Втрачаючи свідомість, чув те саме слово — "терлін"...
Він лежить біля вертольота на траві. На нього дивляться четверо. Роздратовано сіпається нитка вусиків на знайомому обличчі. А ті два й не впізнаєш — одне роз’юшене, з яскраво-фіолетовим знаком під оком, а друге, обм’якле, постаріле... Огидний запах душить, нудота підступає до горла, немає сили ворухнутись. Артем намагається дихати глибоко й повільно. Кисень, кисень...
— Заворушився, — сказав вусатий.
Четверта людина була незнайома. Невисока, суха, міцна. Уважні очі обмацували обличчя Артема, його постать, безпомічно розпростерту на землі... Сплющений з боків горбатий ніс, трохи вдавлені скроні надавали б незнайомцеві виразу рішучого й вольового, якби не маленьке немічне підборіддя... На шиї здригався гострий кадик.
— Не хвилюйтеся, терлін не шкідливий... Коли хлопці вас заспокоювали, вони й самі трохи подуріли, а вже, бачите, минулося. Ви Артем Соболь?
Артем не відповів. Він відновлював сили.
— Я бачу, — вів далі тонконосий, — що ви вже готові повторити свою спробу.
Він вказав очима на хлопця з підбитим оком. Артем дихав глибоко й розмірено. Запах клятого терліну поступово згасав.
— Я вам не раджу. Терлін з нами. Цей газ миттю паралізує центральну нервову систему, як ви вже мали змогу пересвідчитися. Ось бачите... — показав Артемові тонку пробірку з держачком, на зразок шприца. — Один рух — струмок газу торкається нервових закінчень у вашому носі й горлі — і знову небуття.
Артем підвівся. Троє боязко відступили. Четвертий не ворухнувся.
— Мене звати Фрад, — ледь уклонився. — Я радий вітати у своїй господі одного а видатних фізиків часу. Прошу...
Він зробив жест у бік доріжки, що вужем вилася в хащі.
— Перш за все вам необхідно відпочити, а потім уже — запитання, протести і таке інше.
Артем пішов. У новому нападі не було сенсу. Терлін — гидка річ.
Вони зустрілись увечері. По один бік столу сидів невеликий чорнявий чоловік невизначеного віку й нації — Фрад. По другий — крупний світловолосий слов’янин — Артем. У першого дрібне обличчя, обтягнуте блискучою, коричневою від загару шкірою, тоненькі губи стиснуті в нитку. В другого — широке лице, важкі вилиці, важка щелепа з роздвоєним широким підборіддям і трохи кирпатий ніс.
Чорнявий часом мружить очі, поводить бровами, ниточка вуст раз по раз змінює свій малюнок. А за цим читається спокій і незламна рішучість. У русявого — міміка скупа, жести стримані, вираз обличчя — впевнено-спокійний. А приховують вони загострену увагу, вразливість, порив і волю.
Зустрілися дві пари очей — темних, з неяскравими рудими вогниками, глибше яких нічого не було, і світлих, ясних, таких мінливих, наче вони бачили глибше, ніж звичайні. Обоє вивчали один одного й віддавали один одному належне.
Розпочавши розмову, вони не відчували тієї вимушеності, що охоплює людей, коли надовго зливаються погляди.
— Я попереджую запитання. Ми — цілком самостійне суспільство, ні в чому не схоже на решту людства. Ми — вчені, економісти, політичні діячі. Наша структура — безкласове суспільство власників, організоване як великий науково-дослідний і промисловий центр з твердим керівництвом. Наша мета — голосно й переконливо сказати людству все, що ми про нього думаємо. Засоби? Знаряддя? Антиречовина. Ви розумієте мене?
— В основному.
— Більшого й не треба.
— Де ви?
— У сельві.
— Заповідник?
— Так.
— Що вам треба від мене?
— Щоб ви працювали. Або принаймні, щоб ви не працювали.
— Щоб я працював з вами. Або принаймні, щоб я не працював з людьми?
— Так.
Вони розвели очі. Фрад — від задоволення. Він втішався розмовою з людиною, не слабшою за себе. Артем нарешті звернув увагу на обладнання кімнати. Це був невеликий зручний робочий кабінет. Вікно. Екрани. Напівм’які меблі. Яскрава орхідея на поличці в кутку...
— Я не працюватиму з вами.
— Не поспішайте з рішенням.
— Це не рішення. Проста констатація.
— Все-таки я не прийму від вас поки що остаточної відповіді. Послухайте спочатку мене. Задум, якому ми вас запрошуємо служити, — грандіозний. Ви маєте змогу назавжди вписати своє ім’я в історію планети. Хочу зазначити, що ви опинилися тут не через те, що ви нам дуже потрібні. Основна мета полягала в тому, щоб позбавити вас можливості працювати там. Ми її досягли. Туди — ви не повернетесь ніколи. Що ж до роботи в нашому науковому центрі, то це запрошення з нашого боку — чемність понад програму, яку ми виказуємо, проте, з повною повагою.
Не стільки в мовчанні Артема, скільки в його незворушності Фрад уловив презирство. Він розсердився: це було порушенням етикету сильних. Тільки на мить щільніше стислися вуста. Та ось Артем заговорив:
— Від того, що я тут, там нічого не зміниться. Адже працює цілий колектив. А яка тема вашої роботи?
— Ваша тема. Виготовлення антиречовини в промислових масштабах. Вам, фізикові, можливо, цікаво буде взнати, що проблему ми розв’язали не тільки теоретично, але й на практиці. Ми почали виробництво антиречовини.
Артем відразу ж поставив кілька незначних ділових запитань. Фрад зрозумів: перевіряє. Відповів точно, стисло, з грайливою науковою ерудицією. Артем задоволено схилив голову: в цьому черепі працює прекрасно організований мозок.
— Ви матимете змогу, не виходячи з цієї кімнати, побачити і наші лабораторії, і цехи, і сам процес виробництва. Та спочатку кілька сторінок історії. Ви пам’ятаєте Ван Цзінь-ю?
— Пам’ятаю.
— Він відмовився з нами працювати. А ми на той час були надто бідні, щоб утримувати в’язнів. Довелося відвезти цю людину додому й викинути за борт машини в горах. Китайці його дуже пишно ховали.
— Це був великий учений, — сказав Артем.
— Щось близько цього. Чорнопикий Віріату також відмовився працювати з нами.
— Ви маєте на увазі покійного Віріату Нгойї?
— Цілком вірно. Його довелося отруїти й спустити в покинутий рудник.
— Жака Вердьє — теж ви?
— Ні, той помер власною смертю. Не та галузь.
— Тоді Науман?
— Довелося заради нього пожертвувати одним із своїх хлопців. Щоправда, то був ненадійний хлопець. Ми його посадили в автомобіль, запрограмували напрямок і швидкість, потім приспали... Ви ж пам’ятаєте цей препарат?