— Та бач, Хлопчачок, для Геракла ті яблука нічого не важили. Він приніс їх з наказу Єврисфея.
— Та вони ж і Єврисфеєві були непотрібні!
— У тім-то й штука, Хлопчачок. По суті, ці яблука нікому не потрібні. Подвиг було вчинено заради самого подвигу, заради захоплення ним. Без глибшої життєвої потреби й певної мети. Він захоплював як щось прекрасне. Ось як ваза, як картина чи як статуя.
— Але ж геройський подвиг без мети й потреби — дурість, прадідусю!
— Я й сам такої думки, Хлопчачок! Та стародавні греки, для яких краса важила дуже багато, гадали інакше. І все ж таки й вони, мабуть, помітили, що з цим ідеалом героя не все гаразд.
— Як-то?
— Бо пізніші Гераклові подвиги, — їх у чорному зошиті немає, — вже цілком інакші, Хлопчачок. Він нібито служив лідійській цариці Омфалі й пряв їй вовну, а вона собі тим часом прогулювалася в його левиній шкурі. Потім начебто він у нападі божевілля погубив своїх дітей. І зрештою нібито помер у муках — від масті, якою натерла його ревнива дружина, і в зблисках блискавиць і гуках грому цей напівбог буцімто злетів у небо.
— То був Геракл героєм чи, може, ні, прадідусю?
— На це запитання є аж три відповіді. Як людина він був тим, хто зумисне шукав небезпек, тим, хто зробив з геройства своє ремесло, — на зразок Зігфріда. Для стародавніх греків, які мали його за приклад для наслідування, Геракл, — той, хто спустився навіть у понуре царство тіней, — частенько бував героєм. А як міф він не є ні істинним, ні фальшивим героєм, а є просто символом — знаком краси й жахіття сонця.
Після такої складної прадідусевої відповіді я якусь хвилину замислено сидів на канапці. Тоді вголос полічив на пальцях:
— Геракл — людина, Геракл — приклад для наслідування, Геракл — міф, символ сонця. А ви б не розтлумачили мені все це ще раз, прадідусю?
— Ні, Хлопчачок, не хочу. Або й не можу. Я просто хотів показати тобі образ героя давнини таким, як він дійшов до нас, — з усіма виямками й тріщинами. А втім, ми з тобою мали намір говорити про людей, а люди не народжуються героями, й серед них немає героїв за фахом. Вони не з власної волі опиняються в таких обставинах, що вимагають героїзму. Й чи стане людина в цих обставинах героєм, залежить від неї. По-моєму, це видно з тієї оповідки, яку я оце написав.
— Із моєї, здається, також видно, прадідусю.
— Тоді читай спершу ти свою, Хлопчачок. Тільки підкинь у грубку вугілля. Та засвіти світло.
Я зробив те, що він просив, а тоді розгорнув на столі сувій шпалери й став читати.
ОПОВІДКА ПРО СТАРЕНЬКОГО ОМАРА
Поблизу невеличкого острівця, на підводному камені, жив старий-старий омар, на ім'я Крапп. За його поважний вік і мудрість усі омари дуже шанували старенького й шанобливо називали паном Краппом. Тому й ми його так зватимемо.
На жаль, камінь, де жив пан Крапп, зовсім не був безпечною місциною для життя омарів. Рибалки з сусіднього острівця щоліта спускали близенько від того каменя в море верші — ловити омарів, поклавши туди щонайліпшого омарячого корму. І той корм принаджував до верш цілі табуни омарів. Не одному довелося розлучитися з життям, бо їм геть туманіло в голові від смачного духу ласощів у вершах.
А коли вже який омар понадився на ті ласощі й попався у вершу, то нізащо не міг вибратись на волю. Другого ж ранку його вкупі з іншими омарами витягали на поверхню, а там тверді руки рибалок хапали омара за вкриту панцером спину, вкидали в якусь чудну посудину з водою, — а далі його продавали, варили і врешті, коли синявий омарів панцер робився від окропу геть червоний, з'їдали під майонезом.
Тільки старий і мудрий пан Крапп знав, що робиться з тими омарами, яких заманюють у вершу. Він, добираючи найяскравіших слів, невсипуще застерігав омарів від підступних людських пасток.
Та всі ті застереження були даремні. Голод і недосвідченість щоліта знаджували не одну сотню омарів у страшні верші, а там і в каструлі.
Не раз і не два водив пан Крапп старих і молодих омарів близько до верш і показував крізь дірочки на бранців, які, наївшись досхочу, тужили й плакали, марно благаючи, щоб їх порятували з верші. Бо хто там опинився, той пропав навіки.
На жаль, застереження пана Краппа нікого не рятували ні від голоду, ні від невідання. Вони йшли за вітром, чи, краще сказати, за водою: смачна пожива, як і доти, хмарами заманювала омарів у верші.
— Що там той пан Крапп знає про життя нагорі! — втішали вони себе. — А може, нам буде й непогано?
А був у пана Краппа правнук — розумненьке омареня на ім'я Кліппі. Ото він однісінький і слухався порад свого прадідуся — десятою дорогою обминав верші.
Проте одного літа, коли з кормом було дуже вже сутужно, навіть Кліппі не зміг опертися могутній силі пахощів, які пливли від верші, дратували його нюх.
— Гляньте, прадідусю, — сказав він до пана Краппа. — Омари у верші їдять досхочу, і ніхто їх не кривдить. А може, ви помиляєтесь, і з ними не станеться нічого поганого?
— Дитино ти, дитино, — зітхнув пан Крапп, — постривай, нехай-но вони наїдяться та кинуться шукати шляху на волю! Як побачиш, то, може, порозумнішаєш!
Але малому Кліппі того дня так допікав голод, що в нього ніби розум затьмарився. "А може, прадідусь і помиляється?" — вперше подумав він і твердо вирішив залізти у вершу, щоб хоч раз угамувати голод смачною їжею.
Коли пан Крапп помітив, що малий уже не слухається його застережень, він тяжко зажурився і сказав:
— Ніж лізти у вершу тобі й згинути безславною смертю, то краще я перший полізу в ту смертельну пастку, — хай тебе остереже мій приклад.
Старий пан Крапп тайкома сподівався, що Кліппі злякається й стане обачнішим.
Але голодному не до обачності. Тому Кліппі сказав:
— То лізьте, прадідусю, там-бо стільки їжі! Побачите, що нема чого боятися. Скоро ви й мене за собою покличете.
І старий добряга з сумом у серці важко побрався у вершу, впав, як і призначили людські хитрощі, на дно й опинився в пастці.
— Ну, прадідусю, — гукнув йому Кліппі в дірочку, — правда ж, нічого страшного? Чого ж ви не беретесь до корму?
— Мені вже корму не треба, — зітхнув старий. — Незабаром, може, навіть завтра вранці, мене вже не буде на світі. А той, хто йде на смерть, не відчуває голоду.