Звісно, що я не думав посилати дружину на завод чи на фабрику. Робота там почесна (погляньте лишень на Дошки пошани), але дружина моя не мала фаху, до того ж домашня робота поглинала її з головою, а я не міг звалити на свої плечі ще й хазяйство: мені вистачало й лекцій. Та ще й доня: лише той, хто став батьком, знає, скільки уваги вимагає мала дитина. Тож я став підшукувати для своєї дружини таку роботу, щоб і часу забирала менше, і пристоіші гроші за неї платили. Бо відтоді, як помер тесті>, ощадкнижка все частіше бралася зі столу: не для того, щоб па неї щось покласти, а для того, аби щось зняти. 15 мене аж серце щеміло, але що мав діяти?
Хоч і маленька, але сім’я, як сказав один великий поет.
Якоїсь неділі рапо-вранці мене розбудив голос, різкий та настирливий:
— Молоко-молоко!.. Молоко-молоко-молоко!..
Я лайнувся, спробував знову заснути, затуливши вухо подушкою, але голос не замовкав, він довбав, як дятел, вимагаючи, щоб я обов’язково біг по молоко.
Вилаявшись ще раз, відкинув подушку, звівся з ліжка.
Рівно сьома година. Літній день розгорявся за вікнами, в кімнаті було по-святковому ясно, а у відчинене навстіж вікно лупало потужне, як у гучномовця:
— Молоко-молоко-молоко!..
Виглянув на вулицю. Перед нашим будинком зупинився візок з двома величезними бідонами, поруч витанцьовував чоловік у білому фартухові, з довгим черпаком в руках. Він ото й наспівував, скликаючи покупців, що вже виходили з сусідніх дворів з банками, бідончиками: кожен брав, що під руку потрапило, та й поспішав на той крик.
Почалася жвава торгівля. Чоловічок спритно черпав молоко, наливав у підставлений посуд, молоко шуміло, дзвеніло, вигравало проти сонця, дух молочний заповнив усю вулицю, добравсь аж сюди — мені так захотілося молока: з чашки, з білою піною, з куснем пишного хліба, як ото бувало в дитинстві. Поспіхом одягнувся, вхопив трилітрову банку.
— Молоко! — вигукнув чоловічок назустріч, черга розтанула, біля нього вже нікого не було.
Підійшовши, я зрозумів, чому чоловічок цей такий веселий: снідав він явно не молоком.
— Слава богу, оце вже кінчаю! — повідомив радісно він, хоч я його ні про що й не питав.
— Довго продаєте?
— Та з шостої! — закричав він ще веселіше.— В шість було повно, а зараз на денці.
— Ще наберете?
— Ні, все! — енергійно відмахнувся чоловічок.— Два часа — наші, десять — ваші!
— Всього дві години?
— Таж дві! Дві години — на бідончик по часикові!
— Скільки ж ви заробляєте?
Чоловічок хитнувся раз, хитнувся вдруге:
— Двісті рублів! Двісті рубчиків — хоч пропивай, хоч соли!
"Ого!" — здивувався я щиро. Та й було чому дивуватись: попрацював щодоби дві години — і двісті карбованців у місяць!
Ось для Марііікп робота!
А він уже покотив снім візок, виспівуючи па все наше містечко:
— Молоко-молоко!.. Молоко-молоко-молоко!..
Я пив молоко з великої чашки, з білим хлібом. Було воно аж синювате, і піна не шапкувалась на ньому, й не лишалось бодай якогось сліду на стінках посуду — чоловічок отой чи не води доливав, щоб вторгувати собі на горілку,— але я не сердивсь на нього. Пив і думав, що добре було б влаштувати на цю веселу роботу дружину: дві, ну три години в день — і дві сотні щомісяця! Така робота на вулиці не валяється, звісно, я це розумів, і коли того ж дня сходив у магазин, то не дуже й здивувався, почувши, що всі вакансії зайняті.
■— Приходьте наступної весни.
Наступної весни? Майже рік?!
Ну, гаразд, зайдемо з іншого боку. Ніколи не відкладати на завтра — цього принципу дотримувався завжди,
тож і того дня прямо з магазину пішов у селищну Раду. Застав голову, попросив дати вказівку, щоб, коли звільниться місце, взяли мою дружину. Дочку відомого вченого, професора, доктора.
Того ж вечора написав листа торговельникам. Нічого не додавав, не вигадував: писав про те, що молоко продає гіркий п’яничка, до того ж іще непорядна людина — розбавляє водою. І невідомо, з якої калюжі черпає ту воду: потруїть народ — буде вам молоко!
Не підписався, звісно, та й навіщо підписувати: правда сама за себе посвідчить, їй адвокатів не треба.
Чоловічок видзвонював ще два дні (я тепер сам прокидався о сьомій: дізнатися, чим сьогодні тхне од добродія, і він мене стрічав, як рідного брата). Чоловічок ще два ранки виспівував, а третього вся наша вулиця заспала, бо вже звикла вставати під той крик. І мою дружину запросили до магазину.
Люблю понад усе правду, тому твердити, що Марійка з особливою радістю побігла туди, не стану. Більше того: спершу вперлася навіть, коли я їй сказав, яку підшукав робочу. їй, бачте, соромно появлятися па вулиці, де всі її знають, з візком та бідонами! Піде на будь-яку роботу, тільки б не те молоко.
— А ти подумала про нашу дитину? — спитав я її.
Звісно ж, не подумала! Ні про те, скільки матиме вільного часу. Ні про двісті карбованців щомісяця.
— Та скажи будь-якій жінці, що є така робота,— побіжить і не оглянеться! Я все ж думав, що ти в мене мудріша... Ну, що ж: не хочеш, силувати, звісно, не буду.
— Мене засміють,— відповіла вже крізь сльози дружина.
— Хто засміє?.. Тобі лише заздритимуть!.. Ну, гаразд, давай зробимо так: доки ти звикнеш, працюватимем удвох. І я подивлюсь на того, хто посміє з нас кепкувати.
Погодилась врешті. Лише попросила:
— Ви зі мною й до магазину сходіть.
Дитина! Ну, зовсім ще дитина!
Другого ранку, рівно о сьомій, ми з’явилися на вулиці. Я котив бадьоро візок з двома повними бідонами, на мені був святковий темпо-сипій костюм і черевики, що блищала, як сонце, а на голові — новісінький капелюх. Марійка ж запнулася білою хустиною, пов’язала біленький фартушок поверх кольорового плаття: перший успіх ба-
гато в чому залежить від того, яким ти явишся на людські очі.
— Ну, дорога моя, починай!
Марійка подивилась на ще сонні будинки, беззвучно ворухнула губами.
— Чого ж ти?
— Молоко...— прошепотіла вона.
— І ти надієшся, що тебе хтось почує?.. Дивись, як
треба! — Я набрав повні груди повітря, закричав щосили: — Молоко-молоко! Молоко-молоко-молоко!.. Ну, чого ж ти мовчиш?.. Ану, давай разом! '
Дружина знову тільки ворухнула губами.
— Не зумію,— сказала вона, ледь не плачучи.