Пригадав, як Марія Григорівна вже пізно ввечері, коли вони врешті покінчили з численними схемами, сказала, благально торкнувшись його рукава:
— Розкажіть про нашого Вадю.
Вона теж не спала допізна: прибравши посуд, підсіла до столу, мовчки слухала, як вони сперечаються. Юрій Прокопович відчував на собі її погляд, вона немов хотіла
інно щось спитати, та все не наважувалася — лише зітхала тихенько, а велике обличчя її ще більше бралося зморшками. Коли ж нарешті вони закінчили розглядати ті схеми й Олексій Іларіонович одніс папки до шафи, попросила тихенько:
— Розкаяїіть про нашого Вадю.
І ще жодна розповідь не давалася так важко Юрчєн-кові, хоч він, власне, з цим і приїхав: розповісти батькам яро великий подвиг їхнього сина. І як його відшукали. Не сказав тільки ні про череп, ні про скелет: знав, як їм буде важко це слухати. Тож Вадим, їхній син, не стирчав у кабіні пом’ятій моторошно оголеним скелетом, а сидів, як живий.
Розповів і про майбутній пам’ятник: літак, націлений ввись,— так розповів, наче той літак уже був над могилою. І коли закінчив, Марія Григорівна раптом ухопила його руку й стала її цілувати.
— Що ви!.. Що ви!..
Юрченко висмикнув руку, встав з-за столу. Л вона теж звелася і, спотикаючись, сліпо пішла з кімнати.
Вранці Олексій Іларіонович не звівся з постелі. Лежав застигло в ліжку, жовте обличчя його було сердите, борідка ні тчу жоно стирчала в стелю. На Юрченків "добрий
......... по озвався іі слоном — зблимнув тільки повіками.
Поруч, і о. міма ч, стала табуретка, заставлена пляшечками, корім міч ка м и, глотами, вся кімната була насичена запахом лівів.
Вампірів, сказала Марія Григорівна. — Уночі ще серия вхопило.
— — Треба викликати лікаря,— занепокоївся Юрченко.— Я збігаю.
— Не треба! — злякалася Марія Григорівна.— Він лікарів терпіти не може. Лікується сам.
— І часто це з ним?
— Ох, часто! День ходить — тиждень лежить... Старі ми, старі. У мене в самої рученьки-ніженьки вже не годяться нікуди... І де воно правда в бога: молоді помирають, а старі ніяк смерті собі пе вимолять!
— Ну, не такі ви вже й старі! — заперечив ввічливо Юрченко.
—— Та де ж не старі! — сплеснула в долоні Марія Григорівна.— Йому он за восьмий десяток, та й мені скоро вісімдесят... Збігли роки — незчулись і коли.
Розмовляли пошепки, хоч у тому не було й потреби: хворий, замкнувшись у собі, відгородився, здається, від усього світу.
Марія ж Григорівна поралася коло сніданку. В плиті потріскував вогонь, внизу, па підлозі, лежав оберемок щойно внесених дров: вони були вологі. "Це ж вона, мабуть, і рубала!"
Умився поспіхом, вийшов надвір.
Одразу ж побачив сокиру, свіжі тріски. Підійшов, узяв ще иеостнгле топорище, підтягнув гілляку до дровітні.
Рубав, поки Марія Григорівна й снідати покликала. Аж свистіла сокира, рубав. Хекав і думав, що ж їх не можна отак полишати, самих.
Хоч Юрій Прокопович і розраховував того ж дня повернутись додому, однак змушений був затриматися ще па два дні. Дав лито телеграму дружині, щоб не переживала.
День протовкся в школі. Спершу мав розмову з директором, і директор був на диво симпатичним та милим іі охоче погодився з усіма пропозиціями Юрія Прокоповича.
Паяти шефство над старими?.. Та будь ласка!.. Ні, це воин повніші іі о м у дякувати, що зайшов та підказав... Просто сором —— бути поруч і нічого не знати!..
Псе справи та справи — отак людина й черствіє...
-— Пооремо старшокласників, і хай вопи вас послухають... Про лейтенанта, про ваш пошуковий загін. Ну, словом, про все... Згода?
Старшокласники навчалися в другу зміну, після обіду, так що Юрченко все одіто па автобус не встиг би.
Затримався в школі до вечора: довелося не тільки розповісти про подвиг лейтенанта Стрільця, а й викласти всю історію пошукового загону. З чого починали, як взагалі виникла ідея організувати загін. А гармати знаходили? А кулемети? А танки? У нас е озеро, так, кажуть, танк і досі в ньому стоїть. Раніше сітками за нього чіплялися, коли рибу ловили... От його витягти!.. Ге, витягти! Ним?.. А водолази навіщо?.. Кораблі й то піднімають!.. Так то ж— у морі, а тут до тих водолазів знайдеш?.. Сіамі будем пірнати. Ои апарати підводні навіть у нашому спортивному магазині лежать— піхто по купує. "Тихше, діти, '111x1110! — директор.— Дайте нашому гостеві все до кіпця розповісти".— "А що казати — все, здається,
сказав,— розвів руками Юрченко.— Візьмете шефство над батьками Стрільця?" — "Візьмемо, візьмемо!" — "А танк теж можна підняти — все можна зробити, якщо взятись но-справжньому. Тільки танк з води витягти — то ще пів-роботи. Залізо німе, тож німий і буде стояти, де його не поставите. А от дослідити історію цієї бойової машини: хто на ній воював, якими фронтовими дорогами пройшла. Хто з членів його екіпажу загинув, хто залишився живий... Це, хлопці, набагато складніше. Знаєте, скільки нам доводиться писати листів? І знову пишем, і знову..." — "А у вас у загоні самі хлопці чи й дівчата?" — "Й дівчата, аякже! В нас дівчата такі, що держися!.. І попереджаю: не дістанете танк, наступного року приїдемо й витягнемо!.."
— Ну, тепер ми пропали: життя не дадуть! — сміявся потім директор,— Заварили ви кашу, товаришу підполковник!
Провів Юрія Прокоповича до двору Стрільців, хотів навіть зайти, та одразу ж роздумав: хазяїн хворий лежить, перехвилювався вчора, хай заспокоїться трохи.
— Гаразд, іншим разом зайду. А за старих не турбуйтесь: доглянемо!
Юрченко не мав сумніву в цьому. Що й дрова віднині будуть нарубані, й вода од колонки принесена (двісті метрів, молодому за виграшки, а старому, та ще й на гору?), і город навесні скопаний, а дівчата нахвалялися ще її хату побілнтп, щоб не стояла обшарпана.
Хата найбільше й непокоїла Юрчонка. Сарай там, саж, курник—біс із ними, старі вже давно відмовились од живності. Хоч не дуже приємно, звісно, дивитись, як у сараї дах геть запався, а саж перехняблений. А от хата... У хаті їм жити, нікуди з неї не дінуться, а вона вже давно дихає на ладан. Марія Григорівна скаржилась: щозими стіни мокрі, холод, як у льодовнику, грубу топи не топи — все одно не нагрієш. Та й де ж її нагріти, де висушити, коли дерев’яний фундамент зогнив нанівець. Ткни — палець улазить. Юрій Прокопович ще зранку довкола облазив — міняти треба фундамент! А разом і підлогу — теж на чесному слові тримається, і на горище злазив: побачив руді плями на стелі.