Навіть не попрощавшись із Марійкою, лихий на весь світ, я подався па електричку...
Сваха, коли я розповів про невдале сватання, реготала до сліз.
— Бідненький мій котику! — погладила вона мене, як малого.— Не журись, все буде гаразд. Я сама спробую з ним поговорити. А оскільки ти позбувся й кімнати, то лишайся ночувати в мене.
Другого дня, вже надвечір, подзвонила мені на роботу:
— Котику, можеш не продавати свій весільний костюм!
— Правда?
— І черевики, які я тобі подарувала. Приходь зараз же, я тобі все розповім.
Я щодуху кинувся до неї. І застав у неї Марійку.
— Знайомтесь: ванта наречена.
Од радості я кинувся цілувати не наречену, а сваху.
— Ви бачите, Марійко, як він вас любить! — вивільнилась з обіймів. І, поправивши розкішне волосся, скомандувала: — А тепер, мої голуб’ята, до етолу! Мусите ж хоч чим-небудь віддячити своїй свасі! Тож відсвяткуємо маленьке весілля.
То було иайпрекрасніше в світі весілля. Ми пили, жартували, кричали одне одному "гірко", цілувалися навперехрест, ми пустували, як діти, й отямилися лише тоді, коли годинник пробив пі в на одинадцяту.
— Чекаю! — гаряче шепнула мені на вухо коханка, і я, провівши Марійку, повернувся до неї...
Зрозумійте мене правильно: я був їй безмежно вдячний. За Марійку, за те, що їй так швидко вдалося умовити старого, за те, що моє життя віднині міцно й надійно влаштоване. У ті хвилини я її любив як ніколи.
Щиро казав:
— Як я жалкую, що ми не можемо жити втрьох: я, ти і Марійка.
— А куди ти подінеш мого чоловіка? — питала вона лукаво.
— Я його вб’ю!
— Котику, швидше він тебе вб’є! — В її словах пролунала гордість.— Ти ще не знаєш мого чоловіка...
Згуляли весілля. Я оселився в котеджі. Всеволод Маркович виділив нам дві кімнати вгорі, залишивши собі лите кабінет, Опав же внизу, у вітальні. Там же, в невеликій кімнатці, жило й чудо-юдо, Мартина-Мартин, я так і по міг второпати, якої вона статі. Тож, по суті, весь другий поверх належав мені, бо я згодом зайняв і кабінет: адже треба десь готуватись до лекцій! — і тесть переніс частину книжок у вітальню. Все це робилося тихо та мирно: я зроду-віку не терплю сварок, і якщо поміж мною та Всеволодом Марковичем кілька разів пробігали чорні кішки, то, повірте, не з моєї вини!
Кішка перша. Вперше я посварився із Всеволодом Марковичем за місяць по весіллі. І причиною сварки була Мартппа.
Це чудо-юдо, цей шмат заліза раптом став виявляти людські почуття: закохався в старого! Розпікався на вогні невдоволеїшх пристрастей, судомився од любовної туги. Де ви, фантасти, автори космічних шедеврів? Я реготав, я гинув од сміху, та веселощі мої тривали недовго: професор був сліпий, наче кріт, він не помічав навіть, чому залізо так біля нього скрегоче.
І Мартппа, по діждавшись відгуку иа свої почуття, заходилася трощити паш посуд. Отой дорогоцінний сервіз із старовинного фарфору. Но всьому будинку виск і брязкіт лупав, коли вона мила чашки й тарілки. І коли я
якось не дорахував двох тарілок і трьох кашок, мені, повірте, було вже не до сміху.
— А де решта?
— Розбились,— металевим нутром проскрипіло Марти-нище: вона вміла говорити, не розтуляючи рота.
Як я того разу стримався, не знаю й сам. Взяв гроші, пішов у господарчий магазин, купив чотири найдешевші миски і чотири чашки.
За кілька днів двох мисок як не було.
Я ще раз сходив у магазин, хоч, повірте, не так весело було це робити.
Мартинище невдовзі розтовкло ще три чашки.
Тоді я взяв чистий аркуш паперу й підрахував: протягом тижня розбито дві миски й три чашки. Вісім мисок і дванадцять чашок щомісяця. В рік же сто тридцять чотири чашки й майже сотня мисок. Цо коли любовна лихоманка не прогресуватиме.
Проставив ціну й показав папірця своїй юній дружині. Майже двісті карбованців щороку на вітер! — чи не занадто? Двісті карбованців!
— Вирішуйте з татком,— заховалася одразу ж за батькову спину Марійка.
Я спустився до тестя. Вигляд у мене був наймирніший, хоч всередині все так і кипіло.
— Що це? — спитав здивовано Всеволод Маркович, коли я поклав перед ним папірця.
Я пояснив терпляче.
Всеволод Маркович неспокійно ворухнувся в кріслі.
— І що яг ви... кхм... кхм... збираєтесь з цим рахунком робити?
Я йому пояснив, що таку людину не можна тримати в домі. Адже вона виявляє всі ознаки шизофренії: сьогодні посуд товче, а завтра візьметься за нас. Тож краще, поки не накоїла якогось більшого лиха, звільнити. Розстатися тихо-мирно.
— Мартину привела моя покійна дружина,— сказав тесть.
— То й що?.. Нехай тепер Мартина б’є все підряд?
Всеволод Маркович раптом поліз до кишені, вийняв гаманець. Відрахував кілька десятків купюр, поклав переді мною.
— Що це?
— Візьміть,— сказав, на мене не дивлячись.— Двісті карбованців. За рік наперед.
Я ображено звівся. Прийшов до нього, як до рідної людини, а він мені плюнув у душу.
— І заберіть вашу... кхм... кхм... записку.
Не взяв ні записки, ні грошей — вийшов мовчки з вітальні.
Кілька днів я з ним не вітався. Марійка теж ходила заплакана, тесть усе більше горбився в своєму улюбленому кріслі. Нудо-юдо ж все дужче гримотіло залізом. І товкло далі тарілки.
Коли вона розбила й супницю, я врешті не витримав: вирішив поговорити з нею наодипці. Діждавшись, поки Всеволод Маркович пішов на роботу, а Маруся подалась до крамниці, спустився на кухню.
Мартина саме перемелювала на м’ясорубці м’ясо. Важке обличчя її розмірено хиталося взад-вперед, взад-впе-ред — шатун якийсь, а не лице! Моя поява не справила па неї аніякісінького враження: все так же вищала м’ясорубка, тріщали кістки. А в раковині лежала гора немитого посуду. І отой поки що непотовчений посуд додав мені снаги зупинить цю машину.
— Ви можете хоч на хгшлипу полишити свою м’ясорубку?
Ручка постати: крутнулася, Мартина обернулась до мене непорушним лицем. Хоч я відчував, що вона мене ненавидить.
Добро пам’ятаю, відколи вона мене зненавиділа. Але ж не міг я, як кожна нормальна людина, пройти повз те, що гроші лежать пораховані й Мартина щоразу бере, скільки їй заманеться. На базар чи в крамницю. Сьогодні десятку, а завтра й усі двадцять п’ять! Спробуй проконтролювати, куди вона їх витратила. А потім понуре: