Так от звідкіля меблі у Василевій квартирі!
Сіли до столу. Василь хотів, щоб Ганна Іванівна сиділа коло господарів, тобто коло нього, та Ліза розсудила по-своєму: одсадила небезпечну гостю подалі від чоловіка.
Так ми опинились поруч. "Вона незаміжня!" — встигла шепнути мені Василева дружина.
І я весь вечір ламав собі голову: вдова чи розведена? Не міг допустити навіть думки, що вона не виходила замін?: на такий вогник вистачало б метеликів!
Але це вже не так і важливо. Красива жінка сиділа біля мене й по-справжньому мене хвилювала. Нічого подібного не відчував до своєї дружини. Вдячний був Василеві, що він висмикнув мене з лігва,— і він сам, і дружина його, й дочка-іменинниця, і всі гості довкола здавались мені простими, симпатичними людьми, які, може, з неба зірки й не знімають, та й навряд, чи туди коли й дивляться, зате міцно стоять па землі.
Тож чи не час і мені пройнятись оцією житейською мудрістю: сприймати дійсність такою, яка вона є?
н* н* ❖
Ще двічі запрошував мене до себе Василь. І щоразу я заставав у них Ганну Іванівну. Догадувався, що зустрічі ці були не випадкові, влаштовапі Василевою дружиною, яка, щоб уберегти своє родиптіо вогнище, надумалась розпалити вогонь поміж нами. Я особисто був від того не проти, Ганна Іванівна теж прихильно ставилась до мого з а лиця п пя.
А чому б мені й іте закохатись? Що не пізно почати все заново. Ганні Іванівні я теж не байдужий, навіть коли признався, що працюю всього-на-всього техніком.
Вона має двокімнатну симпатичну квартирку, де знайдеться місце й моїй бібліотеці. А в цегляному, з ямою й погребом, гаражі стоїть новісінька "Лада".
І вже подумую, що доведеться розлучатися з дружиною, не чекаючи повноліття дітей: Ганна Іванівна не належить до тих жінок, які люблять ждати. Тим більше, що для дітей я чужий все одно.
А щодо петлі... Петлю я скинув того ж вечора, коли познайомився та провів додому Ганну Іванівну. І—дивна людська натура! — всю ніч відчував, що мені чогось бракує.
РЕКВІЄМ ПО МАТЕРІ
Вранці — дощ, вранці — туман, вранці не хотілося й дихати, а з обіду сонце пробилось крізь хмари: розірвало, роздерло, розвіяло — і такою блакиттю вдарило з неба, що заболіло в очах. Всі дерева, щойно нещасні й зіщулені, до останньої галузки намоклі, стрепенулись, обсипані золотом,— золото, золото, золото полилося нестримно донизу: на хрести, на могили, на пам’ятники, на протоптані вузенькі стежини, по яких живі ходили до мертвих, а мертві стрічали живих. І все кладовище, досі непривітне й похмуре, досі зібгане в сіренькому просторі, враз усміхнулось до нього. Розступилось могилами й пам’ятниками, даючи йому дорогу до матері.
Мати вже давно його виглядала. Вдивлялась терпляче в край кладовища з невеликої карточки, і, коли нарешті побачила сина, завжди суворе обличчя її мов аж пом’якшало, мов аж здригнулися стулені твердо вуста й потеплішали очі. Мати жадібно дивилась на нього з невисокої дерев’яної тумбочки, обшарпаної вітрами, снігами, дощами, і він уже вкотре подумав, що пора поставити пам’ятник. Давно пора... Та все, бач, ніколи, все не доходять руки.
І руки його, великі, терплячі, з твердими, наче із заліза, долонями, заворушилися безпорадно й провинно.
Його звали Андрієм, і працював він водієм у таксопарку в Києві. А сьогодні прийшов-от на кладовище.
Він сьогодні й не прийшов би, мабуть, до матері, хоча й був вихідний, коли б не вчорашній, будь він і проклятий, день і не сьогоднішня сварка з дружиною.
Аварія сталась увечері, вже під кінець робочої зміни.
Весь день мотавсь, як навіжений: сідали ненормальні якісь пасажири, що квапились так, наче їм усім загрожувала смертна кара. Швидше, будь ласка!.. Голубчику, підстьобніть вашу конячку! Буде карбованець навару... А швидше не можна?.. Крутив баранку, зціпивши зуби, ледь утримуючись від того, щоб не відчинити дверцята й — ідіть к лихій годині! Непотрібні мені ватні нещасні карбованці! Під кінець вимотався так, що світ був немилий. Висадив останнього пасажира, повертався, розслаблений, у парк. Здати машину напарникові, добратись додому, завалитись у ліжко. І спати, спати... Донесхочу, донестями...
Мирно світився зелений вогник, рівно гугі мотор, машина сама котилася проспектом, хоч за руль не тримайся, він уже був думками вдома, де на нього чекало два вихідних: субота й неділя — море часу, коли розпорядитись розумно... Він уже думав над тим, що робитиме завтра, коли одіспиться як слід, коли раптом па тротуарі, під ліхтарем, в яскравому колі виросла жіноча постать, махнула рукою. Ще по встиг усвідомити побачено, а нога вже натисла на гальмо і рука включила вказівник повороту. Спрацювала блискавична реакція таксиста (перша заповідь: не взівай пасажира!), і перш ніж він згадав, як щойно поклявся більше не брати пасажирів, машина, завищавши гальмами, зупинилась навпроти жінки.
Хотів уже дати газ, та побачив, що жінка була не сама: тримала закушкану в біле дитину.
"Доведеться везти!" — подумав з досадою. Відчинив дверцята, перехилившись, спитав:
— Вам куди?
Жінка нагнулась, погойдуючи дитину, сказала:
— На Відрадний! Вудь ласка!
Він подумки вилаявся. Так і знав: обов’язково Відрадний! За тридев’ять земель, а в нього ж кінчається зміна. І що за день, будь він проклятий!..
— Не по дорозі! Я їду в парк.
Жінка схилилась ще нижче, молитовно заглядала в машину:
— Мені дуже потрібно!.. Я прошу... Півгодини стою...
— Зрозумійте, я їду в парк! В мене давно скінчилася зміна.— І постукав пальцями по циферблату годинника.
— Я вас дуже прошу! — В голосі жінки вже збиралися сльози.— Півгодини стою, а машин усе немає... Я вам віддячу...
— Та непотрібна мені ваша дяка! — розгнівався він.— Ви — люди, один я не людина! В мене робота кінчилась, розумієте ви це чи не розумієте?
— Що ж мені робити? — спитала розпачливо жінка.— Півгодини стою... Ось йому спати пора...
"А про що ти раніше думала? — ледь не вирвалося в нього.— Матері, біс вам у душу!" Він ще щось думав, а в душі відчував, що не кине її серед вулиці.
— Сідайте! — сказав їй неприязно.
Вона поспіхом, боячись, щоб він не роздумав, шарпонула задпі дверцята.
— Попереду сідайте! — закричав він на неї.— Там ще дитину застудите! — "До чого ж вони безголові! їм аби заміж!"