Андреас дочекався слушної миті, й коли чоловік на п'єдесталі неначе запитав щось таке, на що ніхто не міг відповісти, голосно гукнув: "Йо!"
А вся річ була в тому, що неаполітанський король помер, і його син, принц Анджело, вже два тижні як десь пропав. Ніхто не знав, де його шукати. Тому окликач питав людей, чи не знає хто, де принц. І коли Андреас вигукнув: "Йо!" — кожен подумав, що цей юний моряк знає, де можна знайти принца.
"Він у Неаполі?" — спитав окликач.
Андреас відповів: "Сі!" А це означає: "Так!"
Окликач дуже здивувався й спитав: "Може, він тут, на майдані?"
"Сі!" — гукнув Андреас.
"Але хто ж тут принц?" — почали питати люди й стали оглядатись на всі боки, шукаючи його.
"Йо!" — гукнув Андреас. А це означає: "Я!"
Юрба здивувалась і спершу не повірила. Проте пишно вбраний окликач спустився з п'єдесталу, підійшов до Андреаса, обдивився його з усіх боків і сказав: "Чорняві кучері зробились білявими. Дивно! Але в нього на щоці довгий шрам, достоту як у нашого королевича. Отже, це напевне принц Анджело!"
"Сі!" — відказав юний моряк, бо розібрав тільки ім'я "Анджело" й вирішив, що так буде "Андреас" по-італійському.
А люди вже тиснулися з усіх боків, щоб роздивитись віднайденого принца зблизька. Андреас подумав, що неаполітанцям просто цікаво подивитись на матроса-чужоземця. Тому він казав то "сі", то "йо", потім розв'язав свою матроську торбу й став показувати всім сувеніри, які привозив з кожного рейсу. Показав невеличкого костяного слоника з Індії, намисто з горіхових шкаралупок, добуте на Ямайці, ебенового сфінкса з Єгипту та перламутрову люльку з островів Фіджі. Але найбільше враження на глядачів справив ляльковий матросик із Гамбурга, що вимовляв: "Агов!", коли йому натиснути на животик. Коли неаполітанці побачили ті коштовності з матроської торби, в них розвіявся будь-який сумнів у тому, що Андреас — це принц Анджело. Його провели до королівської карети, що стояла на краю майдану, і сказали обшитому золотими позументами візничому, що це віднайдений королевич, який привіз зі своєї подорожі повну торбу коштовностей.
"Сі, йо!" — гукнув Андреас і під радісний крик люду сів у карету, яка негайно відвезла його до палацу. Там його перевдягли в розкішні шати, начепили йому на груди двадцять сім орденів, так що його аж хилило наперед, а потім вивели на балкон, щоб він показався народові.
Андреас не дуже розумів, що означає все це, але йому було страх весело, і він хутенько вийняв із торби лялькового матросика, який так сподобався людям на майдані. І коли двоє надзвичайно вишуканих слуг вивели його на балкон, він хутенько надавив ляльці на животик. Матросик слухняно гукнув до люду перед палацом своє "Агов!"
Слуги з довгими й ще довшими чорними вусами стримали усмішку, бо королівські слуги мусять лишатися завжди поважними. Та коли Андреас удруге надушив на животик матросикові й той удруге пропищав: "Агов!", тоді й вуса помітно затремтіли, а довгі обличчя розтягла вшир усмішка. Поважні лакеї пирснули й зареготали так, що їхні золоті позументи та шнури зателіпались, мов кінці корабельних линв на вітрі.
Натовп, що стояв перед палацом і дививсь угору на балкон, теж оглушливо зареготав — таким кумедним видався всім новий король з обома слугами. В жінок текли по щоках сльози, а огрядні чоловіки тримались руками за черево, боячися, щоб воно не луснуло від сміху.
Нареготавшись досхочу, люди попіднімали руки й загукали: "Хай живе король Анджело!" А Андреас милостиво махав з балкона рукою, гукав "сі" та "йо" й знову натискав на животик матросикові, а той вискав: "Агов!" Люди знову починали реготати, і врешті весь натовп перед палацом хором заволав: "Хай живе король Анджело Агов! Хай живе король Анджело Агов!"
І Андреас під ім'ям Анджело Агов справді став неаполітанським королем. Щодня від десятої до першої години він мусив правити королівством. А що він завжди казав тільки "сі" або "йо", то його міністри були дуже ним задоволені. Бо міністри люблять, коли королі кажуть "так".
Дванадцять днів Андреас прожив у розкошах та радощах. Коли камердинер уранці питав по-італійському, чи бажає його величність поснідати, Андреас відповідав "сі!", і йому зразу приносили на золотій таці чашку шоколаду, грінки з білого хліба, яблучне желе, грейпфрути, оливки, шинку, сир пармезан і смажені анчоуси.
Після сніданку Андреас казав "сі". Приходили слуги й добрих дві години одягали його. Зачісували, робили манікюр, пудрили, чистили щіткою, обвішували орденами; але витерпівши все це, він міг у супроводі всього двору перейти до тронної зали й там королювати.
За правління короля Анджело Агова Неаполь став найвеселішим містом Італії; там щодня справляли свято. Одного разу до палацу запросили на бенкет і команду корабля "Любонька". Але моряків посадили так далеко від короля, що він не міг поговорити з ними, і ніхто з них не впізнав у вичепуреному й напудреному королі за чільним кінцем столу їхнього латальника вітрил Андреаса.
На тринадцятий день того королювання, коли Андреас саме сидів у тронній залі й правив королівством, зненацька двоє гвардійців-вартових втягли до зали чорнявого кучерявого хлопця, що лаявся на всі заставки, шалено крутив очима й простягненою рукою показував на короля Андреаса.
"Цей хлопець, — пояснили вартові по-італійському, — твердить, ніби він справжній король Неаполя. Відпустити його чи…"
"Сі!" — гукнув Андреас, урвавши гвардійців на півслові.
Всіх придворних спантеличила така відповідь.
"Справді відпустити?" — перепитали гвардійці.
Андреас удруге промовив "сі", а це, як відомо, означає "так". Усі в тронній залі спантеличилися ще дужче. Але найдужче з усіх здивувався чорнявий хлопець. Він нерішуче підступив до трону й спитав по-італійському, чи можна йому лишитися в палаці.
"Сі!" — відповів Андреас.
"Але ж два королі не можуть правити одночасно! — зауважив чужий хлопець. — Один із нас мусить піти звідси. Хто саме?"
"Йо!" — відповів Андреас.
А це, як відомо, означає "я".
Тоді всі в залі розгублено закрутили головами. Тільки головний двірський церемоніймейстер тримав свою напудрену голову рівно й гідно, як завжди. Він підійшов до чорнявого хлопця й сказав: "У нього шрам на лівій щоці. Та й кучері чорні. Видно, справжній король таки оце".