— Так воно й робиться... — всміхнулась Яна.
— Любов вічна, як світ, — додала Тереса. — Завжди мужчина шукає красиву й ніжну женщину, завжди вона йде назустріч красивому і сильному мужчині. Так було тисячу років тому, так буде й за тисячу.
Яні не сподобалися докази подруги. "Сильний мужчина", "красива женщина" — за цими словами губилося щось більше, людяніше...
— До того ж, моя подруга, — закінчила насмішкувато Тереса, — познайомилася із своїм коханим не в ресторані, а на Місяці.
— Дорогу на Місяць проклали люди двадцятого сторіччя, — сердито сказав старий.
Вдень, після обіду, Яна залишилась у своєму купе.
Двадцяте сторіччя... Багато написано про нього, багато створено пісень, ораторій, фільмів і вистав. У двадцятому сторіччі почалася нова історія. Можна простити дідові його старече бурчання: він жив у славний час. Їхні ракети здаються кумедними, літаки незграбними, автомобілі — оті смердючі чмихалки — просто неможливими. Та через велике мистецтво минулого люди двадцятого віку входять до нашого життя простими й зрозумілими, як сучасники. Вони знали менше за нас, і деякі сучасні досягнення здалися б їм казкою, і поганих звичок тягли вони з минулого чимало, та це ж вони підготували нове тисячоліття творчості.
Ми вийшли з них, як вони самі вийшли з дев’ятнадцятого віку.
Звичаї і норови... На другий вечір після розмови з Артемом та аербольного матчу Яна передала до редакції нарис про роботу УФТІ. Тепер вона мала аж два вільних дні.
І ось вони йдуть стежечкою вздовж берега Північного Дінця. Навколо скошені луки. З-під ніг стрибають, метушаться довкола сірі й зелені коники.
Рівно спливає вода за неквапливою течією.
Першим іде Артем, за ним Яна. Вона весь час бачить його стрижену потилицю над важким рюкзаком. Бачить, як упевнено ступають по землі ноги в легких кедах. Он сірий коник сів на Артемів рюкзак і сидить, їде собі разом з туристами. А потім полетів. Чим керується це чудне створіння у своїх вчинках? Яна розсміялася.
— Щось смішне? — не озираючись, запитав Артем.
— Та... Аналізую психологію коників.
— Прекрасна робота.
Час від часу дівчина відчувала, що по її спині, стегнах, ногах з оголеними литками повзе важкий погляд. Позад неї з таким самим рюкзаком ішов Олексій. Тоді вона мимоволі прискорювала крок і майже наздоганяла Артема.
Полегшало, коли пішли лісом. Тут доводилось уважно дивитися під ноги, і хоч Яна вже не могла із ніжною жіночою зверхністю розглядати потилицю Артема, зате й Олекса більше не дратував її... А ріка була зелена, як ліс, і широкі плями розтопленого сонця колихалися на хвилях. Лиш подекуди визирало з води сине небо.
Спинились, поскидали рюкзаки. У групі було восьмеро, все Артемові товариші. Посідали, відпочиваючи... На корчі біля берега завзято розмовляли два кулики.
— Чуєте, кожен кулик своє болото хвалить, — сказав Артем.
Всі засміялися тихенько, щоб не злякати пташок. Один кулик перелетів на сусідній корч, потім повернувся назад і знову жваво зацвінькав.
Артем коментував:
— Бачите, у них до сварки доходить. Один каже: "Моє болото краще", а той: "Що там твоє болото? Якісь помиї, а не болото. От моє!.."
Навіть Олекса трохи розважився:
— О, дивіться, той зовсім образився: "Ви, каже, переходите на особи!.. Плював я на ваше болото!"
Справді, один з куликів сердито цвінькнув, знявся і полетів низько над водою — кудись до себе...
Від тих нехитрих жартів Яна аж заходилася сміхом. Вона вперше доброзичливо глянула на Олексу, і той спалахнув від задоволення.
Сутеніло. Розбили намети. Багаття завзято плескало жовтими язиками. Самовдоволено булькав куліш у казанку, хлопці принюхувалися до повітря, дівчата мили в річці огірки й помідори. Артем, визнаний поводир групи, куштував страву й нарізав хліб.
Коли Яна, тримаючи в обох руках мокрі вінички часнику, зробила крок від ріки, на її шляху опинився Олексій. У темряві він якось непомітно відділився від куща, і дівчина зрозуміла: весь час стояв і стежив.
— Що ви, Олексо? — як могла лагідніше.
Він узяв її за плечі. Не отим легким дотиком, як Артем на дніпровських кручах, а владним рухом.
— Невже ж я не маю надії? — шепотів, а вона відчувала, що зараз опиниться в його обіймах, і не могла захиститись, бо руки інстинктивно стискали часник. — Невже ж ніякої надії? Так я ж не буду жити на світі, чуєш?!. Підемо гуляти над рікою... Сьогодні вночі. Я більш ні про що не прошу.
І вже дихав на її вуста. Тут тільки Яна здогадалася випустити часник і з усієї сили вперлася долонями в його груди.
— Пустіть! Негайно! Бо дам ляпаса — всі почують!
Він відпустив її раптово і зник у тіні куща. Яна позбирала часник, ще раз змила у воді й повернулася до гурту.
Вечеряли навколо багаття. Потім співали. А як почали укладатися спати, Артем підморгнув Яні і скосив оком на рюкзаки... Останній нічний подих літа. Повітря сповнене неясними шерехами, ніжним дзвоном ріки. Ліс ліниво лопоче про своє, місяць пірнув у пухнасту хмарину і застряв у ній, лише інколи робить ліниві спроби вибратися на волю... Природа світиться сріблястим сяйвом.
Недовго приладнували крила. Широкі ремені охопили груди, пояс, стегна, від пояса в землю впирався твердий складаний хвіст... Артем підійшов до берега. На його спині спалахнула червона зірочка. Він нахилився, з коротким шарудінням розпростерлися крила, і ніби велетенський птах ковзнув над водою.
Яна й собі повернула вимикач крихітного двигуна, швидко просунула руки в кільця гнучких підлокітників... Якусь мить вагалася, відновлюючи в пам’яті потрібні рухи. А тоді сміливо кинулася вперед, лиш уявила, що її руки перетворилися на широкі крила, що вона їх розпростерла і зробила кілька дужих помахів. І справді за спиною прошаруділо, відбилося від води і дихнуло в обличчя повітря, відкинуте крилами... Безмежна насолода: уявляти себе птахом і бути птахом. Біоструми фіксували, і механізм точно відтворював кожний уявлюваний рух.
Попереду, трохи вище лісу, повільно пливли два зелених вогники, а між ними — червона зірочка. То був Артем. Яна глянула: на кінчиках її крил теж горіли ліхтарики.
Вона полетіла швидше. Кілька помахів — і ось уже верхівки лісу пливуть під нею. Дівчина щасливо сміялась, а крила її здіймалися і опускалися все ширше й дужче.