Мир (Жива вода)

Сторінка 60 з 68

Яновський Юрій

Горпина поважно вклонилася, медалі гойдалися на її блузці — партизанська та "За доблестный труд". Чорнявий ставний Давид-партизаи рвучко скочив із місця й почав швидко говорити, тримаючи високо в руці ріг, повний червоного вина. Він виголошував тост на честь Горпини, це можна було зрозуміти з часто повторюваного її імені, але це був довгий тост, що скидався на поему, виголошену добірною грузинською мовою. Давид говорив взагалі про українську жінку, яку добре взнав під час партизанського життя, його, пораненого, врятувала колгоспниця, загоїла рани, ризикуючи життям дітей, перепровадила до партизанського загону. Там воювали й жінки, дівчата — такі, як Горпина, і такі, як та, що лягла сьогодні в їхню грузинську землю. Давид сказав наприкінці, що він не має сумнівів, що й грузинська жінка не підкорилася б фашистові, як це робили російські, білоруські й українські жінки, котрі допомогли Вимітати гітлерівську чуму, щоб не перехлюпнула до нас через гори,— слава їм, амханагебо!

Старий Міхако привітав гостей і висловив сум із того приводу, що їхній приїзд збігся з Дорчиною смертю. Але він певний, що народна мудрість скрізь однакова — в степах і серед гір: мертвим друзям шана, а живим — думати про живе. Він пам'ятає українські степи, де йому було незвично, наче плив по морю й не бачив берега. А їм, степовикам, гірська природа тривожна, незнайома для душі. Проте очі горян і степовиків—рідні очі рідних людей, яким Ленін показав єдиний колгоспний шлях до щастя. Дружать народи, дружать заводи й дружать землі, а їм як не дружити — колгоспові з колгоспом, бригаді з бригадою, ланці з ланкою, людині з людиною?!

Міхако повідомив, що листа від правління веселокам'ян-ського колгоспу вони прочитали і вважають, що слід пишатися з досягкутого, особливо коли зважити на посуху, відсутність тягла й інші повоєнні умови. Проте на той рік нехай тримаються, бо знову зайде між ними змагання, і хто перший дістане запрошення до Москви на сільгоспвиставку, той і переможе. "Я підношу цей ріг, повний щирого кахетинського вина, за ту руку, що посіяла між нами згоду, за ту згоду, що породила нашу дружбу, за ту дружбу, що створила непереможну Радянську владу!" — "Ваша!"— загукали всі присутні.

І тут Павлові Гейбові вперше увійшла в душу Дорчина смерть, лягла, немов крижина, забиваючи подих і морозячи кров. Може, й не він ото йшов за труною, ховав дівчину в кам'януватій могилі, дивився й нічого не бачив, слухав !і нічого не чув? Наче вперше він збагнув, що немає Дорки йавіки. Як він міг не поїхати до неї з Горпиною? Горе раптом дійшло до його свідомості серед живих справ, веселих гостей, коханих друзів. Хто це сипнув йому межи очі жменю піску? Сльози ринули по щоках, важкі чоловічі сльози, наче Павлові хто одбатував добрий кусень серця...

Слава! (груз.) — Ред.

ХLIII

До нової хати Зайченки взяли стола старого, бо справа не В столі, а в тому, що на столі. Заразом святкувалися входини, ще й якась там кутя, про яку діти мріяли з осені, збираючи по чужих городах мак і зсипаючи бабі в ринку. Баба Гапка зварила з сушні узвар, а з жмені пшениці — кутю, поставила все на покуті на купку сіна під портретом маршала Ворошилова в смушевій шапці. Ікон у Зайченків не водилося, з богом вони мали віддалені стосунки, ніхто не ставив дітей навколішки молитися, але тільки-но котре з менших казало про богів щось неґречне, як одразу ж діставало по губах од баби чи матері. Нехай собі бог зостається богом, коли він є, а коли, вибачте, немає, то нічого по-дурному варнякати.

Діти розпитували бабу, який її бог, але завбачливо трималися од баби на відстань бабиної руки, що могла, як обценьками, покрутити вухо. "Із бородою він чи з крилами?— допитувалися онуки.— І скільки йому записується трудоднів на небі?" Бувало, що баба й не гнівалася на такі запитання, хоч і зверталася часом по божу ласку, поштовхувана застарілою звичкою, а не твердим переконанням. "Дурненькі ви,— казала баба,— гріх і без бога живе, а добре діло робіть по-божому, тоді вам байдуже буде, чи є бог, чи немає його, милосердного".

Власне кажучи, узваром та жменею пшениці з маком їжа на столі й вичерпувалася. Лежало на чистому рушнику кілька перепічок і картопляників — по числу їдців. Стара Юхимина тримала на руках найменшенького, яке, плямкаючи, пило мамине молоко. Із старших дітей — сиділа жвава Юхимииа-молодша, Микитка в Уласовій сорочці, котрого полковник відпустив на родинне свято,— решта за столом були малі школярики й підшколярики, здатні на велику шкоду, великий апетит та великий"галаа

Урочисто баба оглянула порожній стіл і, заступаючи на цей раз батька, запитала: "Діти, а чи бачите ви мене з-за пирогів?" — "Ні, бабо, не бачимо!" — заговорила навчена малеча. "Ну, дай боже, щоб і на той рік не побачили!" — "У нас на тракторних курсах..." — почала Юхимина. "Помовч із своїми курсами",— перебила мати. "Бачите, діти,— казала мати далі добрим і лагідним голосом,— на той рік подбаємо в колгоспі, одразу всіх дірок не заткнеш, і земля одвикла од хазяйської руки, сьогодні нема, а тоді будуть справжні пироги..." Вона почала міркувати вголос, скільки трудоднів стала їм нова хата, тобто—скільки мусять за неї одробити. трудоднів, і прийшла до висновку, що за рік можна геть розквитатися. Чого ж іще кращого — хата, як належить бути, і малі Зайченки приставали до цієї ж думки.

Скільки вже ото вони пополазили коло будівельників, аж бригадир Шевченко не раз божився, сидячи на хаті, що відстебне свою дерев'яну ногу і вб'є з божою допомогою хоч одного луципера. Як вони гасали скрізь, заглядаючи хазяйським оком до кожної щілини, обмацуючи кожну стружку, і бідні теслярі, тешучи сволоки, мусили пильнувати й оглядатися, щоб котресь із малечі не підлізло під сокиру. Коли напнуто було дах і поставлено на місце вікна без шибок, дітлахи вже нізащо не хотіли вертатися й на одну ніч до землянки. Три кімнати й кухня — це було щось вище од людського розуміння, сама баба Гапка зайшла, наче до церкви, а що вже казати про дітей!