Далеко перед війною виступав із Ганною, яку чоловік пускав часом до мистецтва, і вперше Іван відчув до неї щось більше, ніж до товаришки по сцені. Він там грав стару бабу, що не злазила з печі, подаючи звідти репліки, і хлопчаки, які звичаєм дивилися виставу, зіпершися ліктями на сцену, голосно інформували один одного, аж це чули артисти й глядачі: "Ото на печі не баба лежить, а тракторист із МТС!.." — "Та бре!" — "У нього під спідницею штани вдягнуті!"
Іван-баба в останній дії зліз із печі, щоб пожалувати невістку, яку грала Ганна, обняв її, та припала до свекрухи в екстазі творення правдивого образу, і Йван не міг розтулити обіймів, навіть коли через сцену пройшов режисер, тягнучи за собою завісу. "Пустіть,—сказала Ганна,— вже п'єса скінчилася, у вас руки, як обценьки!"
Дарина реготала, уявляючи собі ситуацію, Іван поглядав у вікно й раптом бачив, що прогайнував цілий день на розмову, а Ганна так і не прийшла. "А ви їй скажіть самі,— радила Дарина,— раз ви на сцені не боязкий, то вам це раз плюнути!.." Іван сумно переконував Дарину, що перед Ганною він не наважується розтулити рота, мала Галя сиділа в нього на коліні, Дарина безтурботно голосно сміялася, бо Йван мав талант до комічного, сам цього не усвідомлюючи.
Зрештою Дарина випроваджувала Йвана Середу до його справи, на вулиці вже темніло, і Середі треба було бігти до електрогосподарству, щоб дати струм по хатах без запізнення. Василь Іванович вів по вулиці Павлова й саме казав: "Так уже ми й знаємо — коли довго немає світла, треба посилати майстра до моєї хати!" Але за цими словами спалахнуло вздовж вулиці електричне світло, бризнуло з усіх хат крізь вікна на вулицю, заіскрилося на снігу,— "не велика штука,— озвався Павлов,— півсотні лампочок, а як воно на душі легшає!.."
Павлов цікавився Веселою Кам'янкою, бо хотів виховати взірцеве співдружжя людей, захоплених організацією праці й життя в колгоспі. Він іноді говорив своїй дружині, з думкою якої особливо рахувався, про полковника та його людей, яким допомагав, а дружина, що була тверезішою од чоловіка, зауважувала: "Ну, доки ти будеш такий мрійник,— бачиш те, чого там ще немає!" — "Але що неодмінно буде!" — відгукувався Павлов, йому подобалося, що його називали мрійником.
Село світилося не так уже й феєрично, та Павлову здавалося, що десь із-за гори мусить бути видко й заграву над цим місцем. "Коли запалили електрику,— казав полковник,— село мені скидається на якусь новобудову, будівництво заводу, чи що!" — "Ну, ти — відомий мрійник,— посміхався Павлов,— треба реально дивитися на цей світ!"
Ферму мусили обкладати з північного боку шаром соломи, щоб не видував вітер тепла од скотини,— а колись же стане мурована ферма, де електричне опалення буде, тепла вода, вентиляція! Хата-лабораторія ще тулиться в землянці, а для неї згодом буде .наукове приміщення з оранжереєю, зимовим садом і штучним сонячним світлом. Думка сягає до артезіанів, які зрошуватимуть землю в міру потреби, та сьогодні ще треба снігозатримання — розставляти по БОЛЮ очерет чи хмиз, стягати на купи сніг, возити з річки кригу й розкладати в шаховім порядку по полю. Незабаром буде й новий реманент, а доки що — нумо справляти сівалки й плуги, косарки й жатки, трактори й віялки. "Чи стане місця для всіх людей, що схочуть прийти сьогодні увечері?1— запитав Павлов.— Ваш палац культури доки що більше скидається на курник!" — "І я наказав витесати гарні рамці для проекту палацу й повісити коло дверей на видному, щоб знали, до якого життя йдемо..."
По дорозі вирішили одвідати Сафата Мицька, який, ставши колгоспником, узявся за зиму поробити геть усю теслярську роботу. Він влаштував майстерню у себе ж у коморі, був одягнений у валянці й гуцульський киптар, коло нього на сухих дошках сиділа донька Броня з подружкою Прісею Вовченко, читали при яскравому світлі електричної лампи листа, якого написав Прісі Свиридон із санаторію.
Сафат відіклав рубанка й поздоровкався до гостей. "Сидіть, сидіть, дівчата,— сказав Василь Іванович Прісі й Броні,— ну, що пише Улас із суворовського училища?" Пріся зашарілася аж надто, як на свої дванадцять літ, а Броня взялася відстоювати Прісю, що ніяких листів не одержує, ,а всі питають про листи. "Ну, гаразд,— мовив, сідаючи коло дівчаток, полковник,— обіцяю вам, що випишу його на місяць додому..."
Павлов узяв рубанка, глянув одним примруженим оком на жало, наскільки воно виходило назовні, підстукав молоточком і став до верстата. Він стругав легко, вправно й рівномірно, наче це була його любима робота, аж Сафа-тові приємно стало дивитися, як на цій Радянщині люди люблять і знають труд. "Будь ласка, сідайте одпочиньте,— запрошував Павлов,— як приростається до матерньої землі?" Сафат оглянувся по майстерні, наче шукаючи того, хто міг би одповісти.
Майстерня була така ж, як і на Холмщині, але працювалося в ній інакше, Сафат постеріг за собою дивну зміну— часом його брало на спів, аж дружина підходила обережно до дверей комори, хвилину наслухала, хрестилася вдячно й відходила геть. Правда, йому не поталанило, що вимерли старші діти, але тут він бачить, що хай і сам робитиме, а заробить на всіх. Сафат оглядав теслярню, ось складено його продукцію. Накрає ото дощок, наріже брусків, виструже, замки повипилює, надбає, так би мовити, деталей на десяток парт до школи, тоді зварить клею, покличе дружину на поміч,— і дивись, мов фукне тими десятьма шкільними меблями. "А як наробите всього,— запитав Павлов,— куди тоді душу вкладатимете?" — "Стане тепер на мій вік роботи, товаришу секретар!"
Павлов стругав дошку, перевертав ЇЇ на ребро, на зворотний бік, говорив Сафатові, що сила колгоспна саме в тому й полягає, що кожне добре діло одразу розмножується, передається до рук тисяч людей, які його вдосконалюють, застосовують не на одному гектарі, а на тисячах гектарів, перевіряють в рухові. Що з того, що одна бригада, колгосп здобуде рекордний урожай, виборе багатий трудодень, коли цей досвід не підхоплять колгоспи району, області або й кількох областей? Рекорд повисне в повітрі, бо ніякого впливу на загальне господарство не матиме. А партія вчить, що тільки те важливе, котре одразу йде вшир і вглиб, до чого беруться мільйони рук, що підхоплює народ, помножуючи успіхи й виводя:чи справу на рівень державної. "Ось я розповім Сафату Йвановичу приклад",— сказав полковник до Павлова. "Воно й так зрозуміло",— образився Сафат, якому здалося, що йому розжовують і до рота кладуть.