Нову хату обживали гуртом, і малеча перетягала щодня свої стружки, сіно й ряденця до іншої кімнати, щоб уповні відчути розкіш казкового дому. Мати навіть нё сварилася й не забороняла: їй самій нетерпеливилося перебратися на нове: Юхиминка одразу заявила претензію на окрему кімнату,— мовляв, досить їй кублитися разом із немовлятами, до неї люди можуть прийти, і взагалі. Баба Гапка бурчала, що фанаберій на тих тракторних курсах заводять чимало, проте самій їй було приємно, що онука така вимоглива. "Мамо,— сказав Микитка, переборюючи свою солдатську суворість через Юхиминку, з якою мав особисті рахунки,— Юхиминці баба Гапка й удруге насипала узвару, а нам ні. Нехай їй Юрко канахвети носить!.."
Під цю хвилину зайшли Павлов і Василь Іванович, і Микитка не встиг усього доповісти матері. Гості привіталися, Юхимина-старша запросила до столу. "Не дуже в них ця зима з хлібом",— озвався до полковника Павлов, оглядаючи дітей. Баба Гапка засоромилася й почала запевняти, що в печі ще є перепічки. "Нічого, мамо,— сказала до свекрухи господарка хати,— хіба наше безхліб'я од ледарства? Спасибі кажіть, що хоч таке маємо, бо фашисти занапащали зеМлю не на один рік. Державу свою ми відстояли, а Ігепер під нею оживемо, дайте тільки тракторів наробити!"
Павлов засміявся й одповів Юхимині-старшій, що має цілковиту рацію, саме так і стоїть питання. Після цього він дістав із портфеля газету і, сказавши,.щоб усі встали, прочитав уголос Указ Президії Верховної Ради про те, що Зай-ченко Юхимині Юхимівні надано звання Матері-героїні за народження й-виховання десятьох і більше дітей. Тро$ школярів миттю одвихнулися з кімнат, щоб рознести новину по сусідах. В сінях стояло дві пари повстяників, затяганих гуртом до дірок, з них стирчала на всі боки солома. На третього школяра не вистачило обув'я, і він сунув босі ноги в калоші Павлова, які той необережно скинув, заходячи до хати. Новина поширилася із швидкістю метелиці, але третій школярик при цьому більше вправлявся по снігу босоніж, бо калоші злітали з нього на кожному кроці.
Доки. Павлов з полковником з'ясували героїні, скільки вона діставатиме підтримки від держави,— калоші вже стояли на місці, але які вони були нещасні, повні снігу! "Шибок привеземо ще на одну кімнату,— казав на прощання Павлов,— дефіцитний товар, нічого не поробиш!" — "Спасибі вам",— одповіла Юхимина. "Увечері приходьте на збори",— запросив полковник. "Спасибі вам",— повторила Юхимина. "Дивіться, сіни зачинені, а скільки снігу набилося в калоші",— здивувався Павлов, витрушуючи сніг. "Спасибі вам",— утрете мовила Юхимина, розгубившися вперше на віку.
Дарина, яку всі чомусь почали одразу звати Дариною Кіндратівною, в новій сестриній хаті відчувала себе цілком удома, і здалося, наче повернулася з довгих мандрів на рідну землю. Ганна цілими днями клопоталася громадськими справами — то в сільраді, то в районі, а раз навіть їздила до області витребувати дітям підручники. Дарина взяла під свою руку Галю, яка відразу почула до неї потяг і не завжди хотіла йти назад до Ганни.
Дарина кинулася з невситимою жадобою в турботи про Галю, солодко передчуваючи появу власного клопоту. І Галя попливла на хвилях запаморочливого змагання Дарини й Ганни, яке збоку видавалося смішним, коли не зважити на те, що Дарина саме чекала дитину, а Ганна знайшла, здається, свою долю. Чутки, про які сповістив Дарині чоловік, потверджувалися, і досить було їй побачити після розлуки Ганну, як одлягло від серця. "Я не змінилася?" — питала Дарина, і Василь Іванович мужньо одповідав, що вона розквітає з кожним днем, хоч досить було їй глянути в люстро, як одразу починала плакати: красу її наче хтось рушником зітер, вагітність пожовтила, мов цитрину.
Довелося стати Дарині й Ганні на розмову без сторонніх очей. На цей раз почала Дарина. Ще перед Донбасом її дратувало Ганнине вболівання коло Василя, а тепер усе було позаду, Дарина ставала матір'ю, нехай Ганна як собі знає, так і чинить, ось ліплять же того Йвана Середу, чим поганий муж для Ганни? Мізинечка, відчувши життя в собі, спільне її й Василеве, зовсім забула й степ по дорозі на станцію, де перестріла її сестра, забула й Ганнину тривогу за мізинеччину долю. Людям, може, й незрозуміло, як байдуже Ганна стрічає Середу, а їй ще йти й не знаходити, до кого прирости. "Сетронько, голубонько,— не стрималася Дарина,— яка ж я дурна та нечула! Такий камінь тисне на твоє серце!" Сестри обнялися й плакали, мішаючи сльози докупи, наче наново родичаючись...
Все добре, що добре кінчалося, і Дарина вела безконечні розмови з Іваном Середою, який навідувався до хати частіше, ніж родич. Він сідав, не роздягаючись, із поршнем од тракторного мотора в руках або з бачком, якого ніс лютувати,— й починав говорити. Розмови призначалися длячГан-ни,— оскільки ж вона перебувала в іншому місці, їх мусила слухати Дарина. Не думав же Йван, що хтось годний буде переповісти його теревені Ганні, та, виходячи з хати, був радісний, наче поговорив з нею самою.
За короткий час Дарина знала його життя, як своє власне, і часом казала Ганні, що не може більше мучитися, хай змилується коли не над Іваном, то хоч над нею!
Іван ріс безбатченком і ще хлопцем потрапив з притулку для сиріт до МТС, вчився на тракториста, але змалку його гнітила думка, що мав би стати артистом. На превеликий його жаль, коли траплялися ролі в драмгуртку, то йому обов'язково пропонували грати старих бабів чи в'їдливих молодиць, наче й справді його талант потребував спідниці. Всім подобалося, як він грав,— "просто ж кишки болять із того Йвана",— казали глядачі, а йому сумно було, що має тільки смішити в той час, як душа прагнула величі й трагедії. Проте коли він заїкнувся про "Розбійників" Шілле-ра 56, його зняли на глум, і більше до цієї теми не вертався, грав, що давали, а не давали, то й так миналося.