— Хазяїне, там уже грошей немає,— Наче йдеться про дрова чи картоплю.
Хазяїн, тобто Всеволод Маркович, боре пачку грошей і, но рахуючи навіть, кладе на буфет.
Я, звісно, міг би й промовчати: гроші не мої, але ж як-не-як був членом сім’ї і ніс певні обов’язки.
— То що ви... кхм... кхм... пропонуєте?
— Пропоную робити те, що в усіх нормальних сім’ях робиться: видавати їй щоразу певну кількість на руки. І контролювати кожну потрачену копійку.
— Я цього... кхм... кхм... не робитиму.
— Хай Марійка це робить. Як молода господиня.
— І Марійка цього не робитиме,— вперся не знати чо-
му мій тесть. І кинув мені рукавичку: — Робіть, якщо хочете, ви...
— Що ж, доведеться за це взятись мені.
Порахував купку, що лежала на буфеті (було вісімдесят три карбованці), сказав Мартині, що віднині гроші на продукти одержуватиме з моїх рук. Не тому, сказав, що маю якусь підозру, а тому, що треба навести якийсь лад у цій справі.
Мартинище вислухало мене з кам’яним обличчям.
— Ви все зрозуміли, Мартино?
— Все!
— Тож скільки вам на сьогодні потрібно?
— Ніскільки! Йдіть самі та й купуйте!
Й потупотіла на кухню.
Відтоді на ринок чи в магазин ходить в основному Марійка. А я став предметом жагучої Мартининої ненависті.
Я спокійний та врівноважений, але й мені стало якось не по собі, коли Мартина обернула до мене своє закам’яніле обличчя. Може, тому й не став їй пояснювати, чому вирішив її спекатись, а просто сказав:
— З завтрашнього дня ви нам не потрібні!
Вона, здається, спершу не зрозуміла нічого: стояла і блимала своїми металевими повіками. Потім щось скрипнуло, рипнуло, прокрутились якісь коліщатка, і вона розтулила свого рота-щілипу:
— А хазяїн?
— Кажу це й від імені Всеволода Марковича.
І тут я вперше побачив, як повністю розімкнулись її металеві вуста.
— Піду! — проскрипіла вона.— Я піду!.. І будьте ви прокляті! — І таким металом розплавленим бризнуло з її понурих очей, що я аж похитнувся.
Навіть не витерши руки, рушила з кухні в свою кімнату. Звідти одразу ж долинув стукіт і грюкіт, там наче щось оддирали, щось на шмаття панахали, жбурляли щось на підлогу, потім все стихло. Та ось щосили грюкнули двері, й Мартина з’явилася знову. У пальті, в хустці зимовій (надворі буяла весна), з велетенським клумаком за плечима.
Перед моїм носом хряснула вхідними дверима.
Признатися, я не чекав такої бурхливої реакції. Ну, розплачеться, розкричиться, але щоб так взяти й піти!.. Ненормальна!.. Типова шизофренічка...
Заглянув до кімнатки. Вперше заглянув, бо досі обходив: лише зараз зрозумів, що я побоювався цієї залізної жінки.
Тут панував повний розгром. Оголені стіни, перевернутий стілець, нерекособочений стіл, вузьке ліжко,— наче вихор пройшов по маленькій кімнатці!
Я стояв і думав, що скажу Всеволоду Марковичу. Як поясню раптове зникнення чуда-юда.
Ну, гаразд, що-небудь придумаємо. Поки що ж треба дати раду обідові. Що тут у каструлі? Борщ?.. Нехай доварюється. А м’ясо, мабуть, на котлети... Зняв м’ясорубку, розібрав, поклав до брудного посуду: котлети готувати не вмів. Вирішив почекати дружину.
Розмова з Всеволодом Марковичем відбулась за обідом: він не міг не помітити, що на стіл подає не Мартина, а дочка.
— А де Мартина?
— Мартина пішла.
— Куди?
— Зовсім пішла. Не схотіла більше в нас жити.
Ложка так і повисла в його руці. Bin повернувся до
мене,підозріло спитав:
— Що ви їй сказали?
— JІ і'іого такого. Зауважив, щоб була обережніша з посудом.
— Я ж вам заплатив! — вигукнув болісно.
Я відповів, що, коли мене не зраджує пам’ять, грошей у нього не взяв. А в зауваженні своєму не вбачаю нічого особливого.
— Як ви не розумієте! — простогнав Всеволод Маркович.— Як ви...— Махнув рукою, встав з-за столу, пішов до вікна.
Настала гнітюча мовчанка.
— Тату, сідай же обідати! — порушила тишу Марійка.— Борщ прохолоне.
— Борщ!.. Вам аби борщ!..
До столу все ж сів, і борщ з’їв, і котлету, і випив чашку компоту.
Зачекавши, поки Марійка зібрала посуд та вийшла на кухгао, я звернувся до тестя:
— Всеволоде Марковичу, повірте, я вас розумію. Але не можна жити з шизофрепічкого...
— Шизофренічка!—гірко обізвався мій тесть.— Тоді і я шизофренік... І мене — геть з дому!..
— Ну, навіщо ви так! — заперечив я докірливо. Хоч подумав, що якась частка істини в тому твердженні є.— Я, здається, не дав вам ніякої підстави так говорити. Повірте мені; я ввійшов у вашу сім’ю з найсвятішими намірами...
— Ох, ваші наміри!
— Так, з найсвятішими! І прошу вас, Всеволоде Маркевичу, з повагою ставитись до чистоти моїх почуттів. Я люблю Марійку, я вас поважаю, я прагну до ідеалу...
— Володимире... Я дуже вас прошу, Володимире.— В нього було зараз таке обличчя, наче він ось-ось заплаче.— Залиште мене одного... Будь ласка!..
Я знизав плечима. Встав, з гідністю вийшов. Коли людина не хоче розмовляти з тобою, то що ж, я пс нав’язуюсь. І решту дня був нагорі, в кабінеті. Готувався до лекції "Шлюб і сім’я". Заглядала Марійка, кликала вечеряти. Сказав, щоб вечеряли без мене.
Закінчив біля дванадцятої. Відчув голод, пройшов тихенько на кухню. Потім піднявся в спальню.
Марійка не спала.
— Татко оселився в Мартининій кімнаті,— злякано сказала вона.
— Татко твій поводиться, як розбещена дитина! — відповів їй сердито.— Через якусь там хатню робітницю влаштовувати сцени!..
— Татко до неї звик...
— Як звик, так і одвикме. І годі про цо! Я хочу спати.
Марійка потягла ковдру па себе, замовкла.
Кішка друга. Вдруге ми посварилися з ним, коли я заходився прибудовувати гімнастичний зал. Зал той не давав мені спокою, я вимріяв його ще до одруження, він все стояв перед моїми очима: храм здорового тіла й фізичної краси, — я протуркотів вуха Марійці й тестеві і врешті запалив їх обох своєю ідеєю. Адже Марійка сама полюбляла гімнастику, ходила колись до спортивної секції.
— Що ж, будуйте,— погодився тесть.— Але попереджаю: я в цій справі повний профан. Гроші дам, а більше нічим не зможу допомогти.
Я відповів, що, крім грошей, мені од нього нічого не треба. Був тоді молодий, повен сил, гори перевернути зміг би, тож не мав сумніву, що зал таки буде збудований.
Найскладніше було дістати цемент, дерево й цеглу: 225