Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак

Сторінка 9 з 39

Джеймс Крюс

Прадідусь кивнув головою і примружив очі. Я тихенько вийшов і піднявся нагору, до Шкіряної Лізбет. Сьогодні я зовсім не боявся її. Я був надто заклопотаний. Бо в голові у мене вже накльовувався такий вірш, де кожне слово починається з іншої літери в абетковому порядку. Я тільки хотів заримувати його, а потім здивувати прадідуся.

Я взяв чисту соснову дошку та теслярського олівця й зразу почав з великим запалом віршувати. Я хотів показати горішній бабусі, на що здатен.

Я списав усю абетку згори донизу на дошці й до кожної літери почав дописувати слово. Врешті, поморочившись довгенько, я таки справді склав вірша. Тоді я на радощах обняв Шкіряну Лізбет, пустив дошку повзком по драбині й швидко спустився вслід за нею.

— Прадідусю, прадідусю! — гукнув я. — Подумайте лишень: вийшло! Я склав абеткового вірша, такого, як хоче бабуся!

— А ти складав від А до Я? — спитав прадідусь.

— Аякже! Від А до Я.

— Гм, — гмукнув прадідусь. — Дивне діло! — Потім примружив очі, пильно глянув на мене й спитав: — А як ти гадаєш, навпаки — від Я до А — теж можна скласти?

— Ні, нізащо в світі! Це неможлива річ!

— Гм! — знову гмукнув прадідусь. — А як по-твоєму, що звіршував я на оцій дошці?

— Не знаю, прадідусю!

Але враз у мене виринув здогад. Я спитав:

— Невже від Я до А?

— Так, так! — гукнув прадідусь і забігав по вершівні. — Я склав вірша від Я до А. Кожне слово починається з іншої літери в абетковому порядку.

— Ого, прадідусю, які ми молодці!

— Так, я й сам би не повірив! Але давай уже читати. Починай ти!

Прадідусь із поважним обличчям зіперся на одвірок, а я взяв дошку й гордо прочитав труднющого вірша. Він був такий:

Абетка звірів

Андреас

Бачив

Влітку

Гори,

Д

Е

Є

Жуки,

Зайці,

І

Їжаки,

Й

Кроти,

Лисиці,

Мишок

Нори.

Одна

Презлюща

Рись

Сичала,

Тихенько

Ухкала,

Фирчала:

"Х-хто х-ходить?

Це х-хода

Ч-чия?

Ш-ша!

Ща!

Ю!

Я!

— А щоб було видно, що це справжній вірш, я перепишу його у вісім рядків:

Андреас бачив влітку гори,

Де є жуки,

Зайці, і їжаки,

Й кроти, лисиці, мишок нори.

Одна презлюща рись сичала,

Тихенько ухкала, фирчала:

"Х-то х-ходить? Це х-хода ч-чия?

"Ш-ша! Ща! Ю! Я!"

Прадідусь сказав:

— А бодай тобі, та й гарно ж ти звіршував! Ото бабуся подивується! А тепер послухай мого вірша.

І почав:

Морська яхта

Яхта

Юргенса

Щодня,

Швидкохідна,

Чепурна,

Цілу

Хвилю —

Ф

Утів

Триста —

Стрімко

Розтина,

Пружисто.

Обвозила

Нас

Морями:

Лондон,

Кадіс,

Йокогама…

Їй

Іще іти й іти —

Зостається

Ж не

Єдине:

Едінбург,

Дубровник,

Гавр,

Варна,

Балтімор,

Афіни.

Цього прадідусевого вірша я також напишу ще раз у вісім рядків:

Морська яхта

Яхта Юргенса щодня,

Швидкохідна, чепурна,

Цілу хвилю — футів триста

Стрімко розтина, пружисто.

Обвозила нас морями:

Лондон, Кадіс, Йокогама,

Їй іще іти й іти —

Зостається ж не єдине:

Едінбург, Дубровник, Гавр,

Варна, Балтімор, Афіни.

— Прадідусю! — сказав я. — Ох і гарно ж у вас вийшло!

— Як вийшло, так вийшло, — відповів прадідусь. — Але ходімо вже до бабусі. Пора обідати!

Ми понадягали шапки, взяли дошки під пахви й через вулицю, де того дня гуляв дужий вітер, рушили додому. Горішня бабуся ще куховарила, коли ми ввійшли до кухні. Вона мовила:

— Гайда звідси! Тут вам нема чого робити.

— Що ви, бабусю! — гукнув я. — Ми склали два чудові вірші!

— То поставте дошки тут. Я подивлюсь. А вас щоб тут не було! Обідатимемо у вітальні.

Прадідусь і я знизали плечима, вийшли до вітальні й почали гортати "Моряцькі щорічники". Але я не втерпів і вибіг ще раз до кухні.

Горішня бабуся сиділа там за столом і писала.

— Ви віршуєте? — спитав я.

— Ет, вигадаєш! — спалахнула вона. — Звідки в мене час на віршування? Я записую кулінарного рецепта!

— А ви вже прочитали наші вірші, бабусю?

— Так, — відповіла вона, — глянула одним оком. Непогано! Я б не повірила, що таке можна зробити. Та коли не мусиш дбати про чоловіків і про моторний катер, то є час на такі речі. А я, бідолашна жінка, мушу день і ніч надсаджуватись, і варити, і латати, і прати…

— І записувати кулінарні рецепти, — докинув я.

— Аякже, — підхопила бабуся, — І записувати кулінарні рецепти теж доводиться.

Але вона мовила це трохи збентежено, і я здогадувався чому. Та не сказав нічого, а слухняно поніс миску з картоплею в лушпайках до вітальні.

Потім ми пообідали.

Після обіду прадідусь ліг поспати. В такому віці складний вірш, мабуть, утомив його. А я скористався цією нагодою, щоб провідати своїх хворих сестричок Аннекен і Йоганнекен.

Зайти до них я не міг, бо кір — хвороба заразна. Тому я засвистів на вулиці, а вони підбігли до вікна й хихотіли там та кривлялись, як звичайно роблять маленькі дівчатка. Дивилися собі на кінчик носа, щоб очі сходились докупи, або начісували волосся на обличчя, або випинали губи дудочкою.

З півгодини я витримував усе це й дивився з вулиці на них. Та коли нагодився Джонні-Свистун і почав реготати до сліз із моїх дурненьких сестричок, я розсердився й крикнув їм, щоб вони щезли з вікна. І вони справді щезли. Але спочатку висолопили язики.

Джонні-Свистун сказав:

— Дівчиська всі дурні. Ходімо на берег, пограємось у краб'ячі перегони.

Я залюбки погодився й пішов із Джонні вузенькими вулочками горішнього селища до сходів, що зигзагами спускались у діл попід червоним кам'яним урвищем. Ми з'їхали вниз по залізничному поруччю, бо так, по-перше, швидше, а по-друге — цікавіше.

В долішньому селищі ми пішли не завулочками, а широкою Кайзерівською вулицею, що веде до причалів. Там уже висіли на каштанах маленькі зелені їжачки. Але Джонні сказав, що каштани ще не достигли. Він завжди знав такі речі. А ще він знав, що каштанові дерева бувають дуже старі, й розповів мені, ніби в Італії є одне таке дерево, що стовбур його має в обводі шістдесят метрів.

— Те дерево росло ще за часів Нерона! — докинув Джонні.

— Невже? — здивувався я.

— Точно! Мені вчитель розказував, — відповів Джонні.

Ну, коли вчитель розказував, то напевне правда. Але дивно все-таки! Поки ми йшли вниз Кайзерівською вулицею, мені не сходило з думки те дерево.

І раптом Джонні спитав:

— Хлопчак, чому ти примружуєш очі й випинаєш нижню губу?

— Хіба?

— Тепер уже ні, але щойно так робив.

— Ой, Джонні, це означає, що в мене є якась думка! Мені треба чимскоріш до моєї долішньої бабусі! А в краб'ячі перегони пограємося завтра!