Так і не вдалося відкрутитись.
— Добре було б, аби ви привезли свідчення в письмовій формі. В нотаріальній конторі завірене,— сказала на прощання Алла Василівна.
Йшов додому — таке ніс у душі, що не хотілося й на світ білий дивитись. Знав же, прекрасно знав, для чого ці дані потрібні! Чого, точніше, чекала від мепе Алла Василівна.
А тут ще з Колядком зустрівся. Разом із поліклініки вийшли.
— Додому, Олександре Семеновичу? Зачекайте, я портфель візьму, підемо разом.
Нам і справді по дорозі, він живе через вулицю. А мені раптом здалося, що він усе вже знає. Аж чоло вкрилося потом.
Вийшов — боюся на нього й глянути.
— Що це ви наче засмучений?—питає.— Чи не захворіли часом?
— Здоровий. Дякую...— ковтаю слова.
— Ну й пече ж! Здорового й того в ліжко вкладе. А я, Олександре Семеновичу, дякуючи вам, їсти нормально став. А то ковтав, наче качур. Не жуючи.
Зуби в нього й справді жахливі були. Карієс на карієсові, дупла суцільні. Смішно сказати: стоматологічного крісла боявся. Силоміць затягнув його до кабінету, посадив у крісло.
— Як болітиме, вирвусь і втечу!
Ще й до зуба не доторкнувся, а з нього вже піт у три ручаї. Не знаю, хто кого більше вимучив: він мене чи я його.
— Не переношу болю,— признавався.— Укол роблять — замалим свідомість не втрачаю. Я й на терапевтичний пішов, що тут ні крові, ні болю. А сватали ж в інституті на хірургічний, казали, що в мене й руки хірурга,— поворушив пальцями.— Тільки ні, не вийшов би з мене хірург.
"Як же він зважився лікувати партизанів під час окупації? — подумав про себе,— Під носом у німців. В будь-який час, за найменшої підозри могли таким тортурам піддати — камінь не витримав би!"
— Андропику Федотовичу, ви й справді лікували партизанів під час окупації?
— Це ви про фото? — спитав він одразу. Хотів щось сказати, та одразу ж роздумав, махнув лиш рукою: — Ет, що говорити, коли в нас живому слову не вірять! Папірець їм дай!
— То й дістали б довідку.
— Олександре Семеновичу, ви думаєте, я цього не хотів зробити? Просився відпустити на тиждень за власний рахунок, щоб з’їздити,— відмовили. Бояться, що й справді документ привезу. Та що говорити. Ото вже як в’їлись, то таки виживуть!
— Ну, так уже й виживуть... Яке має відношення оте фото до вашої роботи як лікаря?
— Має. Все має, дорогенький Олександре Семеновичу. (Ох, хоча б він не називав мене "дорогеньким"!) Ото як візьмуться їсти людину поїдом, то все сміття на неї збирають. Щоб із головою засипати.
Попрощалися біля його двору. Він ще до себе запрошував, жінки ж удома немає, а в погребі наливка стоїть — губи злипаються. Та я сказав, що на мене вдома чекають. Попрощався, пішов, і поки його вулицею йшов, все здавалося, що він стоїть і дивиться в спину. Так тоскно дивиться, наче я єдина людина, яка йому на цьому світі лишилась. І ось ця людина тікає од нього.
Та гаразд, досить про це. Може, він і не дивився, а я біс його зна що і вигадую...
IIу, з’їздив додому, побув біля мами два тижні. Коли криза минула і їй стало легше, вирішив навідатись в енський район: весь оцей час, коли був коло мами, доручення Алли Василівни каменем лежало на душі.
З самого ранку йшов дощ: їхали наввипередки з хмарою. Перечекав на автобусній станції, поки дощ перейде, та й потьопав до лікарні.
Енська районна лікарня містилася в двох одноповерхових будинках, збудованих ще до революції,— тепер таких фортечних стін і не зводять. Стіни поспіль подовбані осколками й кулями — бої тут точились не в жарт. Довкола старезний парк із столітніми дубами, а за парком починався вже ліс, розливався до обрію. Парком ходили хворі в лікарняних халатах, я ще, пригадую, подумав, що чомусь ці халати по всіх наших лікарнях мають один і той же заношений вигляд. Зустрів молоденьку сестричку з такими щоками червоними, що мимохіть хотілось їх ущипнути, спитав, як пройти до пачальства.
Головний лікар був саме на місці.
— Не знаю, чим вам, колего, й допомогти.— Слово "колега" він вимовляв охоче й смачно: видно, нещодавно закінчив медінститут.— Персонал у нас молодий, нікого з стариків не лишилось.
— І ви нічого про Колядка не чули?
— Щось чув, але, признатись, не дуже цікавився. Без того е про що думати. Як же вам, колего, допомогти? — Помовчав, морщачи лоба, потім, наче зі мною радячись, сказав: — Хіба що в тьоті Люби спитати?
— А хто така тьотя Люба?
— Няня. Ще з війни працює. От тільки не знаю, чергує вона зараз чи ні. Зачекайте, довідаюсь.
Вийшов. Незабаром вернувся.
— Вважайте, колего, що вам повезло: зараз зайде.
Ввійшла тьотя Люба, жінка похилого віку. Стала біля
дверей, нізащо не хотіла сідати в крісло.
— Мені й тут добре.
— Ви знали Колядка? Головного лікаря, що працював під час окупації?
— Андроника Федотовича? — В старої була, мабуть, пам’ять — дай боже! — Аякжечки, знала. Вони мене и на роботу приймали.
— І довго ви з ним працювали?
— Та всього місяць, якщо не менше. Я прийшла, а вони невдовзі й пішли.
"Бачите, як вам не повезло!"—із співчуттям подивився головний лікар на мене.
Тоді я, вже мало надіючись, спитав тьотю Любу, чи
не знає вона когось із старожилів лікарні. Хто працював разом із Колядком, а тепер, може, на пенсії.
— А чому ж не знати! — відповіла жваво.— Ніна Антонівна з ними разом була. Вона недалечко звідси й живе.
— Хто така Ніна Антонівна?
— Медсестра. Ніна Антонівна.
Так я втрапив до Ніни Антонівни.
Жила вона в триповерховому комунальному будинку на першому поверсі в однокімнатній квартирі. Вікном на забруковану вулицю, по якій, поки я в неї сидів, з гуркотом проїжджали вантажні машини. Перед будинком росли убогі берізки: листя на них було не зелене, а сіре. Здавалося, берізкам оцим бозна-скільки й років, що їм так і не судилось вирости вищими на оцій утоптаній нещадно землі.
В бідненько обставленій кімнаті було охайно, скрізь, де тільки можна, лежали мережані серветки. На підвіконні, на ліжку, на невеликому столику, навіть на сидіннях стільців. Я чомусь подумав, що тут не часто бувають гості.
Ніна Антонівна зустріла мене не дуже привітно. Прочинила двері, підозріло спитала:
— Вам кого?
— Пробачте, ви Ніна Антонівна?
— Ну, я.
— В мене до вас справа. Можна зайти?