Мій прадідусь, герої і я

Сторінка 41 з 47

Джеймс Крюс

А проте кінець балади про старого богатиря, який востаннє підводиться перед смертю, знову збудив у мені невиразний страх за прадідуся. Так немовби десь ударили на сполох.

І коли після сніданку ми сходили на горище, — Старий Хлопчак ступав східцями з натугою, але твердо, — я ніяк не міг прогнати думки, що прадідусь заради мене на недовгий час перед своїм кінцем востаннє напружив сили, щоб пройти зі мною цілу галерею істинних і фальшивих героїв. Мені здавалося, що він приносить себе в жертву заради мене.

Ця думка так запанувала наді мною, що, коли ми, нарешті зайшовши до південної кімнатки, сіли до писання, з неї народилась оповідка.

Прадідусь сказав, що, мабуть, тепер, коли ми обидва знову можемо ходити, мене відішлють додому, до батьків. Тому треба нам, так би мовити, завершувати своє дослідження героїзму.

— Я пропоную, — сказав він, — щоб кожен з нас змалював свого улюбленого героя. В оповідці.

Я погодився. І, поглядаючи на сіре море за вікном південної кімнатки, написав на звороті шпалери оповідку про старенького омара. А тим часом прадідусь, поклавши прасувальну дошку на бильце свого крісла, писав оповідку про свого улюбленого героя.

Писали ми довгенько. Навіть після обіду ще списували свій сувій шпалери. Зате скінчили кожен свою оповідку ще перед тим, як треба було світити світло.

Нетерплячий почути прадідусеву думку, я хотів був, як звичайно, зразу й прочитати йому свій твір. Але Старий Хлопчак сказав:

— Завершімо своє дослідження героїзму, як годиться, Хлопчачок. Я щодня читав тобі по баладі про Геракла, який є взірцем героя античної давнини. Сьогодні мені б хотілося розповісти у віршах про його останній уславлений подвиг, а тоді вже познайомимо один одного зі своїми улюбленими героями. Згода?

— Згода, — сказав я.

Тоді знову розгорнуто зошита в чорній цератовій обкладинці, і я вислухав баладу про останній подвиг Геракла.

Балада про Геракла та райські яблука

Геракл у дні старовини, —

Як з міфів нам відомо, —

Геройські подвиги чинив

На чужині і вдома.

Чимало він пригод відбув

Виснажливих до краю,

Поки, на диво всім, здобув

Ті троє яблук з раю.

То Єврисфей, неситий цар,

Таку мав забаганку:

Щоб райських яблучок у дар

Приніс той наостанку.

Хто в царство тіней поспішив

(Як ми вже добре знаєм),

Того б ти тільки насмішив,

Злякать хотівши раєм.

У раї ж день, а не пітьма,

Тепло усюди й світло.

Ніяких тіней там нема,

І скрізь усе розквітло.

В Сьогодні вічнім там живуть,

Не знаючи про біди,

В садах ведуть життєву путь

Три юні Гесперіди.

Чудові в Гесперід сади, —

Та от нема нікого,

Хто підказав би шлях туди,

Окрім царя морського.

А цар морський, дідусь Нерей,

Гераклові без краю

(Коли прийшов до нього цей)

Товкмачив:

— Я не знаю!

І довелося віч-на-віч

У герці з ним зітнутись, —

Та от біда: в усяку річ

Нерей міг обернутись.

Прогуготів огнем палким —

І вже біжить водою!..

Звичайно, дуже не з руки

Було те все герою.

Бо тільки-но, скажім, герой

Водицю випить хоче, —

Йому вогнем пекучим той

Уже стрибає в очі…

Аж ось таки примудрувавсь

Геракл у півхвилини:

Як дмухоне — так і розпавсь

Нерей на дві частини!

Вогнем спахнула і вгорі

Засяла половина.

А половина — ох, старі! —

Злякалась, мов дитина.

Як закричить:

— Я розповім! —

Вогонь умить спустився

Донизу — й знов царем морським

Старенький наш з'явився…

А вже як розказав Нерей

Гераклові дорогу,

То попрощався чемно цей,

Немов ніде нічого!

А ще ж дорога — мов до зір —

Така важка й далека.

Ще буде Велетень і Вир —

Страшенна небезпека!

Герой і Велетня здолав,

І Вир зборов одразу…

А як він довго мандрував

В Єгипет із Кавказу!

Кінець кінцем надибав він

Атласа десь під вечір:

Титан стояв і сам-один

Весь світ тримав на плечах.

— Я принесу тобі, авжеж,

Жаданих яблук троє,

А ти тим часом світ подерж, —

Сказав Атлас герою.

На це приставши залюбки,

Геракл у ту ж хвилину

Заходить, щоб було з руки,

І світ бере на спину…

Але титан Атлас явив

Підступність превелику,

Бо він, вернувшись, заявив:

— Держи його довіку!

Держи цей безголовий світ

Йому й собі на втіху.

Як поподержиш сотні літ,

То буде не до сміху!

— Та, мабуть, так, — сказав Геракл, —

Він добре давить спину.

Посунь мені його, однак,

Зручніш на середину.

Атлас, цей велет-чоловік,

Мастак своєї справи,

Відклавши яблука набік,

Плече під світ підставив.

Та пересунути не встиг

Його ще й на цятину, —

А вже Геракл від нього біг

Щодуху, без упину.

Він озирнувся тільки раз,

Щоб гнівно загукати:

— Коли вже звешся ти Атлас, —

Тобі цей світ тримати!

А яблука? Та в першу мить,

Ледь визволивши спину,

Устиг він яблука вхопить,

Ту трієчку єдину!

А дома цар:

— Кінець журбі!

Добув ти яблук з раю,

Тож я дарую їх тобі

Й на волю відпускаю!

Герой подумав: "Цю красу

Де діти, сам не знаю.

Мабуть, візьму та й віднесу

Я їх назад до раю!"

І знов пішов туди, де був,

Куди іти не близько…

Так райські яблука здобув

Силач-герой колись-то.

Востаннє згорнуто чорного зошита в цератовій обкладинці, в якому вмістилось чи не все життя, всі подвиги й страждання Геракла.

Прадідусь поклав зошита на "Моряцькі щорічники" на комоді й спитав:

— То як тобі ця пригода?

— Цікава, тільки дуже довга, прадідусю.

— О! — засміявся Старий Хлопчак. — На це я тобі скажу, що вона в мене ще й добре скорочена. Про боротьбу Геракла з велетнем Антеєм і про переправу через бурхливу гірську річку я в цій баладі лише натякнув. А про орла, що карав Прометея, про лихого чаклуна Бузіріда, про Ематіона, богиню Афіну, що повернула Гесперідам райські яблука, я навіть не згадав.

— А чого, прадідусю?

— Того, що довкола цієї Гераклової пригоди обплелися, мов ліани, численні інші міфи, казки та перекази. Я їх відтяв. І залишилася пригода з райськими яблуками.

— Вона й у Біблії є, еге ж, прадідусю?

— Атож, Хлопчачок, такий переказ є і в Біблії. Але там Адамові за те, що зірвав райське яблуко, довелося разом з Євою назавжди покинути рай. А Геракл, син бога Зевса, ніс на своїх плечах земний тягар лише якусь часинку. Потім він скинув його з себе, став знову вільним і навіть безсмертним: він-бо відніс райські яблука назад.

— То навіщо ж тоді все це, прадідусю? Нащо було стільки докладати сил, здобути райські яблука, а тоді взяти й віднести їх знов назад?