Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак

Сторінка 8 з 39

Джеймс Крюс

Тим часом знявся вітер, сипонув сніг. Що вище забирався Максик, то дужче шаленіли вітер та сніговиця. Раз у раз йому доводилось лапкою змітати сніжинки з очей, і взагалі в холоді та вогкості було дуже неприємно.

Врешті байбачок добіг до рідної полонини, але завірюха вже була така, що він не бачив нічого за два кроки від себе.

"Може, зима й гарна, — міркував він, — але в норі все-таки затишніше. Якби ж то я знав, де вхід до моєї давньої оселі!" І враз Максик почув із якоїсь дірки в землі далеке хропіння.

"Гм… — подумав він. — Здається, тут спить байбачок! — І трохи заліз у ту дірку. Там йому дещо здалося знайомим, і він гукнув: — Агов, агов, хто тут живе?"

Хропіння стихло, і голос, теж ніби знайомий Максикові, сердито озвався:

"Хто там? Хто це перебиває мій зимовий сон?"

"Я, байбачок Максик! — відповів наш утікач. — Я шукаю зимового нічлігу!"

"Хто, хто? — гукнуло з глибини нори. — Максик? Не може того бути! Мого брата Максика впіймали люди, і він сидить десь у клітці".

"Та ні ж бо! Я тут! — закричав на все горло Максик. Бо він раптом здогадався, що потрапив у свою давню оселю. Він ще прислухався, що чути з глибини, й гукнув: — Здоров був, брате Мукі!"

Потім байбаки обнялись по-байбачому передніми лапками й відсвяткували свою зустріч. Аж до пізньої ночі обидва сиділи, гомоніли, розповідали. Максик розказав братові про всі свої пригоди, а під кінець сказав:

"Ти знаєш, братику Мукі, можна дізнатись багато, коли не спати взимку. Але в цю пору в норі все-таки затишніше!"

За десять хвилин обидва вже лежали в глибокому сні й хропли ніби навзаводи. І так вони хропли до березня чи квітня, сплячи так міцно, як уміють тільки байбаки.

Прадідусь аж зітхнув із полегкістю, коли докінчив оповідку.

— Коли в мене такий настрій, я мушу зразу розповідати або віршувати, — сказав він. — А то голова заболить або нежить почнеться.

— Прадідусю, — сказав я, — коли ти розповідав, кілька разів хтось наче пробував відчинити двері. За ними хтось стояв?

— Ет, Хлопчак, дурниця. То вітер. Хто б там стояв за тими дверми? В домі нема нікого, крім горішньої бабусі. А вона оповідками не цікавиться.

— А й правда! — погодився я. Але в ту ж мить побачив, як тінь, що падала на шибку в дверях, зникла. А за хвилину бабуся гукнула зі сходів:

— Де ви там? Доки я вас чекатиму зі сніданком!

Тоді в мене майнув здогад. Але я нічого не сказав, а лишив свою підозру в думці.

Поки я вмивався та вдягався, ми з прадідусем розмовляли про байбачка Максика.

— З цієї оповідки ти можеш зрозуміти, — сказав прадідусь, — що з таких слів, як "сніг", чи "лід", чи "лісник" мало пуття, коли не знаєш того, що цими словами називається. Це достоту так, ніби мати смичок, але не мати скрипки.

— Прадідусю, — спитав я, — адже й у твоєму вірші про тарганячу газету є отаке не зовсім зрозуміле слово?

— Ні, Хлопчак, таргани в моєму вірші просто вихваляються словом, якого зовсім не розуміють, та ще й перекрутили його. Ось послухай цього вірша ще раз.

І прадідусь почав:

Глофпофтамп!

Усім відоме те, що бджоли,

Здається, хтозна вже відколи

Свою газету видають.

А те, що таргани кухонні —

Газети власники законні,

Не всім відоме ще, мабуть.

Слово день у день

В ній одне лишень:

"Глофпофтамп!"

Хоч серед тарганів шкодливих

Чимало хлопців є кмітливих,

Учених в мові не одній, —

Створіння мудрі, що й казати, —

Але читати і писати

Вони не вміють, хоч убий.

Пишуть, та дарма,

Глузду в тім нема:

"Глофпофтамп!"

Надумавшись, ці хлопці гарні

Прийшли якось-то до друкарні

І так сказали друкарям:

"Газету надрукуйте, люди,

Для тарганів, а що в ній буде —

То вже дарма, байдуже нам".

От друкар узяв,

Та й надрукував:

"Глофпофтамп!"

Тепер вони газету мають,

Та тільки грамоти не знають —

Ніхто, хоч би тобі один.

Все ж окулярів накупили

І ну читать її щосили,

Щодня по декілька годин.

Та одне лиш там

Видно й вам, і нам:

"Глофпофтамп!"

Як бджоли й комарі побачать

Оту газету тарганячу,

Від сміху падають вони.

В ній змісту жодного не видно,

Але поважно і солідно

Її читають таргани.

Подив у очах,

Захват у голосах:

"Глофпофтамп!"

— Кумедні ці таргани, — сказав я. — А що воно може означати, прадідусю, оте "глофпофтамп"?

— Мабуть, "головпоштамт". Але сам розумієш — таргани навряд чи можуть уявити собі головний поштамт. Речі, про які говориш, треба спершу побачити. А то слова будуть такі порожні й кумедні, як твої штани й сорочка на стільці.

— То виходить, слова — це одежа, в яку одягають увесь світ?

— Атож, приблизно так воно й є. Без мови світ був би голий, як ти оце тепер. А завдяки мові він стає пристойний і чепурний, як ти завдяки одежі.

— Панове, чи. довго ще мені чекати? — гукнула знизу бабуся. — Какао прохолоне!

Я хутенько одягся, і ми пішли до кухні. На сніданок були молочні булочки з какао — моя улюблена страва вранці.

Ми знов завели розмову про абеткові вірші. Горішня бабуся мовчала й удавала, ніби вони її зовсім не цікавлять. Але раптом сказала:

— Носитеся зі своїми абетковими віршами! Велике діло. Якби я схотіла, то й сама могла б їх складати. Я просто не хочу. Не маю часу на такі дурниці. Життя для цього надто важке, та ще коли маєш моторного катера!

"Ой-ой-ой! — подумав я. — Зараз почне бідкатись!"

Але вона не бідкалась. Навпаки, сказала:

— Коли хочете придумати щось справді складне, то звіршуйте такого вірша, щоб у ньому кожне слово починалося з іншої літери та ще й за абеткою.

— Ого! — вигукнув я. — Цього ніхто в світі не зуміє. Занадто важко.

— Так, — підтвердив прадідусь. — Занадто важко.

Тоді горішня бабуся покепкувала з нас: мовляв, на щось справді путяще ми нездатні.

Ці слова тяжко вразили нашу віршувальницьку честь. Але ми нічого не відповіли, а подались до рибальської комори. Там прадідусь сів між вершами й заходився вирізати поплавці для Крішона Кульги. За роботою він супився й випинав нижню губу. Але чомусь не починав нової оповідки. Тільки сказав:

— А думка горішньої бабусі зовсім непогана. Але такого вірша скласти важко, ох як важко!

— Авжеж, — погодився я. — Дуже важко. Цього ніхто не зуміє!

Прадідусь кивнув головою і знову випнув нижню губу.

— Прадідусю, — тихо спитав я, — можна мені піти нагору, трохи погратися дзиґами?