— Коли між мужнім серцем і вродою є якийсь зв'язок, — додав старий, — то він занадто таємничий, і його так собі просто не поясниш. А щодо Зігфріда, люба Маргарето, то він, безперечно, був дуже вродливий юнак і вмів добре фехтувати й гарцювати на коні. Але героєм, здається мені, Зігфрід не був.
— Що? — вигукнула горішня бабуся. — Зігфрід не був героєм? Чи ви часом не хочете бути розумнішим за наших славетних давніших поетів? Хіба ж ви не знаєте отого чудового вірша про Зігфріда?
— Та щось таке пригадую, — хитрувато сказав прадідусь. — А може, ти його пам'ятаєш?
— Звісно, пам'ятаю.
Коли йшлося про її ідеали, горішня бабуся ладна була на все, навіть на декламування віршів.
Отож ми й почули в її виконанні всім нам добре відомий вірш Людвіга Уланда
Меч Зігфріда
Був Зігфрід гордим юнаком,
В дорогу вирушив смерком.
Сидіти в замку не схотів —
У білий світ орлом летів.
У стрічних рицарів, як слід, —
Крицевий меч, надійний щит.
А в юнака — ох, жаль який! —
Замість меча дубовий кий.
У темнім лісі ще здаля
Вчув Зігфрід молот коваля.
Аж ось і кузня. Добру сталь
В огні яснім кує коваль.
— О мій ковалю, брате мій,
Хай буду я підмайстер твій.
Ладен не спати уночі —
Навчи кувати ясні мечі!
Підмайстер молот тільки взяв —
Ковадло в землю увігнав.
Залізо на ковадло клав —
Геть розбивав, аж ліс стогнав.
— Стривай, ковалю, не переч! —
Скував юнак довженний меч.
І став з мечем в усій красі.
— Тепер я рицар, як і всі!
Драконів, велетнів-нечем
Усіх поб'ю з отаким мечем!
Остання строфа в горішньої бабусі пролунала просто-таки мов удар грому. Тепер вона переможно, з викликом дивилася на прадідуся.
А Старий Хлопчак усміхнувся й мовив:
— Цей вірш, люба Маргарето, доводить саме те, що я хочу сказати: Зігфрід — не герой, а просто дуже добре натренований хлопець.
— Натренований? — проказала бабуся, насупившись.
— Атож, натренований у мистецтві двобою, й годі. Як хочете, я вам проілюструю це віршем.
— Чиїм віршем? — ущипливо спитала горішня бабуся. — Славетного поета чи вашим власним?
— Моїм, — скромно сказав прадідусь. — Може б, ти все ж таки його послухала, Маргарето?
— А де ж я дінуся? — зітхнула вона.
І прадідусь — куди тихіше, ніж горішня бабуся, аж ніяк не театрально, — прочитав нам свого вірша:
Юний Зігфрід
Про Зігфріда гадає всяк:
"Ото герой! Ото смільчак!"
І, певне, дивним здасться той,
Хто скаже: Зігфрід не герой.
Але подумать прошу я:
Був Зігфрід сином короля,
Мав королівський родовід
І меч найкращий на весь світ.
Коли летів до бою він,
То був під ним найкращий кінь.
Його розвідник і гонець
Був перший-ліпший горобець.
Бо знав він мову горобців,
Косуль, і ланей, і зайців.
Під шапку-невидимку вмить
Сховатись міг, коли скортить.
А ще дрібничка отака:
Не брала зброя юнака:
Скупавшися в настої трав,
Він миттю невразливий став.
Було йому — і в цьому суть —
За іграшки героєм буть.
Він тренував геройський хист,
Немов шахіст чи тенісист.
Але ж геройства там нема,
Де натренованість сама.
Виходить, славний Зігфрід той
Був майстер спорту, не герой.
Горішній дідусь, дядько Яспер і дядько Гаррі старанно вминали снідання, і я помітив, що вони не хочуть нічого казати, поки не вислухають думки горішньої бабусі. І вона не забарилась її висловити — цього разу незвичайно мирно й лагідно:
— Відомий поет, — сказала вона, — називає Зігфріда героєм і доводить це віршем на тринадцять строф. А вам, тату, щоб довести, що Зігфрід не герой, треба було аж чотирнадцять строф. Чи не здається вам, що це кумедно?
— Ні, Маргарето, — й собі лагідно відповів прадідусь. — Мені здається, що це цілком природно. Хто висловлює твердження, скажімо, про те, що Зігфрід — герой, той може викласти його стисло, без особливих пояснень, як, наприклад, пан професор Уланд у своєму вірші. А хто хоче його спростувати, той мусить за допомогою низки логічних доказів грунтовно доводити хибність цього твердження. Я й так дивуюся, що мій вірш вийшов довший від Уландового тільки на одну строфу.
Прадідусь зіперся на стіл, з натугою підвівся й, поволі походжаючи від столу до дверей і навпаки, додав:
— Твердити щось зуміє кожен йолоп, — хоч я цим зовсім не хочу сказати, ніби пан професор Уланд був йолоп, — а спростувати твердження — на це вже треба кебети. Нам із Хлопчачком доводиться добряче ворушити мізками, щоб одне по одному спростовувати всі бездумні давні твердження щодо героїв.
Зненацька прадідусь спинився, здивовано подивився на нас і запитав:
— Що сталося? Чого це ви в мене втупилися?
— Того, що ви ходите, прадідусю, — сказав я.
— А господи! — Старий Хлопчак ляснув себе долонею по лобі. — Я так забалакався, що й забув: я ж хотів приховати це від вас. Я тільки-но добрав смаку в кріслі на колесах: така краса, ніхто тебе не турбує.
— А інших можна турбувати й лякати, скільки тобі заманеться, — ущипливо докинула горішня бабуся.
Старий Хлопчак, важко опустившись на стілець біля столу, мовив:
— Ось не перебільшуй, Маргарето. Лякати я тебе ніколи не лякав. Просто радів, що в кріслі на колесах можу спокійно сидіти наодинці зі своїми думками. Так-бо, Хлопчачок?
Я кивнув головою, але не втерпів і спитав, відколи він почав ходити.
— Власне, лише відпозавчора, — признався старий, — але вправлявся я щодня потроху ще й перед тим. У моєму віці не можна просто день у день сидіти в кріслі на колесах. Так і заіржавіти не довго.
— Той не заіржавіє, хто дбає про своє здоров'я, — напалася на нього горішня бабуся. — . Коли ж ви у вашому віці, тату, хочете вибрикувати, наче молодий жеребчик, то щоб, зрештою, не вийшло як ото з богатирем у баладі.
— А що з ним сталося, Маргарето?
Тоді горішня бабуся продекламувала:
Підвівся ще раз, волею міцною
Востаннє запалив усі серця.
І впав навіки. З білого покою
У мертвій тиші винесли мерця.
Прадідусь гучно зареготався.
— Ти все зображуєш у чорному світлі, Маргарето, — сказав він дочці. — Та це тому, що ти за нас турбуєшся. Я розумію.
Попри всі бурхливі суперечки, то був мирний, приємний сніданок зимової передсвяткової неділі. Горішній дідусь, попоївши оселедця і взявши собі шинки, з видимим задоволенням слухав словесне змагання, та й дядькам Гаррі та Ясперові воно нібито нітрохи не псувало апетиту. Я й сам залюбки стежив за ним.