Аж тепер малий Кліппі побачив, що пан Крапп остерігав його не марно. Аж тепер йому раптом зробилося дуже страшно за прадідуся, і він гукнув:
— Не кажіть такого! Вилазьте, прадідусю! Я вам допоможу!
— Запізно! — сказав пан Крапп із верші. — Звідси я вже ніколи не виберуся, Кліппі, навіть із твоєю допомогою. Та не журися, я старий і однаково довго не прожив би. Прощай і віднині остерігай омарів перед людською підступністю!
Довгі клешні Кліппі тремтіли від великого зворушення… Він хотів був щось сказати, але в ту мить вершу підняли догори, і прадідусь навіки зник з його очей і з його життя.
Відтоді остерігати своїх омарів перед небезпекою став Кліппі. Він опиняється в них на дорозі, коли вони з голоду квапляться залізти у вершу. І декотрих щастить урятувати. Та більшість ловиться, їх варять і з'їдають. А все ж таки це добре, що серед омарів знов є той, хто їх остерігає. Той, кого старий пан Крапп навернув на розум, заплативши за це своїм життям.
Коли я дочитав, прадідусь поглянув на мене, перехиливши голову набік, і сказав:
— Старий омар, що жертвує собою ради інших, — герой, Хлопчачок. Це безперечно так. Але якщо це якимсь чином стосується нас із тобою, якщо ти гадаєш, що я в будь-який спосіб жертвую собою задля тебе, то ти помиляєшся. Я не герой. На щастя, життя ніколи не вимагало від мене героїчного подвигу.
Я квапливо запевнив Старого Хлопчака, що, пишучи свою оповідку, більше думав про саме писання, а не про нас із ним. Я й сам тепер добре бачив, що в оповідці вилився мій страх за прадідуся, отож вона таки стосується нас із ним.
Та старий повірив у мої заперечення і, як сумлінний дослідник героїзму, оголосив, що мій пан Крапп — справжній, бездоганний герой.
— Він став героєм мимоволі чи, краще сказати, проти власної волі. Але, зважившись, він пішов на подвиг спокійно, віддав своє життя заради істини й витримав усе, що мусив витримати той, кого живцем кидають в окріп. А мій герой, Хлопчачок…
Саме в ту мить знизу почулося:
— Йдіть пити каву!
І прадідусь не встиг нічого сказати про свого героя. Довелось нам знову спускатися з високості в діл, де владарюють хатні господині. Але ми зробили це не без приємності. Адже й поетам та дослідникам потрібно підживлятись, і хрумкеньке, свіже печиво смакує їм ніяк не менше, аніж морякам.
Як і передбачав прадідусь, горішня бабуся почала закидати про те, що мене вже треба виряджати додому. Вона не казала цього навпростець, але раз у раз натякала, що ми, мовляв, обидва вже на ногах, і що опалення горища дуже дорого обходиться, і що життя, кінець кінцем, — то не сама лишень поезія.
Наші моряки скоса зиркали на нас і посміювалися на всі ці міркування, які горішня бабуся висловлювала, — не зразу, а через певні проміжки часу, — поки ми й скінчили пити каву. Прадідуся, видимо, також бавили ці хитрощі горішньої бабусі. Зате мене лякала ця її віра в прадідусеве одужання. Я був певен, що він лише вдає здорового, а насправді почуває себе гірше, ніж будь-коли досі. Я бачив, як тремтіла його рука, коли він брав зі столу чашку з кавою, і мені здавалося, що губи в нього ніколи ще не були такі сині, як сьогодні. Нехай би він краще не читав мені своєї оповідки, думав я, а негайно ліг у постіль, і нехай викличуть лікаря.
Та ніхто, крім мене, начебто й не помічав нічого. Випивши каву, Старий Хлопчак веселенько побрався на горище і, кваплячись познайомити мене з своїм героєм, задоволене бухнувся в крісло на колесах, мовби хтозна-який здоровань.
— Те, про що я хочу тобі прочитати, Хлопчачок, діється в Чорногорії, — почав він. — Колись я й сам там побував. Жили там войовничі люди, які дуже цінували героїзм, траплялися й фальшиві герої. І саме там зустрів я справжнього героя… Може, підкинемо вугілля?
— Та ні, прадідусю! Нехай те перегорить. Читайте.
— Ну гаразд. Слухай.
І він став читати, не знявши сувою шпалери з прасувальної дошки.
ОПОВІДКА ПРО ХЛОПЧИКА
У Чорногорії, країні суворих гір, жив колись хлопчик з великими, майже зовсім чорними очима, що звався Блаже Брайович. Так сталося, що серед багатьох таких, як сам, тільки він умів читати й писати, — Блаже, на його ж таки прохання, навчив цього сільський священик.
Усі однолітки Блаже мріяли чимскоріше викохати вуса і взяти до рук рушницю, а він хотів для себе одного — набратися розуму, щоб не поступатися навіть перед самим архієпископом.
Хлопчиків батько, Раде, суворий велетень, що любив свій пістоль і рушницю, як хто інший свою люльку, називав сина ягням і часто з тривогою питав сам себе: "Що ж із ним буде, як прийдуть вовки?"
Цей жилавий і дужий чоловік називав вовками не турків, проти яких чорногорці століттями вели партизанську війну, а своїх-таки одноплемінців — чоловіків з того роду, що здавна ворогував із його власним.
Бо за тих часів у Чорногорії ще панувала кровна помста, — мов невигойна хвороба, переходила вона з покоління до покоління. І героїчна пісня невеличкого народу, що чинив у горах мужній опір турецькому засиллю, була водночас жалобним голосінням народу, що сам себе знекровлював міжусобицями й чварами. Чоловіки одного роду вбивали чоловіків іншого, бо ті колись звели зі світу їхніх кревних. І здавалось, що цьому не буде кінця-краю.
Помщатися жінкам і дітям вважалося ганебним, вигублювали самих чоловіків. Мати й дві сестри Блаже злякано уривали розмову чи роботу, коли в горах раптово лунав постріл, бо ним могли вбити не ведмедя або зайця, а Раде, чоловіка й батька.
Блаже й сам спершу здригався, почувши луну пострілу, що відбивалася від стін гірських ущелин. Та коли він побільшав і добре навчився читати й писати, страх за батька вже не так його мордував. Хлопець зрозумів, що батько, хоч і бував несамовитий у гніві, міг при потребі бути обачний і хитрий, мов лис. Тому Блаже тепер трохи не так потерпав за батькове життя. Та його щораз дужче облягали думки про те, що чоловіки, озброївшись пістолями й рушницями, блукають у горах, охоплені жадобою помсти, а хату, дітей і поле скинули на жіночі плечі. Частенько він, бувало, лежав у своїй білій з чорним облямуванням гуні на траві під гранатовим деревом, поклавши біля себе Біблію — єдину книжку, що була в господі.