Яна помітила, що одяг чистий, обличчя старанно виголене. Але чому він сидить, наче неживий?
— Артеме!..
Руки ковзнули по холодній поверхні екрана. Артем не ворухнувся.
— Телесистема, — пояснив Фрад. — Він нас не бачить і не чує.
Слухати цей голос було нестерпно. Яна мовчала. Вона приглядалася. Живий! Ворухнулися груди в зітханні. Вуста щось прошепотіли. Артем опустив руку, що нею підпирав підборіддя, випростав на столі долоні. Дивився на них, та по обличчю видно було — не сприймав нічого, охоплений довгою думою.
Він ув’язнений. Жорстоко, в крихітній камері, захований на кілька десятків метрів під землю.
— Ми можемо його чути, — сказав Фрад. — А можемо й самі показатися.
Нехай би він мовчав... Яна не ворухнулася. Вона дивилась на Артема. Той знову сидів нерухомо, як неживий.
У камері під стіною лежав прямокутний довгий шматок пухкого пластика. Він, мабуть, правив Артему за ліжко. Ліворуч на рівні грудей було квадратне вікно, закрите чорними дверцятами. На підвіконні стояв тонкий пластиковий посуд з якоюсь їжею. Праворуч з кутка виступало щось схоже на чорну кубічну скриню з блискучими стінами й віком. Більше в камері не було нічого.
— Я хочу, щоб він мене бачив, — сказала Яна. — Я хочу з ним поговорити.
Фрад простягнув руку до пульта.
— Подумайте, Яно... — сказав він. — Ви гадаєте, він себе краще почуватиме, якщо поговорить з вами? Я певен — гірше.
Фрад опустив руку. Він пильно дивився на дівчину.
— Я гадаю, що він збожеволіє, коли вас побачить. Бо він знає, Що ніколи в житті не торкнеться ні вас, ні будь-кого з людей, які живуть на Землі.
Фрад змовк. Яна знала, що він не договорив, але не розтулила вуст. Не дочекавшись запитання, той закінчив:
— Бо він — антилюдина.
Частина друга
АНТИЛЮДИНА
Розділ перший
"Я ЄСЬМ Я"
Великі руки. Під блідою шкірою, посіченою тоненькими зморшками, синіють вени. Над суглобами пальців — зморшки. Виблискують міцні нігті... Котрий день сидить отак Артем і розглядає свої руки. Та сама картина. Тиша небуття. Спокійне штучне освітлення. Здригнувся: "Чи я існую?" Торкнувся долонями обличчя, шиї, грудей... "Це я чи не я? Може, це лише моя тінь десь там, по той бік Всесвіту?.."
Він летів із Харкова до Буенос-Айреса. На нього чекав старий Освальдо Гомес. Ракета сіла, він вийшов із натовпом пасажирів, і до нього наблизились троє високих широкоплечих чоловіків. Один з них — тоненька нитка вусиків на верхній губі — ввічливо вклонився:
— Ви — Артем Соболь? — Він говорив англійською мовою. Зрадів: — Старий Гомес так яскраво вас описав, що не впізнати було неможливо!
— Яскраво? — Артем засміявся. — Але ж він мене ні разу не бачив!
Той, що з вусиками, непевно всміхнувся. Зиркнув на своїх супутників.
— Ви учень Гомеса? — вигукнув його товариш по-іспанськи.
— Але ми бачилися тільки по відеофону.
— Ну, відеофон дає повне уявлення...
Виявилося, що Гомес просив цих трьох молодиків зустріти Артема й провести до нього.
— Ви його співробітники?
— Так, ми працюємо в одній з лабораторій старого!
— Хіба він і досі керує лабораторією?
— Але ж... нове відкриття!
— Це справді серйозне відкриття?
— О!
— О!!
— О!!!
За хвилину мчали позаміською автострадою. Розмова ніяк не в’язалася. Про свою наукову роботу в Гомеса ті троє говорити не хотіли, Артем не вважав за потрібне розповідати про себе. Потім він знепритомнів.
Отямився, розплющив очі. Неприємна млість огорнула тло. В носі й, здавалося, в легенях відчував неприємний важкий запах. Хотів простягти руку, щоб опустити скло машини, й відчув, що його руки зв’язані за спиною. Піднявся на сидінні трохи вище — ноги теж були зв’язані. В машині сиділи ті самі троє. Артем був на задньому сидінні, між двома хлопцями. Той, що з вусиками, сидів попереду — наглядав за щитком управління.
За вікном... за вікном було небо. Внизу бігли хмари Ще нижче слався безкраїй ліс.
Огидний запах наморочив мозок, нудило під грудьми. Троє помітили, що Артем очуняв, але не ворухнулись. Полонений оглядав машину. Хороший вертоліт з потужними горизонтальними двигунами. Блакитний, як небо. Дуже швидкий. Повне програмування — пілот з вусиками навіть не торкається щитка.
Жарт був надто дурний, щоб про нього говорити. Артем мовчав. Потім він зрозумів, що це не жарт.
— Де ми?
— Сельва, — байдуже кинув пілот.
— А далі?
— Побачиш.
Щоб вимкнути автоматику, треба перевести важілець з білим держаком. Тоді машина почне сприймати біоструми від підлокітників, а якщо не буде біострумів — перейде на вертикальний спуск. І замре над лісом або сяде на галявину.
Артем ворухнув руками. Розірвати шнурок неможливо, але він зав’язаний не дуже щільно. Всю увагу — рукам, суглобам, м’язам кисті. Звичне зусилля волі — він це засвоїв з юності, коли захоплювався гімнастикою йогів, — і м’язи почали розм’якати, набувати еластичності. Хвилина, друга, третя... Дратують залишки незнайомого запаху... Треба краще зосередитись.
І ніхто — ні пари з вуст. Мчить голубий вертоліт над сельвою, збираються внизу товстенні хмари, щоб вилити на ліс тропічну зливу. Спокійно, впевнено горить зелений вогник електронного пілота.
Одна рука — по-старечому безсила й по-дитячому м’яка — вислизнула із зашморгу. Ось і друга вільна. Артем за спиною кілька разів зчепив і розтулив пальці, повертаючи кистям силу й вправність. Скосив оком на одного конвоїра — той задумливо дивиться у вікно, на другого — здається, куняє...
Тоді щосили вдарив одного під щелепу, випростався і заліпив у вухо пілота. Той повалився на бік. Артем швидко перехилився через спинку сидіння і схопився за білий держак. Та прокинувся другий конвоїр.
Артем, не озираючись, сунув позад себе кулаком і таки добряче звіз по худорлявій пиці.
— Хлопці, терлін !.. — заволав той. — Терлін, чортяка вас забирай!..
У незнайомому слові чулося щось зловісне. Артем швидко шарпнув важілець з білим держаком убік. Зелене очко згасло, а замість нього запитливо заморгало синє: давайте команду, де ваші біоструми, бо я почну спускатися!..
Почав підводитись пілот. Артем перекинув своє тіло на передній диван і пробурмотів:
— Лежи тихо... Тихо лежи, бо матимеш!
Хоч би хвилинку виграти, щоб заправити машині нову програму. А там він їх по черзі скрутить і спокійненько доставить до Буенос-Айреса...