Фрадам — хай їм грець, ой-бо!.. Чуєш, синку?
— Ми чекаємо, батьку, — сказав Артем. — Розмовлятимеш з нашими — мамі вклонись і поцілуй...
— Аякже, синку, — відповідала Яна. У неї по щоках пробігли і сплигнули на груди дві сльозинки. — Аякже, синку, вклонюсь і поцілую. Та, мать, ми вже з тобою та Янкою разом додому повертатимемо... Тут є у нас співун, хороший такий хлопчина Веслі, він тебе оце вітає і хоче, аби ти послухав хоч кілька тактів нашої пісні. Чого ти, Веслі, їм же ж Олекса вже співав, вони ж знають!.. Ну-ну, знають, "ще тільки крок, ще тільки сто — і ми до вас прийдем..." Аякже!..
Вночі, коли Яна повернулася від Артема і почала роздягатись, до неї без стуку зайшла Тереса. Змучена. Вона несла велику орхідею.
Підійшла, поставила квітку у вазу. Яна мовчала.
Сіла на стілець, озирнулась. Потім жалібно посміхнулась:
— Не сердься. Я днями ходила до Фрада, щоб тебе виказати. Про радіо. Про оце намисто. Пішла, а він як гримне: "Я зараз зайнятий". Повернулась до кімнати, побула, потім пішла в сельву по орхідеї. А тоді тільки зрозуміла, що я хотіла накоїти. Що це зі мною?.. — Зиркнула несміливо: — Ну, що там мій... товстенький?