Ну що ж я мав з нею робити? Весь той ранок виспівував сам, надіючись, що дружина, зрештою, навчиться кричати не гірш од мене.
Але то були марні надії: я змушений був купити їй добрий дзвінок. В антикварному магазині в Києві, з позеленілої міді, ще й трохи тріснутий. В нього був якийсь особливий звук, понурий та безнадійний. Але де я міг дістати веселішого? Тож коли дружина щоранку бемкала в нього, то аж світло меркнуло довкола.
В той перший ранок ми всього за годину розпродали все молоко.
Я заходився будити Іринку, щоб одвести в дитсадок, дружина покотила візок з порожніми бідонами до магазину.
Перед цим тільки порахувала гроші.
— Карбованець сімдесят зайвих! — сказала розгублено.
— Не може бути! Давай я порахую.
Порахував: карбованець сімдесят! Хтось помилився чи, може, здачу взяти забув? Чи молока було більше ніж треба?
— Я їх окремо віддам.
— Постривай, не віднось поки що: подивимося, що вторгуємо завтра. Ану ж не доллють. Тоді цими й покриємо.
Дружина залишила карбованець сімдесят, вийшла у двір. А в моїй свідомості одразу ж зацокотів арифмометр: карбованець сімдесят в день, п’ятдесят один в місяць... Шістсот карбованців щороку!..
Наступного дня було лише карбованець тридцять.
— Не долили! — сказав я обурено.
Ще наступного — карбованець вісімдесят.
— Зачекай, не віднось: подивимося, що буде далі.
А далі сталося от що: десь тижнів за три, коли ми якось непомітно оті гроші потратили, чоловік, який видавав бідони, натякнув моїй дружині, що пора й совість мати: дала б хоч десятку. Виявляється, він спеціально наливав молока понад норму. Ще й запропонував моїй невинній голубці продавати два-три зайві бідони щотижня. Вторговане за цих — пополам.
— Про бідони й мови бути не може! — сказав я наляканій на смерть дружині,— Бідони, зпаєш, чим пахнуть?.. Хай сам продає!.. А це хай доведе.
— А може, віддати? Повернути всі до копійки...
— Кому? — аж закипіло в мені.— Баризі, хабарникові, злодієві! Людині, яка обкрадає державу? Ти розумієш, що ти говориш?
— Розумію,— не зовсім впевнено сказала Марійка.
Тоді я прочитав їй лекцію. Розтлумачив, що, віддаючи
оті зайві карбованці, ми тільки заохотимо розкрадача державної власності. Мимоволі станемо співучасниками злочину.
— Я іі на вулицю більше не вийду!—сказала вкрай залякана дружина.— Хан хто хоче продає молоко!
Тут мені довелося дати відбій. Обізвавши себе в думці йолопом, став їй терпляче пояснювати, що слова мої стосувалися насамперед справжніх грабіжників. Людей, які цуплять усе, що тільки трапиться до рук. Оперують десятками тисяч. А на оці наші жалюгідні копійки піхто всерйоз і дивитись не етапе. І потім ще невідомо: навмисне він перелив чи так належить. В рахунок усушки-утру-ски. Тож не виливати на землю зайвину молока! За це теж по голівці не гладять. От він і налива — не жаліє. Ти ж економиш тим, що продаєш акуратно, не переливаєш, не розхлюпуєш, отже, ти чесно заробляєш оті зайві копійки...
— А бідони?
— Ну, то не нашого розуму діло. Ти ж їх не береш поки що. То можеш спокійно й спати.
І дружина, заспокоєна, як тільки лягла, так одразу ж і заснула. А мені не давали вже— спати оті прокляті бідони: нащо вона про них і сказала!
"Три зайві бідони щотижня..." — "Не три, а два!" — боронивсь од спокуси. "Ні, таки три: дванадцять бідонів щомісяця! — звично зацокотів арифмометр.— Сто сорок чотири щорічно..." Бідони надливали на мене з темряви,
шикувалися в ряд, і з кожного не молоко лилося — вискакували гроші. "Половина тобі, половина мені... Половина тобі, половина мені..." — "А суд, а в’язниця — теж пополам?" — "Літр — двадцять чотири копійки... Літр — двадцять чотири копійки...— вицокував арифмометр.— Якщо оддавати половину — чотири вісімдесят з бідона... Чотири вісімдесят... Чотири вісімдесят..."
Метався, крутився, аж дружина прокинулась:
— Що з вами, Володю?
— Нічого!
— Ви не захворіли часом?
— Не захворів! — відповів ще сердитіше.— Спи!
Дружина заснула одразу ж, а в моїй голові все ще
цокотів арифмометр.
І я, щоб його спекатись, дав йому дорахувать до кінця.
Припустимо, що ми погодимося продавати оті зайві бідони. Лише припустимо. Скільки ж це вийде за рік? Разом з отими, що набігають за "усушку-утруску"... Цок-цок-цок: більше тисячі! Тисяча, як не рахуй!
"Молоко-молоко-молоко!" — задзвеніло в моїй голові. Закрутилися по всіх вулицях нашого містечка колеса візків, замиготіли зайві бідони.
І всі спокійно гуляють на волі. Не йдуть під суд, не сідають за грати. В обехеесу е справи набагато важливіші, щоб звертати увагу на такі дрібниці...
Тисяча карбованців щороку!.. Повз наш двір — у чужі руки! А моя бідна ощадна книжка вже аж усохла! Давненько я не клав на неї, давненько! І’адію вже з того, що пе так часто знімаю з рахунку...
Вранці, виряджаючи на роботу дружину, я їй сказав:
— Знаєш що: оддай йому оту нещасну десятку! Краще жити з чистою совістю, аніж з десятьма зайвими карбованцями!..
А потім був суд: обехеес таки докопався до отих зайвих бідонів, і нещасну дружину мою майже місяць тягали на допити. Що ми пережили, важко й уявити!
З самого початку домовилися з дружиною от про що: я нічого не чув, нічого пе знав, вона все робила потай і гроші тратила так, що в мене не закралася ніяка підозра. Адже від того, що й мене потурять з роботи, нам обом легше не стане. А в нас росла донька... Тож дружина взяла всю вину на себе, і навіть це ледь врятувало, бо якась підла душа написала анонімку: пригляньтесь, мовляв, кому ви довіряєте читати лекції на моральні теми і що
можна чекати од такого... Які злі, нехороші е люди: замість того щоб підтримати в горі, ще і в спину штовхнуть. І це в дяку за те світле, мудре, розумне, що я їм ніс впродовж років... Я був аж зневірився в людях. Ходив по кімнаті й запитував: чи варто так спалювати себе на вогні любові до людства? Для чого? Для кого?..
Та все минулося, обмежилися лише доганою, дружину ж мою врятувало од ув’язнення те, що вона була на шостому місяці вагітності: дали рік умовно. Пам’ятаю, як ми раділи обоє, що все обійшлося, хоч радість наша була нетривкою: в дружини почалися передчасні пологи, і вона народила мертвого хлопчика. Після того її обсіли жіночі хвороби, і ми вже не могли надіятись на появу дітей.