Хвилинне вагання, сумнів у очах.
— Ну, заходьте.
Не запросила навіть сісти. Стояла, чекаючи, що їй скажу.
— Ніно Антонівно,— мовив,— боюся, що розмова наша буде тривалою. Може, сядемо?
Лише тоді вона прибрала із стільця серветку, сіла. Хоч літнє сонце заливало кімнату, вона куталася вподовж усієї розмови у велику вовняну хустку, і сонячні промені меркнули, торкаючись її застиглого обличчя. | Я одразу ж звернув увагу на її руки, що смикали нервово | краєчок хустки,— вкриті пігментними плямами шкіра та З кості. Зачувши про Колядка, вона здригнулася, в темних І очах ворухнулось щось недобре. 1
— Що з ним? ^
Я розповів про Дошку ветеранів війни, про його ;
фото. ;
— Ото так йому й треба! — сказала вона з несподіваною злістю.
Я став просити Ніну Антонівну розповісти, що ж робив Колядко під час окупації. Чи був зв’язаний з партизанами, чи то все його вигадка, як вважає Алла Василівна. Ніна Антонівна довго відмовлялася, казала, що не хоче ворушити минуле, та врешті погодилась.
— Дозвольте запалити.
Запалила цигарку, затягнулась жадібно, роздушила нервово в попільничці.
— Слухайте ж...
Ось що розповіла мені Ніна Антонівна.
Коли наші евакуювались, Колядко теж збирався спершу на схід. Та в останню хвилину передумав: не міг лишити кількох важкохворих, яких саме вів. Може б, і поїхав, якби не заскочив востаннє в лікарню — попрощатися з хворими. Вийшов з палати блідий, довго стояв біля вікна, потім обернувся до Ніни Антонівни, молоденької тоді ще сестрички:
— Не можу... Вони без мене не виживуть.
— А фашисти! — сказала налякано Ніна: збиралися ж евакуюватися разом.
— Дасть бог, не з’їдять. Ви, Ніночко, їдьте, а я не можу.
Розмова та відбулася ввечері, а вранці Ніна розшукала Колядка й сказала, що вона теж не поїде. Як він не їде, то лишиться й вона. Колядко її довго вмовляв їхати і вона, пам’ятає, розплакалась і сказала йому, що нічого він ве розуміє, що вона вже доросла й сама має право вирішувати, їхати їй чи лишатись.
І ще пам’ятає, що він зрадів, це її трохи втішило.
— Він тоді був неодружений? — вирвалось у мене.
— Яке це мало значення! — сердито сказала вона.
Я вмовк, боячись, що вона урве свого розповідь.
Прийшли німці. В газетах писалось, що фашисти,
вдершись в те чи інше місто, насамперед бралися за лікарню: важкохворих пристрілювали, а тих, хто міг ходити, викидали на вулицю. Вони теж чекали подібного, але німцям, які осіли в Енську, було, мабуть, не до лікарні, перший місяць принаймні. Десь із тиждень лікарня функціонувала, мов нічого й не сталося. Колядко, який перебрався ночувати в ординаторську, щоранку обходив хворих, Ніна ж і санітарка, яка теж лишилася, з ранку до вечора порались на кухні, готуючи сніданки, обіди й
печері, поки вистачало продуктів. Коли ж усе скінчилось і хворих нічим було годувати, Колядко запріг Буланого, що був при лікарні й давно уже просився на пенсію, та й поїхав по селах збирати продукти. Вони тоді дуже за нього переживали, особливо хворі, які невідомо звідки довідались про де,— замучили її, щоразу питаючи, чи не повернувся лікар. Повернувся Колядко живий та не-ушкоджений, ще й привіз повну підводу всілякого харчу: борошна, сала, картоплі — вистачило на тиждень, а потім знову довелось їхати. Вона ще, пам’ятає, питала, чи не стрічались німці, дивуючись про себе, як він їх не боїться. Колядко й відповів: "Стрічались".— "Ну й
що?" — "А нічого,— відповів безтурботно.— Йдуть мимо й навіть не вітаються". Вона тоді на нього образилась, що він із нею, як з маленькою, та сердитись довго не могла, не до того було.
Отак Колядко їздив, їздив, аж поки покликали його до бургомістрату. Повернувшись, гірко сказав: "Можете привітати: призначили головним лікарем". Подумав і мовив: "А може, воно й краще, що мене призначили, а не когось іншого. Люди ж різтті бувають". І ми зрозуміли: Колядко думав про хворих.
За деякий час до них прибився ще один лікар з евакуйованих, і Колядко, який дня й ночі не знав, міг вільніше зітхнути. Доти, поки в лікарні появились поранені партизани.
Першого партизана пам’ятає так, наче це було вчора. Постукали серед ночі (відчинила вона, бо саме чергувала) двоє, з гвинтівками, внесли й третього, і вона спершу подумала, що поліцаї, вже встигла на них надивитись, а вони сказали гукпути Колядка; бач, знали його.
І коли Колядко він йшов, па ходу халат одягаючи, один з них сказав простуджено: "Оце вам, лікарю, перший". Колядко не здивувався ніскілечки, і Ніна з того зрозуміла: вони вже знайомі. Однак ще не догадувалась, що партизани. Догадалась пізніше, коли ті двоє пішли, а вони, обробивши пораненого (куля поцілила в стегно) та поклавши його в палату до важкохворих, стали заповняти па нього історію хвороби. Тоді Колядко продиктував: не кулею поранено стегно, а сокирою розрубано. "Та він же поранений!" —вирвалось у неї. Теді Колядко чи не вперше розсердився на неї: "Хто поранений? Ти бачила? Сокирою розрубано! Сокирою!" Лише тоді
зрозуміла, що це були не поліцаї, поліцаям приховувати свої поранення не треба.
Згодом німці таки добрались до лікарні: дали команду один корпус звільнити — для себе. Перегородили подвір’я, вартового поставили, стали завозити поранених — уже своїх. Доглядали їх німецькі лікарі, а сестер та санітарок набирали з місцевих, отоді Колядко й попросив її піти туди працювати: треба було діставати ліки для своїх хворих, у тім числі й для партизанів. Вона відмовлялася спершу: не так німців боялась, як того, що скажуть про неї люди, а потім погодилась, бо ліків і справді не вистачало, а в німців — повно. Брала все, що могла, дурна була, молода, й досі дивується, як не попалась. Проходила повз вартового, усміхалась кокетливо, ще й думала: "Аби ти тільки знав, що у мене в сумці, не так би закаблуками при планував!"
А потім розгромили партизанський загін. Багатьох перебили, кількох захопили живими: люди бачили, як везли на підводах пов’язаних. Згодом прокотилось по Енську: катують. Випитують, з ким були зв’язані, хто їх підтримував.
Що вони пережили, з дня на день арешту чекаючи,— розповідати не хочеться. Колядко якось дав їй ампулу з ціаністим калієм, що дістав у німецького лікаря, попросив зашити в комір сорочки. "Отепер мені нічого не страшно!" — аж повеселішав, сорочку ту зодягаючи. "А я?" —гірко спитала вона. "Тебе, 11 і мочко, вони не зачеплять. Ти ж працюєш у них".