А тут ще Василь Задорожний. Прикотив у суботу з самого ранку, ввалився, не постукавши навіть:
— Я той... за тобою. Збирайся.
— Куди?
— Та до мене ж! — Ремигнув кілька разів (у нього й зараз було щось у роті), додав: — Жінка, той... Буде рада.
— Зачекай, чого це я маю їхати до тебе? І чому це принесе радість твоїй дружині? — "Яка мене ще й не бачила",— додав уже нодумки.
— Та у нас же дочка — іменинниця! — здивувався Ва силь моїй тупості.— Так що ти той...
Я спершу був розгнівався на отаку безцеремонність: яке мені діло до чиєїсь дочки? Та одразу ж подумав: "А чому б і не поїхати? Я ж ніколи не був у Василя. Все ж це буде краще, аніж цілісінький день валятись на канапі".
І
— Гаразд, умовив... Тільки дай зодягнутись.
— Давай,— кивнув милостиво Василь.
Поки я вдягався (все той же светр під шию), Василь обдивлявся кімнату. Брав то одну річ, то другу, зважував, наче прицінюючись. Найдовше роздивлявся книжки, питав недовірливо:
— Ото всі прочитав?
І признавався:
— А я читати не можу: як одкрию книжку, так зразу ж очі злипаються.
Пішов поперед мене з кімнати, не поцікавившись навіть, чому я один, без дружини. Знав уже, мабуть, усе.
Чорна "Волга" блищала, як умита, на чорному тлі гордовито й бундючно біліли суцільні п’ятірки. Дорогі килимкові доріжки лежали не тільки на кріслах, а й на підлозі. Кермо покрите чохлом з натуральної шкіри.
— Німецький,— пояснив Василь, перехопивши мій погляд. Умостившися зручніше, вперся лакованим черевиком у педаль
— Всі їдять м’ясо, Василю? — згадав я недавній вечір.
— Всі! — відповів Василь перекопано й натиснув на педаль.
І мені вперше після того вечора стало легко й безжурно.
* * *
Не можу сказати, щоб мені у Василя дуже сподобалось. Я не терплю заставлених надміру кімнат: мені в них бракує повітря. Василева ж квартира скидалася на меблевий магазин, а не на житло. Оті секції з імпортними меблями, коло яких заздрісно стогне жінота. Мене урочисто повели із секції в секцію... пробачте, з кімнати в кімнату (кімнат було три), не забуваючи називати при цьому, що де стоїть.
— "Міраж",— співала дружина.
Василь додавав:
— Три вісімсот.
— "Лена".
— Чотири двісті. З доставкою.
Була показана й арабська їдальня, польська кухня. Німецька ванна та раковина й чеський унітаз. Василь навіть спустив воду: "Хіба наші такі уміють робити!" — "А не вміють!"—було написано на обличчі його дружини.
Лише холодильник та пральна машина були вітчизняні. Може, тому, що на той час, коли вони обставляли квартиру, імпортних не завозили.
Гірка вгиналась од ваз — їх стояло стільки, що в них можна було засипати всю денну продукцію середньої кондитерської фабрики. А по стінах висіли дорогі килими. По два-три килими в кожній кімнаті. Коли я зауважив, що на заході це вважається поганим смаком: вішати килими на стіни, що килими там кладуть на підлоги, Василь незворушно сказав:
— А що, купимо й під ноги.
Василева ж дружина додала:
— Не вішають, бо нічого вішати.
Мала очі ситої корови. Й пишне тіло, що пахло вершками. І здобними, смачно запеченими булочками. Василь, мабуть, коли з нею лежить, то приплямкує.
"А ти заздриш, старий!" —вколола думка.
Ну й заздрю, ну й що з того! Заздрю насамперед тому, що Василеві повезло в житті. Я, звісно, отак свою квартиру меблями не заставляв би і килими на стіни не вішав би, але мати отаке затишне гніздечко, й машину, й дружину... Всі їдять м’ясо!
Тож невясе я не маю права на крихітку щастя? Не заробив?
Познайомили й з іменинницею: отакою собі п’ятнадцятилітньою бебі, яка вже давно навчилась пускати очима бісики.
— Вона у нас ще робйопок,— зітхнула любляча мама.
"Ребйопок" сказав на те: "Ай!" —і скорчив гримаску.
Блакитна сукенка облягала добре розвинені форми — хоч сьогодні до загсу. Напевне ж, до хлопців аж скаче! От що роблять пундики-мундики, пиріжечки-вершечки!
Я ж подумав: як добре, що маю двох лобурів, а не ось такого "ребйонка". Хоча мені тепер все одно.
Під кінець Василь підвів мене до телевізора "Рубін" — кольорового.
— Ану, поглянь: щось у нього із звуком. Тріщить, як скажений!
Так ось чого Василь згадав свого шкільного товариша!
— Давно тріщить?
— Та з першого дня.
— Тоді телевізор тут ні до чого.
— А хто ж?
— Стабілізатор. Треба обов’язково купити стабілізатор.
— Так ти той... Ти дістань.— Василь уже не вірив, що необхідну річ можна отак запросто купити.
— Та що з тобою вдієш — дістану. Тільки знай: доведеться переплатити!
Василь кивнув головою: аякже! Всі їдять м’ясо!
Стали сходитись гості (Василь привіз мене першого). І всі вони були разюче подібні до господарів: такі ж само-вдоволені, ті ж ситі очі. "Ми їмо м’ясо! — було написано на кожному обличчі.— А що?.." Всі до одного були в імпортному, і я хвалив себе подумки, що теж здогадався одягтись як слід. Хоч я вже був і не радий, що приїхав на оці абсолютно непотрібні мені іменини. На оте "Ай!" з яскраво-червоними щоками.
Лежав би собі на канапі, читаючи книжку.
Примирила мене з оцими іменинами ще одна гостя. Прийшла останньою, спитала, голосно й весело:
— Я, здається, запізнилась?
Василь вперше ожив, кинувся до неї, якось аж присідаючи.
— Що ви, що ви, Ганно Іванівно, як ви могли запізнитись!
Ухопив її руку, приклався з ведмежою грацією, а в очах його Мони Лізи я вперше помітив стривожений порух. "Ого, ми ревнуємо!" І вже пильніше подивився на гостю: треба ж було розгледіти чудо, що зуміло вивести з рівноваги оцю сонну корову. Господиню, пробачте!..
Ганна Іванівна й справді була дамочкою хоч куди: яскрава блондинка з таким пишним волоссям, що незрозуміло, як воно й трималося купи. Сонячні промені там, ще на вулиці, безнадійно заплуталися в ньому, і тепер воно світилося й сяяло.
Біс його зна, що можуть зробити зі своїм волоссям жінки!
Все, що треба було нідкреслити, було в неї підкреслене, й настільки вдало й природно, що здавалось: вона й народилася в оцьому темно-синьому платті, яке облягало кожен вигин бездоганного тіла. Жінки поруч із нею одразу ж стали скидатись на опудала, вони самі це відчули й намагалися триматись подалі. Чоловіки ж усі як один підтягнулись, повбирали свої животи.
— Знайомтеся,— сказав Василь, підводячи оце чудо до мене.— Ганна Іванівна, директорша меблевого магазину... А це — мій шкільний товариш. Разом учились.