— Протікає?
— І не кажіть! Як дощ, так наче з решета. Не встигаємо й тази підставляти.
Дах із дранки колись був укладений добре, але скільки відтоді років минуло, старі ще, либонь, молодими були. І по всьому горищі, куди не поткнися,— тази, виварки, відра. Сякий-такий заслін од води.
— В райраду звертатись не пробували?
— Та, куди ж нам, сину, звертатися, коли ми не знаємо, в які двері й стукати! Вже якось так доживемо: недовго вже мучитись... Тут хоч би разок на могилку до Ваді поїхати.— Й очі, збляклі, виплакані, знову в звичних сльозах.
Ну, так не годиться! Він, Юрченко, так це не полишить!
Доведеться й завтра затриматись.
Райжитловідділ містився в будинку райради, на першому поверсі. Секретарка, що сиділа при дверях, зупинила Юрченка, мов ніжку підставила:
— Ви, товаришу воєнний, до кого?
— Та сюди ж: до начальника вашого.
— Зачекайте, вони зараз зайняті!
Ото, цяця яка! Ну, гаразд, почекаєм — ми не горді.
Спершу стояв, у пінно поглядаючи, а згодом сів. У приймальній все з'являлися відвідувачі з теками, папками: "Геннадий Йосипович у себе?" — і в кабінет. Заходять, виходять — кінця-краіо немає.
Юрій Прокопович уже й у вікно все, що на площі було, роздивився, і список тих, хто стояв у чергу на квартиру, весь прочитав, а завідувач все не звільнявся. А секретарка на нього й не гляне.
Не витримав — вибухнув:
— Ви мене довго маринувати тут будете?
— Хто вас маринує! Самі ж бачите: зайняті!
Та Юрій Прокопович вже пе збиравсь одступати:
— От що, мамзель, або ви зараз же своєму зайнятому начальству скажете, що приїхав товариш із Києва, або я піду в райком!
— Ви, товаришу воєнний, не виражайтесь! — спалахнула секретарка.— Думаєте, як із Києва, то вже й лаятись можна? Дочок своїх обзивайте мамзелями!
— У мене, на щастя, таких дочок немає... Доповісте чи мені йти у райком?
Мовчки звелася, пішла до кабінету, похитуючи обурено стегенцями. З одчинених дверей вирвався сміх: голосний, розгонистий. "Знайшли, коли сміятись! — спохмурнів одразу ж.— Бюрократи чортові!"
Секретарка незабаром і вийшла — винесла офіційно-холодне обличчя.
— Заходьте.
Підібраний, строгий, на сварку націлений, зайшов до кабінету.
Там не згаснув ще сміх. Щоправда, молодик, який пройшов нещодавно до кабінету з текою, враз посмішку й пригасив, побачивши Юрченка, зате начальник його й не подумав приховувати, що він щойно сміявся: сміх так і цвів на молодому обличчі, цвів у очах. І Юрченка зустрів гак, немов чекав з самого ранку.
— Товаришу підполковник, чого ж ви не зайшли одразу? Сідайте, будьте, як дома! — Підвівся, сказав до молодика, який теж підхопився: — Ти, Васю, потім зайдеш... Упав, кажеш?.. Ну й ну! — Веселі очі його знов заіскрилися.
— Слухаю вас, товаришу підполковник.
Обличчя його вже було втіленням прихильної отієї уваги, про яку можна лиш мріяти відвідувачам житловідділі в. Юрію Прокоповичу якось не по собі стало, що він завдасть зараз клопоту оцій симпатичній людині.
Може, тому й почав здалеку: як шукали літак, як розкопували, що привело його сюди, в Петіїв. І чому він зараз у нього. Завідуючий слухав терпляче й уважно, не поглядаючи на годинник, раз тільки, коли подзвонив телефон, розвів руками: що вдієш — служба! Підняв невдо-волепо трубку, вислухав чийсь голос плаксивий, коротко кинув: "Подзиоіііііи пізніше, я зараз зайнятий!" — і знову обернувся до Юрченка.
Дослухав, і обличчя його стало таке сумне та нещасне, паче це він просив Юрченка одремонтувати будинок.
— Що ж нам робити, товаришу підполковник, ми приватним житловим фондом не займаємось... От коли б той будинок був у нас на'балансі... А так — ну нічого не можем зробити! — Він хвилину подумав, морщачи гладенького лоба, потім спитав: — Вони пенсіонери?
— Пенсіонери.
— А ви в собезі були?
Юрченко відповів, що не був.
— То зайдіть у собез! Це ж їхній святий обов’язок — пенсіонерам допомагати!
Вийшов з-за столу, провів до дверей:
— І не дуже церемоньтеся з ними, товаришу підполковник, хай потрясуть гаманцем!
"Бувають же хороші яюди на світі!"—думав Юрій Прокопович, з райради виходячи.
Соцзабез містився аж у другому кінці містечка. Хатина — хоч на пенсію. По інвалідності.
— Скоро в нове переїдемо,— сказав завідувач соцзабезом.— За виконкомом.
— Отой великий будинок?
—■ Ні, то житловий... "Сільгосптехніки"... А наш буде поруч... То я вас слухаю, товаришу підполковник.
І знову довелося Юрченкові все розповідати спочатку.
— В Хомеика, значить, були? В Геннадія Йосиповича? Це він вас сюди й одфутболив?.. Із себе зіпхнути — це він уміє. А ви не спитали його, де ми кошти візьмемо?.. І хто ремонт той робитиме?.. Пушкін?
— Люди ж ремонтують якось.
— Люди!.. Це ж інваліди!.. Ну, гаразд, нашкребемо, припустимо, грошей. Підемо на свідоме порушення — голову, надіюсь, пе знімуть. А далі? Далі що, товаришу підполковник? Дерева десь дістати — раз,— загнув палець завідуючий.— Цементу завезти, піску... Заліза на дах. А майстрів, щоб усе зробили як слід?.. Хто буде діставати? Хто за всім тим простежить?.. Стрільці?..
— Що ж робити? — розгублено Юрченко.
— 'Гроба взяти будинок па державний баланс... Хай Хоменко пе крутить хвостом!
— Це ж що: знов до Хоменка?
— Тільки до нього!.. Або заждіть: він знову вивернеться, я вже його знаю. То такий, що і в ступі не влучиш... Ідіть прямо до Сергія Макаровича.
— А хто це такий?
— Голова райради...
Голови іге було.
— Сергій Макарович поїхав па села.
— Давно?
— Півгодини тому.
Отже, сьогодні вже пе з’явиться.
— А заступник?
— Іван Федорович в райкомі.
— Bin хоч повернеться?
—■ Іван Федорович? Має ще бути.
Юрченкові діватися нікуди: пе встигне на автобус і сьогодні. Доведеться телеграму додому давати. Ну, нічого, мама Катя побурчить, побурчить та й охолоне — не первина.
Вирішив чекати.
Ніде так не тягнеться час, як у приймальнях. Чекаєш, здається, годину, а на годинник глянеш — і півгодини не минуло. Юрій Прокопович і сидів, і стояв, і свистіти тихенько пробував — заступника все не було.
Та ось задзвонив телефон. Юрченко так і завмер.
— Слухаю... Добре... Добре...— Не відриваючи трубки од вуха, секретарка покивала до Юрченка, що це Іван Федорович.— Іване Федоровичу, одну хвилинку — тут товариш із Києва... Зараз будете?.. Він зараз буде,— сказала, кладучи трубку.