Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак

Сторінка 4 з 39

Джеймс Крюс

Такі вірші ми вже складали частенько. Тому тепер нам треба було тільки придумати назву: про що будуть вірші.

Прадідусь сказав:

— Я звіршую "Чоловічу абетку" на хитромудрий лад.

— Гаразд, — відповів я. — А я — "Жіночу абетку", але на простий лад.

— Згода!

І ми заходилися віршувати.

Прадідусь умів це робити краще за мене. Та він узявся за вірш на хитромудрий лад, а я — на простий, і впорались ми майже одночасно.

Кинули жеребок, кому читати першому, і я виграв. Отож я й прочитав із соснової дошки свою "Жіночу абетку".

Жіноча абетка

А, Бе, Ве — прекрасні дами,

Гарне в кожної ім'я.

Цілий вік у дружбі з нами

Вся абетка з А до Я.

Альма, Берта, Віолета,

Як ви знаєте, мабуть, —

Доньки славного поета,

Що у Гамбурзі живуть.

Герті, Дорі, Ельзі, Єві,

Жанні, Зельмі та Інгрід

Личать кофточки рожеві,

Ще й пошиті так, як слід.

А Йоганна, Клара, Лотта,

Магда, Неллі вже давно

У неділю та в суботу

Ходять в гості чи в кіно.

Ольга, Пауліна, Рута

Люблять коржики пекти,

А Сузанна, Теа, Ута —

Марципани та торти.

Фанні, Хельга, Цілла, Чіта,

Шейла, Ютта — досі в нас,

А Ядвіга на край світа

Перебралась у свій час.

А, Бе, Ве — прекрасні дами,

Гарне в кожної ім'я.

От якби ще стільки саме

Мати літер після Я!

— Чудово, Хлопчак! — сказав прадідусь. — Цього разу ти змайстрував кращого вірша, ніж я.

Я запишався, хоча й не дуже повірив. Адже я склав усього-на-всього простого абеткового вірша. А прадідусь обрав собі хитромудрий лад. Тобто він мав гарненько перелічити за абеткою чоловіків, які справді жили на світі або були в книжках, а це нелегке діло.

Але для мого прадідуся то була дурничка. Він трохи відсунув дошку від очей, бо був далекозорий, і повільно прочитав свою "Чоловічу абетку".

Чоловіча абетка

Ахілл — то був герой колись,

Герої не перевелись.

Брут тиранії не любив,

Тому він Цезаря убив.

Веласкес малювать умів

Не лиш іспанських королів.

Геракл великий був силач,

Але й його здолали, бач.

Дефо недарма в світі жив,

Нам Робінзона залишив.

Ейнштейн був фізики знавець

І грав на скрипці, як митець.

Жавер — ви знаєте його?

Про нього написав Гюго.

Єнс Єнсен — швед; чув часто я

У Швеції таке ім'я.

Зевес — так бога звали греки

Колись, у давнині далекій.

Іван — був цар у росіян,

Ще звався Грізним той Іван.

Йоганнес Кеплер був відомим

На всю Європу астрономом.

Кант був філософ знаменитий,

Шанований у всьому світі.

Лаокоон жив не тепер,

У Трої жив, за Трою вмер.

Марат, революціонер,

Колись від рук убивці вмер.

Наполеон здобув півсвіту,

Та росіян не зміг скорити.

Омар Хайям рядки свої

Назвав по-перськи "рубаї".

Перро-француз писав казки,

Їх досі люблять малюки.

Ростан Едмон, окрім "Орляти",

Ще й інших п'єс створив багато.

Сіндбад, що плавав довго в морі,

Зазнав пригод багато й горя.

Тутанхамон був фараон,

В Єгипті мав державу й трон.

Улісс (чи Одіссей), згадай,

Старим вернувся в рідний край.

Франклін уславивсь на весь світ —

Придумав він громовідвід.

Харон, як вірити поету,

Возив померлих через Лету.

Церера — то була богиня,

Вона — мала планета нині.

Чайковський музику писав,

Та музика — сама краса!

Шаляпіну, співцю й артисту,

Всі знають, вистачає хисту.

Юпітера за бога мали,

Планету потім так назвали.

Ягайло був литовський князь,

Що в битвах побував не раз.

Я вже хотів заплескати в долоні, коли ми почули знадвору:

— Кава холоне!

— Бабуся кличе! — сказав прадідусь. — Вона дожидає нас із гарячими булочками. Ходімо!

Ми взяли кожен свою дошку під пахву, понадягали шапки, щоб перейти через вулицю, чемненько сказали Шкіряній Лізбет "до побачення" й пішли в дім, де горішня бабуся на мою честь подала каву в кімнаті. Гарячі булочки пахли розкішно. Та перше ніж допастися до них, я прочитав бабусі обидва вірші й пояснив їй, чому такі абеткові вірші особливо важкі для складання. Та вона тільки сказала:

— Їж і пий, а то булочки вихолонуть.

А тоді обережно взяла обидві дошки й винесла в сіни.

— Розумієш, — сказав прадідусь, — вона зовсім не знається на поезії. Я завжди це казав, хоч вона й моя дочка.

— Нічого, ще навчиться, — заспокоїв я його й заходився їсти.

Після кави, коли горішня бабуся пішла до себе в кухню, ми взяли дошки під пахви, гукнули бабусі, що булочки були дуже смачні, й потюпали через вулицю назад до рибальської комори. Дорогою прадідусь був дивно мовчазний. Крім того, він примружував очі та випинав нижню губу. З цього я побачив, що він придумує якусь нову оповідку. І справді — тільки-но ми зайшли до вершівні, як він сказав:

— Сідай. Зараз я тобі розкажу ще одну оповідку. Я сів на коркові пластини, а прадідусь примостився на верші й почав таку оповідку:

"СІ" та "ЙО", або ЧУДОВІ ДНІ НЕАПОЛЯ

Ця пригода сталася понад сто років тому. Отже, вона, мабуть, правдива. Крім того, розповідав її моряк. А моряки, як відомо, не брешуть ніколи чи майже ніколи.

Отже: понад сто років тому жив у Гамбурзі хлопець на ім'я Андреас. Він був великий мастак латати вітрила, найкращий в усьому портовому місті. Тому його залюбки брали в плавання на великі трищоглові кораблі. На тих кораблях він не мав іншої роботи, як латати вітрила, а коли корабель розвантажувався тиждень й більше в чужоземній гавані, Андреас міг сходити на берег і роздивлятись там усе досхочу.

Якось він поплив на вітрильнику "Любонька" до Неаполя. Вітер був ходовий, дні погожі. Тільки на широті Біскайської затоки попали в шторм, і Андреаса вдарило об гострий край даху рубки, від чого в нього лишився шрам на лівій щоці.

Коли вони через тиждень увійшли до неапольської гавані, капітан Карстен Петерсен сказав молодому латальникові вітрил:

"Ми простоїмо тут два тижні, Андреасе. Коли хочеш, можеш трохи повештатись по Неаполітанському королівству".

"Гаразд!" — відповів Андреас, узяв свою матроську торбу, в якій зберігав сувеніри з багатьох рейсів, і зійшов на берег.

Коли він вийшов на площу, яка називається П'яцца Вітторія, то побачив там силу людей, що, за італійським звичаєм, дуже галасували. На п'єдесталі богині квітів Флори стояв якийсь чоловік у розкішному барвистому мундирі й щось кричав до тих людей по-італійському.

Андреас пропхався крізь натовп аж до статуї, бо хотів краще роздивитися пишно вбраного чоловіка. Ну, й випробувати, чи зрозуміють його самого, коли він заговорить по-італійському. Бо він знав двоє італійських слів. Одне слово — "сі", що означає "так", а друге — "йо", що означає "я".