— Уявіть собі: якось ранком над цим місцем — грім, дим, вогненний стовп... Раз, другий, третій, п’ятнадцятий...
— Повернемось до повідомлень світової преси, — нагадала Яна.
— З задоволенням. Отже, в космосі нас шукають, в океані теж трохи вовтузяться. Є тільки одне місце, де нас всерйоз не намагаються виявити, — це сельва.
— Ви казали, що над сельвою нишпорять рятівники.
— Добровольці. І жодного загону, організованого Надзвичайною Радою. Проаналізуйте, прошу вас. Преса виголошує вірогідну версію про зникнення Соболя — Рада удає, ніби вона нічого такого не помітила. Громадськість визначає три напрямки розшуків; Рада віддає і поширює через пресу розпорядження про розшуки. Де? Зважте: тільки там, де нас немає. Добровольці прекрасно розуміють, що шукати треба в сельві, вони це й роблять, і преса про них пише із співчуттям. А Рада мовчить... Як ми повинні все це тлумачити?
— Не знаю.
— Подумайте.
— Я не знаю.
— В Раді зібралися розумні люди. Мені жаль, що більшість з них загинуть, бо вони живуть у містах, що підлягають знищенню у першу й другу атаки. Але той, хто виживе і виявить згоду працювати з нами, матиме свою частку влади й могутності. Так вирішило правління.
— Ви робили якісь висновки.
— Я ніколи не втрачаю нитки своїх думок, ви могли б це помітити. Прошу: Надзвичайна Рада ближча до істини, ніж усе людство із своїми припущеннями. Вона знає, що нас нема ні в космосі, ні в океані. Але змушена мовчати і грати роль всесвітнього дурника, бо людство забуло зміст таких понять, як "секрет" і "таємниця". Рада не хоче нас сполохати, вона намагається діяти обережно і невблаганно. І вона діє. Я не знаю як, але вона діє, і в цьому ніхто з членів правління не сумнівається.
— Чого б вона була варта, коли б не діяла! — сказала Яна.
— Цілком вірно. А що пише преса? Що світову громадськість дивує нерішучість людей, яким ввірена найважливіша справа. Дехто навіть висловлювався за омолодження Ради. Маючи на увазі, що одному з її керівників минуло сто сорок років чи щось близько цього.
— Ганьба...
— Цілком вірно. Рада була змушена оголосити розшуки Макса Свирида і обнародувати всі матеріали про нього. Хіба ж це в її інтересах? Але ж треба показати людям, що вона працює...
Фрад тихо засміявся — власне, його обличчя відбило все те, що потрібно відбивати під час сміху: губи розтяглися, показавши дрібні зуби, примружились очі, задерикувато сіпнувся кадик, навіть голова схилилася на бік і кілька разів сіпнулася в такт із сміхом. А руді очі лишилися жорстоко-спокійними.
— Рада діє, і вона знає, як треба діяти. Ось чому правління концерну "Сельвас" вирішило переглянути раніше призначені строки виступу і скоротити їх на цілий місяць. Атака почнеться рівно за три тижні.
Розділ сьомий
ЖИТТЯ І СМЕРТЬ
Зрештою так воно й мусить бути.
Яна зайшла до Фрада. Сказала, що хоче побачити Нью-Йорк, це феєричне місто, більшого за яке люди ніколи ще не будували й, напевне, не будуватимуть, бо це дуже нерозумно — створювати кам’яні джунглі посеред благодійного континенту, — хоче бачити Нью-Йорк до того, як він випариться.
Фрад здивувався, але не виказав цього. Він подумав, що тут щось не те, але...
— Як же ви собі уявляєте екскурсію до Нью-Йорка?
— Дуже просто. Ми сідаємо у вертоліт і летимо туди.
— Хто — ми?
— Ви і я. Коли хочете, можемо взяти з собою і Тересу.
— А якщо, крім нас трьох, буде ще чотири-п’ять моїх людей?
— Щоб ми, бува, з Тересою вас не захопили в полон?
Фрад не стримався — спалахнув:
— Дурниці!
Він пильно роздивляється Яну, гіпнотизує її, потім кидає короткі гострі запитання, намагаючись збити з пантелику, спіймати на слові — докопатися до суті.
Яна не відповідає нічого певного й нічого не обіцяє. Вона тільки — це найважче зробити, але іншого виходу немає! — зазначає, що була певна: мужчина, який любить, вважає за закон бажання своєї обраниці.
— Я вам відповім завтра, — обережно каже Фрад.
А поки триває ця розмова, Артем швидко, гарячково готує апаратуру, яка проб’є вакуум між речовиною і антиречовиною... Ось де найбільша трудність. Як, чим його пробити? Як і чим вивести з ладу прекрасне, кілька разів задубльоване устаткування, головна якість котрого в тім і полягає, що його не можна вивести з ладу!..
У Артема з’явився новий рух — стиснутими кулаками він тре собі скроні. Йому здасться, що це тонізує стомлений мозок.
Вихід буде знайдено.
Ось прибігає Яна.
— Все гаразд. Завтра з Фрадом ми летимо в Нью-Йорк. Тільки ми удвох. Домовленість така — ми не будемо приземлятись, оглянемо місто з повітря і — додому. Він каже, що вся подорож триватиме кілька годин. Ну от...
Вони прощаються назавжди.
Розбігаються думки. Втомився. Всякого бувало, але стільки працювати, як у ці дні, і отак завантажувати пам’ять не доводилось ніколи. Виникло і десь пропливло, розтало порівняння: кінь іде чвалом перед тим, як упасти назавжди... Люди мають три тижні — це мало. Вони можуть спізнитись, тоді ця зграя встигне накоїти лиха. Люди знають строк. Не спізняться.
Артем краще за всіх розуміє загрозу. Риску не повинно бути. Плато мусить вибухнути якнайшвидше.
Отож Яна летить із Фрадом до Нью-Йорка. Вони вже попрощалися. Артем сидить у камері, відлічує хвилини. От уже голубий вертоліт знявся над лісом, ось він проминув найвищий шар хмар, склав лопаті в крила, і два реактивні двигуни щосили кинули машину вперед... А може, щось перешкодило?
До кімнати заходить Джон Уїльямсон (Артем вірить, що в цей відповідальний момент у Джона прокинеться його залякане сумління). Він підходить до екрана й говорить твердо:
— Минула година, як вони поїхали. Більше чекати не можна.
Вони обмінюються поглядами. Навіщо прощатись... Артем приводить у дію апаратуру...
Яку, яку апаратуру, до бісового батька!.. Прекрасний план, але ж він нікуди не годиться, поки в руках немає інструмента, який би зруйнував вакуум. І Яна... Чи вона погодиться? Вона зараз прийде, вона зрозуміє.
Артем щосили тре скроні кулаками. Рішення немає.
Бути в цьому мішку з антиречовини більше не можна. Не вистачає самовладання, ні сили волі, ані нервів. Зрештою, не стане й психічного здоров’я.
Він дивився не раз, як Яна кидалася до екрана і, наштовхнувшись на холодні стіни, безпорадно ковзала по них долонями і відсторонялася назад. Удавав, ніби не помічав того, ніби йому байдуже. А коли нікого не було — вже не раз зривався і починав гатити по екрану кулаками й ногами, маючи одну надію: а може, трісне, може, анігілює?