— Що ж, доведеться розпрощатися з цією надією на роботу, — сказав Карстен Гайкенс. — Дарма, може, згодом пощастить натрапити на ще кращий корабель.
Я притакнув, хоч зовсім не уявляв собі, чим нам до того часу сплачувати за готель, бо гроші в нас уже всі вийшли. А треба ж було ще щось і їсти, щоб якось ходити по світі.
Мабуть, хворий Варт думав те саме, бо несподівано підвівся з постелі, вмиваючись потом і заточуючись, і сказав:
— Треба йти! Розітріть мене гарненько рушником. Якось я вже та відбуду там, у конторі, комедію. А вирушає корабель у море аж післязавтра. До того часу я, може, підведуся.
Становище наше було таке скрутне, що ми, двоє здорових, не заперечили йому, попри всі гризоти сумління. Ми добре розтерли Варта, напоїли міцним чаєм з ромом, а тоді всі троє подалися в гавань, до контори пароплавства.
На лихо, Варт уже дорогою ледве переставляв ноги. Кінець кінцем нам довелося взяти його з обох боків попідруки й так вести. Перед дверима контори він — укотре вже! — вмився потом і так поблід і знесилився, що ми завагались — вести нам його такого до контори чи краще не треба.
Тоді Вартові спало на думку, щоб ми сказали там, у конторі, ніби він трохи перебрав. Бо ми знали, в пароплавстві п'яного матроса привітають усе ж таки краще, ніж хворого.
Отож Карстен Гайкенс утер Вартові обличчя хустинкою й трохи потер, щоб воно здавалося не таким блідим, і ми, всі троє, з Бартом посередині, увійшли до контори. Там, власною персоною, сидів сам старий скнара Раймерс, власник пароплавства.
Перше його питання було:
— Що не з ним? Хворих мені не потрібно
— Я-а-а… к-крихту п-перебрав. — Барт дуже добре вдавав п'яного.
— І часто це з ним буває? — запитав нас старий Раймерс.
— Та, власне, ніколи, — відповів я чистісіньку правду, бо ж Барт Ольсен був непитущий. — Через те йому й недобре зробилося, хоч і випив зовсім мало. Учора в його сестри було весілля, пане Раймерсе.
— А-т-тож, у Гер-рди, — насилу повернув язиком Барт, що взагалі не мав ніякої сестри.
Згадка про весілля начебто трохи власкавила судновласника. Він дістав із шухляди письмового столу анкети й заходився ретельно їх заповняти, ставлячи звичні запитання. Сісти він нас не запросив.
Так ми й простояли майже годину перед його письмовим столом, а тим часом Вартові робилося дедалі гірше. Помітивши, що він ось-ось зомліє, ми поторсали його й почали якомога голосніше й безтурботніше підсміюватись над його "сп'янінням". Барт щось відповідав кволим голосом, і далі вдаючи п'яного. Ми весь час боялися, що він упаде, а цього не можна було допустити, бо за тих часів діяло тверде, хоч і неписане правило: підпилий моряк мусив будь-що бадьоритись, а ні, то його враз би витурили.
Не пам'ятаю, як уже ми вийшли з тієї контори, бо мені й самому там аж млосно стало: адже весь той час треба було не лише підтримувати Барта, а й пильнувати, щоб не сталось несподіванки. Знаю тільки, що старий Раймерс за всіма належними приписами увів нас до складу корабельної команди і що Барт, тільки-но ми зачинили за собою двері, так і осів додолу, мов хисткий човник під воду.
Наш знайомий лікар із клініки тропічних хвороб лаяв нас на чім світ, дізнавшись, що ми встругнули з Бартом Ольсеном. Одначе той же таки лікар, чоловік наполегливий і працьовитий, сяк-так підлікував нашого товариша. Два дні згодом він зміг разом із нами зійти на корабель.
У морі ми намагалися робити за Барта всю роботу й відстоювали за нього вахту. Коли ж прибули до Мальме в Швеції, він на той час уже так піддужчав, що ввечері пішов з нами на берег і навіть випив грогу.
Ми ніколи не забували, як він тримався тоді, в Раймерса, щоб ми всі не сіли, як кажуть, на мілину. Для Барта Ольсена я й тепер, коли треба буде, вкраду всі вітрила з корабля, як мовиться між моряками.
Дядько Гаррі скінчив свою розповідь, і я, вкотре вже, подивувався тому, як нібито зовсім не героїчні люди за певних обставин немовби переростають самих себе і поводяться героїчно. Із Барта Ольсена став тепер мирний домовласник, він має дружину, кругленьке черевце, трьох дочок і силу-силенну часу, щоб правити теревені.
Коли дядько Гаррі спитав, чи сподобалася мені його оповідка, я твердо відповів "так" і додав, що він дуже гарно й цікаво розказує.
— У цьому будинку оповідачі ростуть, наче гриби після дощу, — промовив я.
Та дядько Гаррі сказав, що тут не в тім річ.
— На невеличкому острові, коли здебільшого, так би мовити, стоїш у гавані, треба ж якось та збавляти час. Отак і розказуються оповідки. Ну, а тепер будемо гасити світло. Спи, Хлопчачок! На добраніч!
— На добраніч, дядьку Гаррі!
Світло погасло, і я заснув так хутко, що навіть не встиг подумати про те, як утомився за весь цей сповнений пригод день.
НЕДІЛЯ,
в яку ми добре снідаємо й розмовляємо про Зігфріда. Цього дня перевіршовано останню пригоду Геракла й розказано історію прадідуся-омара. Потім ми знайомимося з особливо любим прадідусеві героєм. Закінчився цей день незвично.
Другого дня вранці стіл просто вгинався від наїдків: по-перше, була неділя, а по-друге, вернулися ж наші моряки. Тут було й квасне, й солоне — на моряцький смак, були смажені й мариновані оселедці, й шинка, й гострий сир розмаїтих гатунків; були, як і кожної неділі, й солодощі кекс Із родзинками, всяке повидло, зірочки з корицею і вчиняні коржики.
Надворі стояла холоднеча. Віяв пронизливий вітер, зривався навіть ріденький сніг. А в нашій оселі панували тепло й затишок.
Це була остання неділя перед різдвом. Весь острів пропах духом анісових коржиків і зірочок з корицею.
У всіх у нас був пречудовий настрій, і горішня бабуся з нагоди неділі не обурювалася, що за сніданком усі розмовляли, та ще й про поетів і героїв, про оповідки й балади. Вона навіть сама докинула кілька влучних реплік про героїв. Тільки в одному й не можна було переконати вона, як і долішня бабуся, вважала принца Зігфріда, з його шапкою-невидимкою і чарівним мечем, за найбільшого героя в світовій історії.
— А який із нього був красень! Просто диво! — казала вона. Горішня бабуся, звичайно, вважала, що герої неодмінно мають бути красенями.
На це прадідусь добродушно зауважив, що він, мовляє, аж ніяк не проти героїв-красенів, але, на жаль, краса й героїзм зовсім не пов'язані між собою.