Слухаючи дівчину, всі переконалися, що вона справді заїкається, а крім того — що вона вподобала Йонатана, бо щоразу, як він входив, вона жвавішала й ставала балакучою.
Сусідок це дивувало.
"Вона ще, мабуть, не отямилась як слід", — казала та сусідка, що з лівого боку.
"А то невже б вона вподобала кульгавого заїку!" — додавала та, що з правого.
"А втім — хтозна, може, вона й сама кульгава!" — хихотіла ліва сусідка.
І справді: коли врятована дівчина уперше встала, всі побачили, що вона трохи накульгує.
"Я ж казала!" — засміялась ліва сусідка.
А права зашепотіла, прикриваючи рота рукою:
"Яке брело, таке й стріло!"
Насправді врятована дівчина доти не кульгала й не заїкалась; і те, й те почалось у неї тільки після пригоди в морі. І тому вона з усієї сили намагалась позбутися обох цих вад. Насамперед спробувала відучити себе від заїкання. Говорила тільки зовсім повільно, а часом, узявши в рот камінець, ставала над морем, де шум хвиль заглушував її голос, і проказувала довгі вірші.
На це лікування вона часто брала з собою і Йонатана. Вона казала собі: "Хай і він разом зі мною відучується заїкатись. За одним заходом!"
І Йонатан, хоч він усе життя думав, що заїкатиметься вже довіку, несміливий кульгавий Йонатан раптом справді твердо повірив, що може відвикнути від заїкання. Взагалі його не можна було впізнати. Він жартував, хоч доти з ним такого не бувало; він сміявся в вічі Гінтьє, коли та за звичкою починала бурчати, і попідруч водив дівчину, що вже дозволяла йому називати її просто на ім'я — Перке, по всьому острову, бо ходити сама вона через кволість іще не могла.
Обидві сусідки день у день перетирали на зубах їх обох. Але не могли заперечувати, що Перке і Йонатан заїкаються щодень менше. До початку червня вони вже заїкалися тільки тоді, коли дуже хвилювались, а до кінця місяця й зовсім перестали заїкатись.
Але найдивовижніше було те, що разом із заїканням припинилося й кульгання. Обом сусідкам це просто в голові не поміщалось.
"Якісь чари!" — казали вони.
Але на їхні теревені не зважав ніхто — навіть забобонна Йонатанова сестра Гінтьє, і сусідки невдовзі навіки посварилися з нею.
Поки Перке видужувала, надійшла звістка з її острова, що брат її живий. Коли вони перекинулись, він спромігся доплисти до берега, а сестру мав за неживу, бо сам бачив, як її затягло під воду. А дізнавшись про її чудесне врятування, одного дня в середині липня приплив по неї вітрильним човном.
Йонатана, що вже звик до веселої дівчини, це засмутило. Його сестра Гінтьє також бурчала, бо вона, щиро кажучи, була трохи ледача й нехлюйна, а тому Перке помалу взяла на себе ледь не всю роботу в домі.
"Але вільному воля", — сказали обоє, і Перке попливла з братом додому, хоча обличчя в неї було дуже невеселе.
"От і нема її", — зітхнув Йонатан, сидячи в кухні з сестрою після прощання.
"А сумна була, — буркнула Гінтьє. — По-моєму, навіть плакала".
"То чому ж не зосталася?" — спитав Йонатан.
"Бо так не годиться, — відповіла Гінтьє. — Якби вона була твоєю дружиною, тоді б могла й зостатись, а так…"
"То, може, вона б і захотіла стати моєю дружиною?" — вигукнув Йонатан спантеличено.
"А ти хіба не питав її про це?
"Ні, Гінтьє, ні!"
"Ох, дурню! Швидше наздожени її та спитай! Позич у швагра човна з вітрилом! Баран, недотепа, телепень!"
Поки Гінтьє за звичкою бурчала, Йонатан збігав до швагра, взяв у нього ключа від повітки, побіг туди й узяв там стерно від човна, прибіг на берег і сам зіпхнув важкого човна у воду. Потім підняв усі вітрила й поплив навздогін за Перке та її братом.
Десь через годину він побачив їхнього човна, а через дві години й вони помітили його в зорову трубу і спустили вітрила. А ще за півгодини Йонатанів човен із хлюпотом підплив борт у борт до їхнього і вони зчалили обидва човни линвами.
І зразу Йонатан перестрибнув до їхнього човна й спитав, від хвилювання знову заїкаючись:
"П-п-перке, т-ти п-підеш за мене за-за-за-заміж?"
Дівчина побіліла на обличчі, як вітрило їхнього човна, й відповіла, на жаль, теж почавши заїкатись:
"П-п-піду, Йо-йо-йонатане!"
Брат Перке реготав до сліз, дивлячись на те заїкувате сватання. Але їм обом це не вадило.
Згодом, одружившись, вони більше ніколи не заїкались і не кульгали, й діти їхні, семеро хлопців та чотири дівчини, теж усі були здорові й дужі. Тільки прізвисько "Кульги" лишилось на острові за всією родиною, хоча по-справжньому вони Бродерси!
Прадідусь трохи помовчав, уважно дивлячись на мене, і нарешті сказав:
— Тепер ти знаєш, чому Крішон, що для нього я оце вирізаю поплавці, прозивається Кульга: по своєму дідові Йонатанові.
— А чому Йонатан, переставши заїкатись, перестав і кульгати?
— Розумне запитання, Хлопчачок! — сказав прадідусь. — У ньому — вся мораль моєї оповідки.
— А чому?
— Бо ти з неї можеш збагнути, що людина завжди буває така, як вона говорить, ходить і взагалі поводиться. Спочатку Йонатан був несміливий та сором'язливий і тільки через це кульгав та заїкався. А коли він позбувся несміливості, то воднораз позбувся й заїкання та кульгання, бо ноги мав здорові. В тому, як ми говоримо, виявляються риси нашої вдачі. У кожного своя мова, так, як і погляд та хода. Оце і є мораль нашої оповідки.
— Прадідусю! Може, тепер повіршуємо? — спитав я.
— Давай повіршуємо. Але в мене зринула одна думка. Історія з Йонатаном, як щойно пояснив я тобі, стосується мови. Що, коли ми весь цей тиждень, поки ти житимеш у нас, оповідатимемо оповідки й складатимемо вірші тільки про мову?
— О-о-ох! — зітхнув я. — Так це ж нудота. Як граматика в школі.
— Чого б то? Невже оповідка про Йонатана Бродерса була нудна?
— Ні, прадідусю, ні!
— От бач, про що ж тоді суперечка? То вирішили: про мову?
— Вирішено! — погодивсь я.
І ми почали готуватися до складання віршів. Тобто піднялися в токарню, до Шкіряної Лізбет, узяли по сосновій дошці й по товстому теслярському олівцю і сіли в різних кутках, щоб не підглядати один у одного.
— Які вірші складатимемо? — спитав зі свого кутка прадідусь.
— Абеткові, — зразу відповів я.
Він погодився, бо абетка стосується мови. Адже абетка — це ніби коробка іграшкових кубиків, із яких складаються слова. Тому якраз до речі було на початку тижня складати абеткові вірші.