Я відповів:
— "Уроки", бабусю!
Вона трохи подумала й сказала:
— "Уроки" підійде. Спи солодко, Хлопчак!
— На добраніч, бабусю! Ти що, теж вірші складаєш?
— Ет, не вигадуй! Ще цього мені бракувало! Лягай і спи!
Грюк! Вона зачинила двері й погупала до своєї спальні. А я замисливсь: нащо їй рима до слова "поки"? Та не встиг здогадатись, як уже заснув.
ДЕНЬ ДРУГИЙ,
коли я познайомлю вас із Джонні-Свистуном, моєю долішньою бабусею та долішнім дідусем і собакою Ураксом. На прикладі байбака й тарганів показуємо, що слова — це одежа, в яку вбирають світ. Цього дня було складено два найхитромудріші в світі абеткові вірші. Тут-таки оповідається про пташину кімнату, комірчину на горищі та тришаровий пудинг.
Уранці прадідусь прийшов розбудити мене. Насупившись, він сказав:
— Нізащо не можу пригадати, яку оповідку хотів розказати тобі сьогодні.
— Про байбачка Максика, прадідусю!
— Так, справді!
Прадідусеве обличчя проясніло, він примружив очі, випнув нижню губу, замислено подивився на "Моряцькі щорічники", що лежали на нічному столику, й нарешті сказав:
— Розповім краще зараз, а то знов забуду.
— Але ж горішня бабуся чекає нас до сніданку!
— Тихо! Тихо! Не перебивай! Я саме в такому настрої. Сядь як слід і слухай!
Я скрутив подушку, підмостив під спину, гарненько зіперся на неї, а прадідусь сів на краєчок ліжка й почав свою оповідку.
БАЙБАЧОК МАКСИК
Коли падає перший сніг і сарни та зайці шукають паші під білим укривалом, тоді байбаки на полонинах залягають у нори й засинають. Вони сплять так, як уміють спати тільки байбаки, і аж у березні чи квітні вилазять сонні на повітря, щоб качатись на схилах гори та скубти свіжу травицю.
Але той байбачок, якого звали Максик, жив у дерев'яній клітці в оселі однієї селянської родини. До нього там ставились дуже ласкаво, щодня годували його. І все ж Максик тужив за горами, полонинами, за вільним життям. І от якось у грудні, коли господиня забула взяти дверцята клітки на защіпку, байбачок відчинив їх, вибіг із хліва і щодуху помчав на велику гору, що височіла за селом.
Максика дуже здивував холодний білий пух, що лежав повсюди й так чудно припікав йому лапки. Ось йому зустрілась білочка Августа, і Максик спитав: "Скажи, Августо, що це за білий пух і чому ним посилана земля?"
"Невже ти не знаєш, що це сніг? — здивувалася білочка. — Кожної зими, коли ви, байбаки, спите під землею, з неба падає сніг. І щороку навесні, коли кінчається ваш зимовий сон, налітає теплий вітер і розтоплює цей сніг на воду".
"Кумедія! — відказав Максик. — А я весь час думав, ніби сніг такий, як пісок. Я й гадки не мав, що він вогкий. Чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!" — і побіг далі на гору.
Вибігши десь на чверть висоти схилу, він зустрів сарну Карлу, що жалібно стогнала.
"Що таке, Карло? — спитав байбачок. — Чого ти так стогнеш?"
"Ох, ох, ох! — зітхнула сарна. — Я впала на льоду й забила ліву передню ніжку!"
"А хіба на льоду є горби?" — сторопіло запитав Максик.
"Ти що, дурний? Таке питаєш! — здивувалася Карла. — Лід гладенький і слизький! Того ж я й упала!"
"Чому це лід слизький?" — допитувався Максик.
"Чи я знаю чому? — відказала сарна. — Піди на замерзлий ставок та й випробуй сам!"
Максик хотів іще щось запитати, та Карла вже пошкутильгала далі шукати паші.
Тоді Максик побіг до замерзлого ставка, що справді був рівний та блискучий, як дзеркало. Він спробував пробігтись по ньому, але послизнувся на льоду — всі чотири лапки роз'їхались у різні боки — й радий був, коли вибрався на землю.
"Кумедія, — сказав байбачок, — я весь час думаю, що лід шершавий і сухий, наче вапняковий камінь. А він насправді гладенький і мокрий! І чого лишень не довідаєшся, коли не спати взимку!" А тоді знову подріботів між ялицями на гору.
Тим часом він устиг зголодніти. Але ніде не видно було ні травинки. Аж раптом він угледів Карла-Теодора, чорного крука, що сидів на вершечку скелі й бив крильми.
"Агов, Карле-Теодоре! — гукнув байбачок. — Ти не знаєш, де б тут паші знайти? Я хочу їсти, а трави ніде нема!"
"Паша є в лісника! — кракнув крук. — Отам праворуч від дороги є відчинена клуня, і в ній повно сіна".
"У лісника? Так це ж отой розбійник з чорною бородою!" — жахнувся Максик.
"Що ти плетеш! — засміявся крук. — Лісник не розбійник, а добрий чоловік, він узимку підгодовує звірів, щоб не голодували".
Максик хотів спитати в крука ще щось, та Карл-Теодор уже полетів геть.
"І чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!" — подумав байбачок і побіг до відчиненої клуні праворуч від шляху, де лежало запахуще сіно.
У клуні він сів на підлозі, побажав сам собі смачного й почав з насолодою хрумкати сухі стебельця. А наївшись, ліг у сіно й міцно заснув.
Та зненацька його розбуджено, і, зчудовано закліпавши очима від яскравого світла, він побачив перед собою приязне обличчя чоловіка, що держав його на руках.
"Ой лишенько! — подумав байбачок. — Тепер він напевне забере мене до себе додому й замкне в клітці".
Проте чоловік не подався додому, а, сидячи в клуні з Максиком на руках, почав щось ласкаво говорити йому. На жаль, Максик не розумів людської мови.
Трохи згодом чоловік зсадив байбачка додолу, і той щодуху чкурнув геть.
"Кумедія, — думав він, біжачи, — це ж, напевне, лісник. А я, дурень, весь час гадав, ніби він лихий розбійник із чорною бородою. Чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!"
Потім байбачок побіг далі на гору, бо вже недалеко було до тієї полонини, де колись була його нора.
Вже зовсім близько від тієї полонини йому стрівся сарнюк Вастль.
"Овва! — здивовано сказав Максик. — Що це ти робиш у цих місцях, Вастлю? Адже тут поблизу колиба, а ти ж боїшся людей!"
"Та невже ти не знаєш, що взимку в колибах ніхто не живе?" — й собі здивувався сарнюк.
"Ніхто? — перепитав Максик. — А де ж корови та люди?"
"Корови в долині, в селі, по стайнях, — відповів Вастль, — та й пастухи, доярки та сировари теж там!"
"Як цікаво!" — вигукнув байбачок і хотів уже розпитувати сарнюка далі, але той побіг собі, й Максик знову зостався сам.
"Кумедія, — промурмотів він, — а я весь час думав, що від колиб треба держатись якнайдалі! І що взимку там нема нікого — цього ніхто мені не казав. І чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!" Потім без страху обнюхав колибу й побіг далі на гору.