Я ще не мав аніякісінького уявлення, хто, власне, цей Віллі-Тримайсь, але, придумавши йому ім'я, бачив його перед собою все виразніше, — аж поки справді почав писати баладу й скінчив її навіть раніше від прадідуся.
Коли й старий поклав свого олівця, то спитав:
— Ти спершу придумав назву, а тоді вже написав баладу, еге ж?
Я кивнув головою.
— Багато хто з поетів так робить, Хлопчачок. Ану ж чи впорався ти з своїм завданням? Прочитай мені.
І я прочитав:
Віллі-Тримайсь. Балада
Зібрався десяток
Невтолених хлоп'яток —
Зробили тунель у піску
І, раді-веселі,
В своєму тунелі
Пролазили аж до смерку.
Всі й гарні, і смілі,
Хіба тільки Віллі
Не дуже-то вродою взяв…
І ліз він останній,
Коли на смерканні
На спину пісок йому впав.
Важкою вагою
Наліг і дугою
Хлопчину, мов скіпку, прогнув.
Та вдержався Віллі,
І в тій-таки хвилі:
— Тунель завалився! — гукнув.
Вони реготали,
Вони не вертали
("Яке, ще й лякає, диви!").
А він через силу:
— Мене привалило,
Під низом пролізете ви.
Вони, помертвілі,
Повзли попід Віллі
("Ой спино моя, не зламайсь!").
Ось третій… ось п'ятий —
Вилазять хлоп'ята, —
А четверо:
— Віллі, тримайсь!
Як виліз і п'ятий,
Пісок став сповзати…
— Скоріше, скоріше, не гайсь! —
У темній задусі
Луною у вусі
Нажахане:
— Віллі, тримайсь!
Тримався щосили,
Та не пощастило —
Бубухнув пісок, і вп'ятьох
З великого страху
Вони, бідолахи,
У темряві скрикнули:
— Ох!
Та зверху завзято
Метнулись копати,
Немовби почули те "Ох!".
Не сіли, не стали —
Копали й копали —
З піску визволяли п'ятьох.
Одні лопатками,
А решта — дрючками
Копали, аж берег дрижав…
І — ось вони! Цілі!
Ото тільки Віллі
Два місяці в гіпсі лежав.
А хлопці носили
Гостинці й просили:
— Цукерками, Віллі, займайсь!
І Віллі займався,
І Віллі всміхався, —
Тепер він був Віллі-Тримайсь!
Прадідусь трохи помовчав, а тоді сказав:
— Із своїм завданням ти впорався, Хлопчачок! Маємо нового героя. І подвиг цього юного героя куди значніший, ніж твоє спускання тросом. Віллі й не думав учинити якесь геройство, але багато витримав і врятував життя своїм товаришам. Гарна твоя балада, Хлопчачок!
— Дякую, прадідусю! А тепер прочитайте мені свою баладу про Геракла.
— Залюбки, Хлопчачок!
Він, як звичайно, поправив окуляри, як звичайно, прокашлявся й почав читати:
Балада про Геракла й лань
Геракл у дні старовини, —
Як з міфів нам відомо, —
Геройські подвиги чинив
На чужині і вдома.
Одного разу (ти поглянь,
Як бавляться тирани!)
Цар загадав зловити лань
Премудрої Діани.
Сміялись люди:
— Чули ви?
Ото несамовиті!
Ну спробуй те звіря злови,
Що найпрудкіше в світі!
Та не зважав герой на сміх
Чи погляди похмурі, —
Як стій побіг, побіг, побіг
Крізь вітер, дощ і бурі.
Ладен був бігти цілий вік
(Оце герой, нівроку!), —
Незчувся й сам, як перебіг
Півсвіта за півроку.
Минав лани, дзвінкі ключі,
Ясні долини й пущі,
Удень, увечері, вночі —
Все біг, дедалі дужче.
Не спочивав, не їв, не спав,
Біг без кінця і краю.
— Чи хоч-не-хоч, — герой гукав, —
А я тебе спіймаю!
І все біжи, біжи, не стань!..
Та врешті під горою
Він захопив заснулу лань
Вечірньою порою.
Здобув без пострілу звіря
І вмить, забувши втому,
Повів до нелюда-царя,
У Грецію, додому.
Довів герой, як бачиш ти:
Всі злигодні, все горе,
Несхибно йдучи до мети,
Завзятий переборе!
Вислухавши цю віршовану Гераклову пригоду, я сказав:
— Мабуть, немає такого геройства, прадідусю, якого б не вчинив Геракл? Але й інші наші герої, по-моєму, не менш славні: Одержимий кондитер, або клоун Пепе, або Енріко в Мексиці. Вони мені навіть якісь ближчі.
— Мені також, Хлопчачок, — усміхнувся прадідусь. — Навіть твій Віллі-Тримайсь для мене ближчий, ніж Геракл, але ж так воно й має бути, голубе! Герой, якому пам'ятником є сузір'я, мабуть, і сам повинен бути такий простий, величний і далекий, як зірки. Він — це взірець. А решта — просто люди.
— А великі взірці — не для маленьких кімнаток, — засміявся я, бо й цього разу, тільки-но ми почали розмову про Геракла, нам її перебили: дядько Яспер прийшов кликати нас до вечері.
Коли багато їси (а як припливав наш катер, у горішньої бабусі завжди їли годинами), то скоро починає хилити на сон. Тому цього суботнього вечора ми зарані порозходилися по кімнатах, — хто в яку, — лягати спати. Навіть дядько Гаррі, наш опівнічник, і той пішов разом зі мною до нашої з ним спальні. Щоправда, мені довелося там докладно розповісти йому, про що ми сьогодні міркували й віршували з прадідусем. Усе те його так розворушило, що він, вислухавши мою розповідь, спитав, чи я вже втомився й хочу спати, чи, може, ще послухаю одну історію. Історію про витривалість і терпіння, в якій він сам брав участь.
— Хочеш послухати, Хлопчачок?
Звичайно, я хотів, бо він ніколи ще не розповідав мені жодної історії, та я й не так щоб дуже хотів спати.
Отож, умостившись якнайзатишніше в постелі, я став слухати.
ОПОВІДКА ДЯДЬКА ГАРРІ
Той, хто за часів моєї молодості, року десь так 1910, пробував стати моряком, мав добру мороку, бо на цю роботу знаходилося більше охочих, ніж було потрібно. Крім того, на корабель, як правило, наймали не поодинці, а невеличкими гуртками. Скажімо, трьох моряків, що добре притерлися один до одного, могли взяти скоріше, ніж одного.
Через те я тоді умовив Карстена Гайкенса та Варта Ольсена найматися разом зі мною. Ми знайшли пароплавство, що погодилося нас узяти. Другого дня, о восьмій ранку, ми мали з'явитись до його контори.
Але за день перед тим Варт, узагалі не бозна-який здоров'яга, ні сіло ні впало захворів на грип, та ще з такою високою температурою, що ми вже боялися найгіршого. Лікар, якого ми до нього запросили, заявив: Вартові доведеться щонайменше тижнів два лежати в постелі, перше ніж він зможе знов зіп'ястися на ноги.
Це перекреслювало всі наші плани, бо пароплавство поставило виразну вимогу: троє моряків, що добре притерлися один до одного… Без Варта Ольсена нам туди й не потикайся. І ми вирішили підвести свого товариша на ноги бодай на час нашого візиту до контори, застосовуючи задля цього всі можливі ліки, що їх бідоласі довелося споживати конячими дозами. Проте другого дня о сьомій ранку, коли ми мали вирушати, температура в Варта була така самісінька, як перед тим, і почував він себе навіть гірше, ніж учора.