Тереса вдячно кивнула.
— Ця пора називається у вас "золота осінь"... — сказала вона.
— Коли побудували Берінгову греблю, осінь стала така довга, як ніколи раніше не бувала... Старі люди кажуть, що раніше золота осінь спалахувала на два-три тижні, а потім її гасили дощі.
— І в тому була її краса, — раптом вставив старий. — А тепер набридає.
Яна не звернула на це уваги.
— А тепер вона тягнеться довго-довго... І кожен втішається нею по вінця. Прекрасна пора, сумна й велична... А раніше о цій порі весь Сибір був уже засипаний снігом, а тут стояла люта зима.
Стримано зітхнув Олексій. Зайшов Пуебло.
— Оце вам, синьйорито, — сумно промовив і простягнув Яні тонке янтарне намисто і такі ж янтарні сережки.
— Красиво...
— Це вам, синьйорито, — схвильовано повторив Пуебло. — Візьміть, надіньте, прошу.
Яна прикрасила себе дещо старомодними оздобами, Тереса зауважила:
— Тобі до лиця!
Пуебло знову вийшов, а за мить Яна почула поруч із собою його голос:
— Запам’ятайте, синьйорито, що коли вам треба буде зняти з неба місяць, — покличте мене!..
Яна озирнулася. Здивовано підвела брови. Засміялась Тереса:
— Він тобі щось сказав? Уяви собі, нічого не чути!
— Та ні, Тересо, прекрасно чути, ніби він стоїть біля мене!.. Та де ж він?
— Я внизу, в купе, — сказав Пуебло. — Я вас теж прекрасно чую. Я вас почую, коли ви навіть будете шепотіти. Розумієте?
— Ні.
— Це намисто й сережки — це таке... як вам сказати.., іграшкове радіо. Для інтимного користування! Я працюю... — голос Пуебло тремтів. Він хвилювався. — Я вам першій про це розповідаю... Я працюю над створенням нового засобу зв’язку. Для міжпланетних і далі — для міжзоряних кораблів. Розумієте?
— Самі?
— Так сталося. Так уже воно сталося. Я соромився подати заявку суспільству, бо не мав впевненості у собі... Занадто все це здавалось фантастичним... Нейтрино, розумієте?
— Ні.
— Нейтрино. Невловимі нейтрино, чудові частинки, для них не існує перепон. Вони, скажімо, проникають крізь товщу земної кулі так само вільно, як крізь порожнечу. Вони понесуть зв’язок між кораблем і Землею, де б не був корабель. Між Галактиками, коли це буде потрібно... Розумієте, синьйорито? Я почав працювати і скоро скінчу свою роботу... А тим часом я зробив отаку іграшку. Вона не годиться для міжпланетних зв’язків, але мені здається... Хоч я й не випробовував... де б ви не були на земній кулі, ви завжди зможете поговорити зі мною так, наче я біля вас. Акумулятор працюватиме близько трьох місяців. За моїми розрахунками.
— Але...
— Ні-ні, не заперечуйте. Дослухайте мене до кінця, бо якщо ви відмовитесь від цього подарунка, я... ну, я тоді... Хіба я не розумію, що вам, може, не дуже й цікаво зі мною розмовляти... Не заперечуйте, благаю! Але я вам обіцяю твердо, що зроблю такий самий приймач і передавач для вашого... нареченого. Передавач буде — ну, хоч би в галстуку чи в комірі сорочки, а приймач... Чоловіки, звісно, не носять сережок, але хіба заважатиме вашому коханому невеличка кулька чи раковинка, яку він за бажанням зможе вставити до вуха чи вийняти?
— Дякую, Пуебло.
— Ну от... Так ви не відмовилися?
— Звичайно, ні.
За мить Пуебло з’явився в салоні, підійшов до Яни і поцілував їй руку. Тоді показав, як вмикається і вимикається ця чудова іграшка: досить повернути середню намистинку з чорною цяточкою — і передавач почне працювати. А приймач увімкнеться автоматично, як тільки вас викличуть. От і все. А взагалі це треба носити як оздобу.
Після короткої зупинки в Теплограді поїзд вимчав на Берінгову греблю. По обидва боки виблискували свинцеві хвилі. Хто б сказав, дивлячись на холодний сірий простір, що це тут б’ється серце нового клімату, який поволі поширюється по Євразії та Північній Америці...
В салоні з’явився неприємний запах. Шмаття диму пливло в повітрі. Обличчя Тереси виразило огиду, Пуебло крутнув головою. Старий роздратовано озирнувся.
Олексій стояв біля стіни і... нервово палив цигарку! Він не помітив реакції своїх супутників і продовжував викидати з рота густі хмари тютюнового диму. Похмурий, сірий, він невидющими очима дивився на Берінгову протоку.
Старий кашлянув. Олексій не почув. Тереса жалібно позирнула на Яну. Тоді старий сказав:
— От вам, маєте. А ви зі мною сперечались. От вам звичаї і норови вашої доби. Привселюдно вдихати отаку гидоту і поширювати в приміщенні, де є люди, отакий сморід. Маєте!
— Пробачте, — не втрималась Яна, хоч їй було соромно за Артемового помічника. — Але ж у вашу добу палили майже всі!..
— Дурниці! Розумні люди не палили! А хто палив — так хіба ж тоді було суспільне виховання! Хіба люди жили так, як ви!..
Дід зрозумів, що однією реплікою спростував усі свої сьогоднішні повчання, розсердився і відвернувся, втягнувши голову в плечі.
Олексій нарешті збагнув, у чім річ, вмить став густо-червоним, як помідор, і швидко вийшов.
— Він просто забувся... — пояснила Тереса.
— Дивна звичка... — зауважив Пуебло. Старий знову не втримався:
— Ви кажете про норови і звичаї? Ваше покоління навіть шлюбу — прекрасну традицію, освячену тисячоліттями, — не визнає! Я знаю, ви будете сперечатись. Як же так, у кожному містечку є свій Палац шлюбів і весіль!.. Дурниці. Половина молодих людей до цих Палаців і не заглядає, а хто загляда — то й що з того... Який це шлюб без реєстрації! Норови!
— Хіба у ваші часи не розлучалися?
— Що за порівняння... У наші часи над шлюбом тяжіло прокляття: матеріальний інтерес. Чим годувати дітей? Ви знаєте таку проблему? Не знаєте? То про що ж ви сперечаєтесь!.. Ох і звичаї, ох і норови... Вечір покрутилися, трохи побалакали, і на тобі — подружжя. Хе-хе-хе... Скромність. Ні, ні, сучасна молодь — це жахливо. Я познайомився з Вірою в ресторані. — Дід раптом поринув у лірику. — Призначили побачення. Про шлюб і гадки не було... Зустрічалися. Цілий тиждень минув, поки вона дозволила себе поцілувати... А про щось більше і не думайте. То вже сталося аж весною, коли сама природа кликала на всю ніч до лісу, під небо, під зорі... А там і загс. Ви ж навіть не знайомі з цим святим ритуалом. Ну, ну, кажіть-но, як це у вас робиться?
Дід навіть умів бути грайливим.