Містечкові історії

Сторінка 63 з 177

Дімаров Анатолій

Подякувавши, Юрченко вже й не сідав: чекав коло дверей у кабінет.

. Заступник з’явився за десять хвилин.

— Давно чекаєте?.. Пробачте! Заходьте!

Пропустив наперед Юрченка, наказав секретарці:

— Людонько, викличте до мене Хитька. Щоб одна нога була там, друга тут.

— Так, я вас слухаю! — ще й не дійшовши до столу.

І поки Юрій Прокопович розповідав — коротко, стисло,

мимоволі впавши в темп цього енергійного заступника,— той і хвилини не міг спокійно всидіти: заглядав у папери, висовував шухляди, щось там вишукуючи, і все приказував:

— Так... 'Гак... Слухаю... Слухаю...

Ухопив потім трубку, гукнув:

— Хомсітка!.. Хоменко?.. До мене, негайно!

Хоменко з’явився захеканий (другий поверх, тридцять

дві сходини: Юрій Прокопович порахував за старою фронтовою звичкою).

— Слухаю, Іване Федоровичу.

— Що там у тебе з Стрільцями?

Хоменко лише зараз, здається, помітив Юрія Прокоповича. "Ех, товаришу підполковник, товаришу підполковник! — відбилося на його молодому обличчі.— Уже й поскаржитися встигли!"

— У мене? Нічого. Я порекомендував товаришеві підполковникові звернутися в собез...

— Порекомендував! — фиркнув заступник.— Ти б ще в наросвіту направив!

— Але ж, Іване Федоровичу, будинок Стрільців у нас не на балансі... Він до нас не має жодного відношення...

— А лейтенант, який за нас загинув, теж не має від-7 А. Дімаров, кн, XI

ношення?! — гримнув заступник.— От що, Хоменку, що хочеш роби, а щоб будинок був одремонтований! Ясно?

— Так він же не на балансі! — простогнав Хоменко.

— Візьмемо. Підготуй документи до наступного засідання виконкому. Пошли завтра ж інспектора до Стрільців, а ви, товаришу підполковник, допоможіть старим написати заяву. Він он підкаже, що треба писати. Все, до побачення.— І, не чекаючи, поки вони вийдуть з кабінету, натиснув кнопку: — Людо, давай сюди Хитька!

Хоменко, пояснюючи, що треба писати в заяві, уперто дививсь повз ІОрченка. Образився! Ну, Юрію Прокоповичу з ним дітей не хрестити. Весело майже спитав:

— То інспектор завтра вранці прийде?

— Завтра,— буркнув Хоменко.

— То я його почекаю.— Знав, що тепер прийде обов’язково.

Лише з райради вийшовши, відчув, як натомився. І їсти не хотілося, хоч досі ще не обідав. Та все ж зайшов у ресторан, з’їв тарілку борщу, півкотлети. Запив компотом, розплатився, встав задоволений. Не стільки тим, що з’їв, скільки тим, що тепер мав повне моральне право в Стрільців од обіду відмовитись. Тій нещасній Марії Григорівні не вистачало ще гостя...

Другого дня чекав інспектора. Чекав до дванадцяти. Потім, сердитий, пішов у житловідділ.

— А, товариш підполковник!— аж зрадів його появі завідувач.— Вітаю, вітаю!

— Де інспектор? Чому не прийшов інспектор?

— Інспектор? А я його й не посилав!

— Як не посилали? — задихнувся Юрченко.— Вам же наказано!

— А я маю інший наказ! — Хоменко вже не приховував переможного виразу.— Од самого Сергія Макаровича! Так що, вибачайте, нічим допомогти вам не можу...

Юрій Прокопович — до голови. Не знав, що йому зараз скаже!

— Зараз доповім.— Та не встигла секретарка підійти до дверей, як вони одчинилися різко — вийшов заступник.

— Зайдіть-но до мене!

— Я до голови,— відповів Юрій Прокопович, відчував образу й па заступника. Дати слово й не дотримати.

— А ви спершу до мене зайдіть!

Юрченко — що робити лишалось — пішов поперед заступника.

— Таки перебіг нам доріжку: поперед мене ускочив! — сказав йому заступник.— До голови не йдіть — без толку.

— А куди ж — у райком?

— В райком теж без толку: перший поїхав, а другий у відпустці. Ви от що: їдьте в область. Негайно. Єдиний, хто може на нашого голову вплинути, це голова облвиконкому. То як?

— Поїду! — сказав йому Юрченко.— Сьогодні ж поїду!

— ІІу, ні пуху вам ні пера! І той... Подзвоніть... Щоб я був у курсі... Ось вам мій телефон...

Вийшов з райради весь на поїздку заряджений — на автобус і в область. Кинувся купувати квиток — всього троячка лишилася. Не міг пригадати, де гроші посіяв. Ну, купив дещо в гастрономі вчора та сходив разок у ресторан... Ех, що й рахувати — треба дзвонити додому!

Розшукав пошту, замовив розмову.

— Дівчинко, золотко, якщо можна — швидше: в область спішу!

Сидів, як на голках: автобус, що на нього вже й квиток у кишені, за півгодини відходить.

— Нагадайте їм, дівчинко!

Врешті дали.

— Катя?.. Катю, це я!

— Спасибі, що хоч озвався! — Катин здалеку голос.— Ти що там, у прийми пристав?

— Катю, потім асе розкажу!.. А зараз вишли гроші... П’ятдесят! До запитання... Ні, по сюди — прямо в область!.. Головпоштамт, до запитання... Телеграфом, щоб сьогодні й одержать!..

— Та що там трапилось? — В голосі дружини вже тривога.

— Нічого особливого... Потім розповім... Вишли ж негайно... Телеграфом... Гаразд?

Аж зросився потом — так догукувався.

— Дякую, дівчинко! — І біжка до автобуса...

Повернувся з області після обіду другого дня: ледь пробився до голови облвиконкому. Голова спершу пообіцяв послати листа, Юрченко вблагав подзвонити. І всю дорогу назад, поки їхав в автобусі, знову й знову пригадував слова голови облвиконкому:

— Ви що, самі не могли все це вирішити?.. На найближчому засіданні, так!..

Поклав трубку, сказав:

— їдьте спокійно додому: все зробимо.

Але Юрій Прокопович додому не поїхав — повернувся в Петіїв. Мав простежити, щоб інспектор чогось не наплутав у акті (мало яку вказівку міг йому дати Хомен-ко!). Та й узяти для шкільного музею портрет лейтенанта Стрільця.

Марія Григорівна довго не могла вибрати, який саме оддати. Наче це були живі діти і всіх однаково жалко. Врешті сказала:

— Вибирайте самі.

А коли він вибрав, і зняв, і в рушник, нею ж поданий, загорнув акуратно, попросила несміливо:

— Дайте, я на нього хоч гляну востаннє.

— Не надивилася! — буркнув Олексій Іларіонович: йому знову стало зле, він лежав на лежанці.

Портрет тепер висить у шкільному музеї над стендом з особистими речами лейтенанта Стрільця.

Пряжка од портупеї.

Гудзики од гімнастерки.

Очищений од ірлй пістолет.

А Юрій Прокопович знову не має спокою: муляє думка про старих, які лишилися в ІІетієві.

Думає так: ну відремонтують, ну все зроблять як слід, а далі? Далі як житимуть, хворі та немічні? Ну води їм коли принесуть, дров нарубають, а ту воду нагріти щодня, а хату натопити щоранку, а сад, а город? Лише палива запастися на зиму — побігати треба. А взимку, як снігом завалить?..