Тим часом знявся вітер, сипонув сніг. Що вище забирався Максик, то дужче шаленіли вітер та сніговиця. Раз у раз йому доводилось лапкою змітати сніжинки з очей, і взагалі в холоді та вогкості було дуже неприємно.
Врешті байбачок добіг до рідної полонини, але завірюха вже була така, що він не бачив нічого за два кроки від себе.
"Може, зима й гарна, — міркував він, — але в норі все-таки затишніше. Якби ж то я знав, де вхід до моєї давньої оселі!" І враз Максик почув із якоїсь дірки в землі далеке хропіння.
"Гм… — подумав він. — Здається, тут спить байбачок! — І трохи заліз у ту дірку. Там йому дещо здалося знайомим, і він гукнув: — Агов, агов, хто тут живе?"
Хропіння стихло, і голос, теж ніби знайомий Максикові, сердито озвався:
"Хто там? Хто це перебиває мій зимовий сон?"
"Я, байбачок Максик! — відповів наш утікач. — Я шукаю зимового нічлігу!"
"Хто, хто? — гукнуло з глибини нори. — Максик? Не може того бути! Мого брата Максика впіймали люди, і він сидить десь у клітці".
"Та ні ж бо! Я тут! — закричав на все горло Максик. Бо він раптом здогадався, що потрапив у свою давню оселю. Він ще прислухався, що чути з глибини, й гукнув: — Здоров був, брате Мукі!"
Потім байбаки обнялись по-байбачому передніми лапками й відсвяткували свою зустріч. Аж до пізньої ночі обидва сиділи, гомоніли, розповідали. Максик розказав братові про всі свої пригоди, а під кінець сказав:
"Ти знаєш, братику Мукі, можна дізнатись багато, коли не спати взимку. Але в цю пору в норі все-таки затишніше!"
За десять хвилин обидва вже лежали в глибокому сні й хропли ніби навзаводи. І так вони хропли до березня чи квітня, сплячи так міцно, як уміють тільки байбаки.
Прадідусь аж зітхнув із полегкістю, коли докінчив оповідку.
— Коли в мене такий настрій, я мушу зразу розповідати або віршувати, — сказав він. — А то голова заболить або нежить почнеться.
— Прадідусю, — сказав я, — коли ти розповідав, кілька разів хтось наче пробував відчинити двері. За ними хтось стояв?
— Ет, Хлопчак, дурниця. То вітер. Хто б там стояв за тими дверми? В домі нема нікого, крім горішньої бабусі. А вона оповідками не цікавиться.
— А й правда! — погодився я. Але в ту ж мить побачив, як тінь, що падала на шибку в дверях, зникла. А за хвилину бабуся гукнула зі сходів:
— Де ви там? Доки я вас чекатиму зі сніданком!
Тоді в мене майнув здогад. Але я нічого не сказав, а лишив свою підозру в думці.
Поки я вмивався та вдягався, ми з прадідусем розмовляли про байбачка Максика.
— З цієї оповідки ти можеш зрозуміти, — сказав прадідусь, — що з таких слів, як "сніг", чи "лід", чи "лісник" мало пуття, коли не знаєш того, що цими словами називається. Це достоту так, ніби мати смичок, але не мати скрипки.
— Прадідусю, — спитав я, — адже й у твоєму вірші про тарганячу газету є отаке не зовсім зрозуміле слово?
— Ні, Хлопчак, таргани в моєму вірші просто вихваляються словом, якого зовсім не розуміють, та ще й перекрутили його. Ось послухай цього вірша ще раз.
І прадідусь почав:
Глофпофтамп!
Усім відоме те, що бджоли,
Здається, хтозна вже відколи
Свою газету видають.
А те, що таргани кухонні —
Газети власники законні,
Не всім відоме ще, мабуть.
Слово день у день
В ній одне лишень:
"Глофпофтамп!"
Хоч серед тарганів шкодливих
Чимало хлопців є кмітливих,
Учених в мові не одній, —
Створіння мудрі, що й казати, —
Але читати і писати
Вони не вміють, хоч убий.
Пишуть, та дарма,
Глузду в тім нема:
"Глофпофтамп!"
Надумавшись, ці хлопці гарні
Прийшли якось-то до друкарні
І так сказали друкарям:
"Газету надрукуйте, люди,
Для тарганів, а що в ній буде —
То вже дарма, байдуже нам".
От друкар узяв,
Та й надрукував:
"Глофпофтамп!"
Тепер вони газету мають,
Та тільки грамоти не знають —
Ніхто, хоч би тобі один.
Все ж окулярів накупили
І ну читать її щосили,
Щодня по декілька годин.
Та одне лиш там
Видно й вам, і нам:
"Глофпофтамп!"
Як бджоли й комарі побачать
Оту газету тарганячу,
Від сміху падають вони.
В ній змісту жодного не видно,
Але поважно і солідно
Її читають таргани.
Подив у очах,
Захват у голосах:
"Глофпофтамп!"
— Кумедні ці таргани, — сказав я. — А що воно може означати, прадідусю, оте "глофпофтамп"?
— Мабуть, "головпоштамт". Але сам розумієш — таргани навряд чи можуть уявити собі головний поштамт. Речі, про які говориш, треба спершу побачити. А то слова будуть такі порожні й кумедні, як твої штани й сорочка на стільці.
— То виходить, слова — це одежа, в яку одягають увесь світ?
— Атож, приблизно так воно й є. Без мови світ був би голий, як ти оце тепер. А завдяки мові він стає пристойний і чепурний, як ти завдяки одежі.
— Панове, чи. довго ще мені чекати? — гукнула знизу бабуся. — Какао прохолоне!
Я хутенько одягся, і ми пішли до кухні. На сніданок були молочні булочки з какао — моя улюблена страва вранці.
Ми знов завели розмову про абеткові вірші. Горішня бабуся мовчала й удавала, ніби вони її зовсім не цікавлять. Але раптом сказала:
— Носитеся зі своїми абетковими віршами! Велике діло. Якби я схотіла, то й сама могла б їх складати. Я просто не хочу. Не маю часу на такі дурниці. Життя для цього надто важке, та ще коли маєш моторного катера!
"Ой-ой-ой! — подумав я. — Зараз почне бідкатись!"
Але вона не бідкалась. Навпаки, сказала:
— Коли хочете придумати щось справді складне, то звіршуйте такого вірша, щоб у ньому кожне слово починалося з іншої літери та ще й за абеткою.
— Ого! — вигукнув я. — Цього ніхто в світі не зуміє. Занадто важко.
— Так, — підтвердив прадідусь. — Занадто важко.
Тоді горішня бабуся покепкувала з нас: мовляв, на щось справді путяще ми нездатні.
Ці слова тяжко вразили нашу віршувальницьку честь. Але ми нічого не відповіли, а подались до рибальської комори. Там прадідусь сів між вершами й заходився вирізати поплавці для Крішона Кульги. За роботою він супився й випинав нижню губу. Але чомусь не починав нової оповідки. Тільки сказав:
— А думка горішньої бабусі зовсім непогана. Але такого вірша скласти важко, ох як важко!
— Авжеж, — погодився я. — Дуже важко. Цього ніхто не зуміє!
Прадідусь кивнув головою і знову випнув нижню губу.
— Прадідусю, — тихо спитав я, — можна мені піти нагору, трохи погратися дзиґами?